У нас колись на все село був один справжній алкоголік, Вася Каляничка, маленький чоловік, якому, щоб сп’яніти, небагато й треба було. Мав він з Галькою-дояркою п’ятеро чи шестеро дітей та неабияке господарство, а хильнути — аж трусився. Виносив з хати все, що можна було продати й наторгувати на пляшку. Виносив кукурудзу, сало, навіть смалець. Галька все це ховала, а він знаходив. Нюх, казала Галька, як у собаки.
Коли вже нічого було виносити з хати, Василь, як жінка була на фермі, виловив усіх курей, і — на базар. Розжився на кілька пляшок. Коли Галька вернулася, він уже ледь язиком ворушив.
— А де це наші кури? — заголосила жінка.
І тут Василь, як у казці, сказав: «Не плач, буде тобі крашанок скільки завгодно!» Галька лиш рукою махнула. Коли це за кілька днів Василь прийшов з роботи — і за сарай. Галька думала, у нього пляшка там схована. Та чоловік повернувся з десятком яєць у картузі. «Украв?» — сполошилася Галька. Метнулася за сарай і уздріла кілька старих автомобільних шин та ящичків, вимощених соломою. Вася, знаючи, що сусідські — Хотюнів — кури до них в город унадилися, змайстрував для них гнізда. Щоб чужі кури тут і неслися. А що ж: Хотюнка, хоч як лаялися з нею, не зачиняла своїх курей.
Найцікавіше, що згодом Василь, в рідкісно-тверезу мить, зметикував, як відучити сусідських курей ходити до них у двір.
Він зібрав ціле сито яєць. А ввечері нишком розніс їх по своєму городу, поклав під моркву, на цибулинні, між буряків та в кукурудзі. А вранці, коли сусід Петро Хотюн вийшов викурити цигарку, Вася Каляничка за сито — і на город. Ходить, збирає в сито яйця, вигукує: «Ти диви! Скажи кому — не повірить!»
Петро кинув цигарку і мерщій до хати. Далі вони з дружиною з-за причілка спостерігали оте «диво» і слова промовити не могли. А Василь навмисне голосно підвів риску:
— А що? Не краду ж, а на власному городі збираю!
Наступного ранку Хотюни не випустили своїх курей далі двору. І не випускали більше ніколи. Як пошептало!
Одначе у нашім селі це був чи не єдиний випадок мирного вирішення курячої проблеми. Частіше кури спричиняли вічні сварки між ніби нормальними людьми. От жили поруч дві подруги з дитинства, Лідка й Ольга. А варто було Лідчиним курям погребтися на Ольчиному городі, як подруги стали ворогами. Їхні чоловіки крадькома «товаришували», ховаючись десь у соняшниках з пляшечкою на двох. Але це тільки загострювало стосунки: жінки з’ясовували між собою, чий чийого чоловіка споює.
Ні, кури — то проблема! Колись у Дніпропетровську була велика всеукраїнська нарада з соціальної забудови сіл. Проектні інститути й архітектурні майстерні звезли півсотні макетів новітніх населених пунктів. Найбільше хвалилися архітектори, котрі між садибами пропонували ставити не паркани чи тини, а «живу огорожу» — рядочками кущі бузку та троянд. Казали: гарно буде, село потопатиме в райській зелені!
— Не годиться! — пролунав раптом голос секретаря ЦК Компартії Івана Мозгового, який сидів на чолі президії. — Мало того, у тому вашому раю всі пересваряться. Бо крізь «живу огорожу» кожна курка пролізе куди схоче! Жах!
Дніпропетровськ.
