Епопея «Карнафей», 40 років пролежавши під землею у слоїку, побачила світ
По гарячих слідах молодий лікар із Бердичева описав події, які відбувалися на його очах у Західній Україні: колективізація, жахи голодомору, національно-визвольна боротьба. Епопея «Карнафей» написана російською мовою, якою автор Петро Устименко думав і говорив, як і більшість громадян Радянської України.
...Під час війни 16-річного Петра Устименка разом з іншими робітниками Бердичівського заводу сільгоспмашин німці вивезли до Німеччини. Після звільнення мав вибір поїхати до Англії або Америки, але повернувся до України з валізою, а в ній... вірші і пісні в’язнів фашистських концтаборів. Його п’єсу «Останній день» втілили на сцені Магдебурзького Будинку офіцерів. З тавром «працював у Німеччині» було важко на Батьківщині вибитися в люди. Завдяки офіцерові, який за нього поручився, вступив до фельдшерсько-акушерського училища. А після закінчення Петро отримав направлення в Західну Україну — на Тернопільщину.
В одному зі своїх листів додому він писав: «Я попал работать в большое село, расположенное на дне глубокого оврага. Здесь никто никогда не лечил этих людей...» Місцеві жителі спочатку підозріло ставилися до «пана лікаря-східняка», котрий щоранку, взувши гумові чоботи, одягнувши брезентовий плащ, перекинувши через плече медичну сумку, вирушав на обхід. А вже на перше свято його запросило сорок родин — це було визнання.
До слова, завідувачка відділу природних методів оздоровлення людини Українського інституту екології Марія Грицай (родом з Тернопільщини) згадує, що Петро Устименко у своїй практиці надавав перевагу саме природним лікам. Його наукові дослідження, вміщені у брошурках про чудодійні властивості топінамбура, шпинату, амаранту, для багатьох дієтологів і лікарів-«травників» стали своєрідним методичним посібником.
Попри попередження енкаведистів, Петро Устименко виконував свій обов’язок — лікував і перев’язував поранених повстанців, котрі зверталися до нього. Якось він став свідком жахливої картини, коли енкаведисти закидали гранатами схрон з бійцями УПА, котрі не хотіли здаватися. Братовбивча війна змусила лікаря взятися за перо. Він писав уночі таємно, уривками, ховаючись за найменшого стуку.
Дія твору розгортається в селах поблизу Дністра — Голота, Вдовине, Вовчий Яр, де діяв загін воїнів УПА під орудою Василя Карнафея (прототип справжнього воїна). Офіцер, отримавши відпустку, дорогою додому в зустрічному ешелоні впізнає своїх односельчан. З тривогою приїжджає у рідні місця, а там повним ходом — колективізація: частину селян посадили у в’язницю, інших вислали в Магадан. Йому нічого не залишалося, як, зібравши партизанський загін, знайти притулок у лісі...
Кілька шкільних зошитів, списаних дрібним почерком, Петро Устименко привіз на батьківщину в Бердичів. Згорнув їх у трубку, вклав у скляні слоїки, просмолив кришки і закопав у землю під великою тополею, де вони пролежали сорок років.
У 2000 році тяжкохворий Петро Устименко передав братові Борису рукопис зі словами: «Відредагуй «Карнафея», видай хоча б сотню екземплярів, відвідай Тернопільщину, де пройшла моя молодість. Подаруй книгу школам, музеям, відділенням «Просвіти» і ветеранським організаціям УПА. Сподіваюсь, читачі впізнають місця і людей, про яких я писав».
Борис Устименко виконав волю брата: перша частина епопеї побачила світ. До слова, коректором видання був колишній підполковник, політпрацівник, який з перших рядків вигукнув: «Так це ж бандерівщина!» А дочитавши до кінця, «прозрів».
У передмові Борис пише: «Приезжая в отпуск в Бердичев, Петр часто зачитывал мне и младшему брату отрывки из написанных глав. Эпопея казалась нам сагой, воспевающей героизм неукротимых «западенцев», природу этого удивительного края...»
«Карнафея», виданого коштом родини, Борис насамперед роздав по акушерсько-фельдшерських пунктах у селах Заліщицького району, де працював брат. І люди почали згадувати: одному Петро робив операцію, іншому — колишньому воїну УПА — надавав медичну допомогу.
Друга частина епопеї, в якій розповідається про напад на тюрму, визволення в’язнів, бої в Карпатах, так і залишилася лежати в скляній банці в землі. У Бердичеві на тому місці, де колись стояла батьківська «шевченківська хата», звели дев’ятиповерхівку.
Петро Устименко, крім медичної, сільськогосподарської, здобув ще третю освіту — в Літературному інституті імені Горького у Москві. Він розповідав, що, буваючи в Києві, намагався зацікавити рукописом деяких відомих українських літераторів. Але вони тоді з головою поринули у політику і не виявили інтересу до неупередженого свідчення, оздобленого в поетичну форму.
