Так вийшло, що наша розмова з Вадимом Богданом відбулась у сімнадцяту річницю від дня смерті його батька.
— Мені було вісім років, коли серцевий напад застав мого татка за кермом. Коли люди підбігли до його вантажівки і відчинили дверцята, він уже був неживий, — згадує Вадим, який нині працює в громадському формуванні при Костопільській міській раді. — Того сумного дня не забуду ніколи. Голосила, побивалась над труною мама, плакали ми. Все було в чорних кольорах. А ось батько залишився у моїй пам’яті у світлих —роботящим і справедливим. Він тримав дисципліну в сім’ї, ми його любили і поважали. І тільки тепер, коли став дорослим, розумію, як нелегко було батькові утримувати таку величезну сім’ю, як наша. Бо окрім мене зростало ще чотирнадцять дітей.
Відтоді, як помер господар, всі клопоти про дітей лягли на плечі Надії Глібівни Богдан. За ними, клопотами й турботами, вдова втамовувала свою тугу за чоловіком, і лише коли було вже надто важко, потайки ночами рясно зрошувала подушку сльозами. А на ранок брала себе в руки, бо не мала права розслаблятись: у неї ж бо п’ятнадцятеро дітей.
— Скільки пам’ятаю себе, мама весь час у роботі, — каже про неї Вадим. — Навіть коли ми всі гуртом ходили в ліс по ягоди (а робота ця нелегка), мама казала, що тут вона відпочиває.
— Це ж як треба трудитися, щоб прогодувати й одягнути п’ятнадцятеро дітей? — дивуюся мужності жінки.
— Не знаю, як це вдавалося мамі, тільки ми ніколи голодні не були, — розповідає Вадим. — Щодо обновок, то ми заробляли на них самі: збирали в лісі ягоди та гриби, а мама відповідала за їх реалізацію. На виручені гроші купували одяг, взуття, все необхідне до школи. Найчастіше радували нас обновками до Великодня та до початку нового навчального року. Та й старші діти були мамі за помічників.
Слухаючи Вадима, згадала розповіді свого батька, який теж був із багатодітної сім’ї і теж зростав сиротою. Хоча й матеріально таким сім’ям важче, ніж іншим, зате діти тут працьовиті, дружні, знають ціну копійці.
— Доля розкидала нас по світу, — розповідає Вадим. — Біля матері зосталися я, Руслана, Оксана, Олена та наймолодший Юрко. В рідному селі залишились Анатолій, який очолює штаб громадського формування Золотолинської сільської ради, та ще Святослав з Романом, які господарюють на землі, так само як і Олександр у сусідній Комарівці. В Костополі мешкають Тетяна (вона підприємець) та Галина. Наталка шле вісточки з Миколаївської області, виховує трьох дітей, Сергій освоює нафтові родовища в Тюменській області, Богдан працює кухарем в одному з київських ресторанів...
Ось так одне за одним, наче птахи, покидають діти батьківську хату, в’ють свої сімейні гніздечка. Як і кожна мати, Надія Глібівна радіє, коли у дітей усе ладиться, переживає, коли хтось хворіє. Материнське серце однаково чутливе до успіхів і невдач дітей. Надто важко далося їй самотужки підняти кожну дитину, зробити так, щоб ніхто із них не відчував себе сиротою. В декому із синів жінка вгадує чоловікові риси — вони, як і батько, затяті рибалки й мисливці, так само працелюби.
Надія Глібівна Богдан із чепурного села Золотолин Костопільського району справді героїня: хоча й доля гнула її додолу, вона розправляла плечі, не впадала у відчай. І для цього у неї був дуже вагомий стимул —її діти, яких самотужки підняла на ноги, виховала гарними людьми. І тепер, милуючися ними, чекаючи від них вісточок, жінка розуміє, що, попри всі випробування долі, червоних кольорів у її житті все-таки більше.
Рівненська область.
