Палац і парк, що їх зберегли цілунки, міфи і казки

Навіть у пору, коли дерева ще не вдягли чарівні весняні спідниці, тут відчуваєш подих краси. Вона особлива, бо дивним чином вітає кожного, хто з’явився у цьому затишному куточку Чернігівщини. У ній — і елегійна печать стежин минулих років, і прихисток думок і слів, які грайливий вітерець переповідає біля вікових дерев. Стоїш і слухаєш...

Cлавнозвісна Качанівка, що заховалася серед мальовничих гаїв Придесення, — це унікальний палацово-парковий комплекс, створений людськими руками у XVІІІ столітті. З 1771 по 1918 роки вона була дворянською садибою. Важко перелічити всіх представників мистецької еліти того часу, хто насолоджувався дивовижними краєвидами парку і захоплювався довершеністю архітектурного стилю. Тут відпочивали, творили, кохали і залишали на папері враження.

«Шлю тобі цілунок з цієї розкішної місцини, де я тепер перебуваю, — так писав К. Петров-Водкін своїй дружині у червні 1915 року. — Уяви собі добре впорядкований парк на 700 десятин з величезними ставами й віковічними деревами. Дуби, тополі, каштани, вивірки, що стрибають з гілки на гілку, стави з буслами, лебедями й лебедятами. А в центрі всього цього замок на 76 кімнат, переповнений рідкісними меблями й мистецькими творами... Я пройшов по всьому будинку, як уві сні, гублячись у всіх цих закутках, залах, сходах. Я почувався там сам-самісінький і від цього все здавалося мені ще казковішим». У захваті залишився гість і від качанівського господарства: «... Ми пішли в робочий куток, де в Олівів (це останні господарі велетенського маєтку) зібрано величезні скарби: не враховуючи палацу для курей... подивилася б ти на цих чистокровних коней, цих породистих корів, свиней і овець і, кінець кінцем, казна-чого тут тільки немає...»

— Садиба заснована на початку XVІІІ століття. Першим власником її був Ф. Болгарин, — каже наш гід, завідувачка екскурсійного відділу Державного історико-культурного заповідника Оксана Петренко. — У нього садибу купив придворний співак Ф. Коченовський, потім її успадкував його брат. З кінця XVІІІ століття тут резиденція генерал-губернатора Рум’янцева-Задунайського, саме йому Катерина ІІ подарувала Парафієвську економію. До неї Рум’янцев докупив хутір. Проте саме при Рум’янцеві починається будівництво палацу садибного парку. Після смерті графа садиба почергово переходила до його сина, потім до управляючого Григорія Почепки і його дружини Параски. Саме Параска Андріївна започаткувала будівництво присадибної Георгієвської церкви у 1818 році.

Найцікавіший період в історії Качанівки розпочинається з 1824 року. На понад 70 років вона стає власністю відомих українських поміщиків-меценатів Тарновських. Григорій Степанович Тарновський був почесним членом Петербурзької академії мистецтв і не втрачав нагоди запросити сюди діячів культури, мистецтва.

— Після Петербурга це була друга столиця в провінції, — продовжує пані Оксана. — Важко сказати, як багато свідомих освічених людей того періоду побували тут. Тарновські були неймовірно гостинні.

Дмитра Яворницького Качанівка надихнула на подорож по козацьких місцях на півдні України. Микола Маркевич тут задумав написати «Історію Малоросії», Пантелеймон Куліш відпочивав із Ганною Барвінок, Тарас Шевченко писав вірші, Марко Вовчок з чоловіком збирали фольклор у навколишніх селах, Рєпін писав своїх запорожців, Костянтин Маковський написав у Качанівці портрет Миколи Костомарова, археолог і мистецтвознавець Микола Біляшівський розкопував Княжу гору, завдяки чому качанівська колекція значно поповнилася археологічними матеріалами великокнязівської доби.

Тарновські зібрали в Качанівці велику бібліотеку й колекцію високохудожніх творів. В. Тарновський-старший започаткував колекцію українських старожитностей, на базі якої засновано чернігівський музей. Вони були справжніми благодійниками для талановитих митців. Твори Куліша видавалися коштом Василя Тарновського-старшого. А коли згодом Куліш хотів повернути борг його сину — Василю Васильовичу-молодшому, той відмовився прийняти 3660 карбованців (корова на той час коштувала 5 крб.).

Витрати й «широка душа» розорили Василя Тарновського, який був небайдужий не лише до колекціонування та меценатства, а й до жінок та смачного вина. 1897 року він продав Парафіївську економію разом з Качанівкою «цукровому королю» і мільйонеру Павлу Харитоненку. При ньому Качанівка зазнала перебудови і змін, модні маляри переоздобили інтер’єри, впорядкували парк, побудували альтанку. Після смерті мільйонера маєтком управляли його донька Олена та її чоловік Михайло Олів, які також підтримували зв’язки з мистецькою елітою.

Революційний вітер мало не поховав палац. Після 1918 року садибу розграбували. Трохи згодом організували дитяче містечко для сиріт. Юні мешканці зруйнували поховання колишніх власників Качанівки в родинній усипальні, що була в підвалі церкви, знищили мармурові скульптури в центральній алеї парку, розікрали меблі. Як згадують старожили, під час німецької окупації жителів довколишніх сіл просили повернути все викрадене з Качанівки. Однак селяни знищували цінні речі, боючися покарання. Згодом у палаці розміщувалася... і військова частина, пізніше — туберкульозний санаторій. І лише 1981 року тут створили заповідник.

Нині втрачено 30 будівель, серед яких оранжерея, мурована кузня, вітряк, пристань для човнів, чайна альтанка, лазні. Невідомо, чи зберігся б палац до наших днів, якби не нащадки Тарновських. Вони створили товариство «Друзі Качанівки» і разом з нашими урядовцями планують перетворити Качанівку на самооплатний культурний об’єкт. Хоч як прикро, але саме Тарновські доклали чимало зусиль, щоб українські товстосуми не приватизували об’єкт світової культури.

У парку, на березі Великого озера, неподалік дороги до села Власівки є руїни дивної цегляної споруди. Місцеві з гордістю розповідають, що це залишки замку польських магнатів або козацької фортеці. Проте, найімовірніше, руїни звів граф Рум’янцев-Задунайський, щоб надати паркові романтичності й таємничості. Романтичні руїни збереглися погано. Кажуть, вони увічнені у картині Василя Штернберга, яку поки що не знайшли. Пейзажне тло з оповитими виноградом руїнами писав і Костянтин Маковський у «Вакханалії», копія якої, можливо, зберігається у російських музеях.

Сліди палацових меблів простежуються на Сумщині та в Прикарпатті, а картини з колекцій Рум’янцева і Тарновських — у багатьох музеях світу і приватних колекціях.

— Тут особлива аура, — завершує наш вечірній вояж біля двох окремо розташованих будівель, побудованих на парадному дворі садиби, а нині пристосованих під готель для екскурсантів, гід. — Людей, байдужих до Качанівки, не буває.

Тут і нині відпочивають і надихаються. А хтось шукає привиди, які блукають каштановими алеями. Колись молода працівниця тубсанаторію, повертаючись з нічної зміни, в ранкових сутінках побачила красивого чоловіка, вдягнутого не по-сучасному. За кілька кроків від неї... він зник. Селяни насміхалися з неї: перетрудилася, бідолашна, на нічній зміні, от і являються примари. Цю історію забули. Аж десятки років потому молоді люди, які поверталися після освячення пасок на Великдень з Георгієвської церкви, стали очевидцями такої самої картини: дивний і красивий незнайомець пересувався, ніби у повітрі. Вони насторожилися ще більше, коли не почули його кроків. За декілька метрів він розчинився. Тепер селяни кажуть, що душа колишнього господаря маєтку Василя Васильовича Тарновського (а саме на нього, за розповідями очевидців, був схожий привид) не може знайти небесний спокій через те, що продав Качанівку. Дехто розповідає, що примара — то його син Петрусь, якій повісився на люстрі (бо не міг пережити переїзду з Качанівки і розлучення з красунею-покоївкою, в яку був закоханий)...

* * *

Та хоч як там було, Качанівка, де ландшафтні райони названо на честь історичних подій, і досі зачаровує своїм унікальним парковим палацом і легендами.

А ще тут є гірка кохання і гірка вірності. Перша — стрімка з гострою вершиною, друга — розпливчаста з невизначеним контуром. Та вона непомітна. Як і самі почуття.