Неймовірно, але, схоже, у Харкові, індустріальному центрі країни, незабаром і вдень зі свічкою не знайдеш працівників, яких можна було б назвати Майстрами з великої літери.
— Настають важкі часи не тільки для нас, а й для всіх машинобудівників. Ще кілька років, і в галузі, у металообробній промисловості міста, напевно, настане криза і устаткування, і трудових ресурсів. На той час, як мені здається, не залишиться ані сучасного верстатного парку, ані фахівців, здатних втілювати технічні ідеї в металі, — ці слова директора ВАТ «Харківський завод штампів і пресформ» Юрія Петровича БІлозерова звучать як вирок.
Торік, каже він, підприємство прийняло на роботу кілька десятків молодих фахівців — випускників вузів і технічних училищ. Першим строгий заводський ритм став нестерпний вже через місяць, і вони, мабуть, віддали перевагу торгівлі, хоча їм і було запропоновано цікаву роботу і пристойну, як на нинішні часи, заробітну плату. Другим у постійному працевлаштуванні змушена була відмовити адміністрація підприємства. Власники атестата про робітничу кваліфікацію інструментальника були не в змозі виготовити найпростіші деталі.
ВАТ «Харківський завод штампів і пресформ» — підприємство унікальне. Такі заводи — основа всієї промисловості. Саме вони проектують, створюють експериментальні зразки, втілюють у метал випробувані вироби, що згодом стають так званим оснащенням виробництва, своєрідним інструментарієм для виготовлення різноманітної продукції, без чого її випуск немислимий. Директор нерідко жартує: спочатку було... оснащення. І, здається, він не далекий від істини — науково-технічний прогрес був би неможливий без спеціальних пристосувань.
Свого часу для промислово розвиненого Харкова підприємства, що виготовляють технічне оснащення, мали стратегічне значення. Жодний новий виріб неможливо було поставити на конвеєр, не підготувавши спочатку його виробництво. Зрозуміло, цю роботу, особливо з випуску перспективних виробів, могли виконати тільки спеціалізовані підприємства. Серед компаньйонів — найвідоміші в регіоні авіаційний, танковий, тракторний заводи та й багато інших провідних машинобудівних підприємств. Сьогодні таких замовлень стає дедалі менше. От і доводиться шукати, як то кажуть, замовників на стороні. «Виручають» будівельні компанії, партнери з ближнього і далекого зарубіжжя.
— Стояти або тупцювати на місці, — каже директор, — це неминуче опинитися на останній межі, за якою, як правило, банкрутство. На щастя, сьогодні багато хто з керівників уже розуміє це і починає освоювати нові вироби.
Досвід і універсалізм майстрів підприємства дають змогу часто-густо працювати навіть без креслень. Достатньо запропонувати саму ідею, а як її втілити в життя, які при цьому використовувати матеріали — це вже завдання, як то кажуть, технарів.
Та чому в Україні сьогодні, після десятирічного періоду входження в ринкову економіку, так мало виробляють сучасних товарів, на які є попит населення? Відповідь, мені здається, очевидна. Не тією дорогою пішли, товариші. Держава не піклується про творчий рух у власній країні, про збільшення її багатств і промислового потенціалу. Політика «усе продаємо» призвела до того, що купити сьогодні вітчизняну сировину простіше за кордоном, аніж на сусідньому заводі. Щоправда, за неї вже доведеться платити за тамтешніми цінами, у твердій валюті, та ще й викласти чималу суму за подолання власного кордону. Яка економіка здатна витримати такий тягар?
— Нещодавно всупереч, а не завдяки, — продовжує директор, — ми виготовили оснащення для одного з підприємств Товариства сліпих. Тепер навіть видючі не вірять, що інваліди по зору можуть випускати такі гарні й модерні світильники.
Харків.
