Машинобудівний завод — ніби візитна картка Волочиська. Адже це одне з найбільших підприємств краю, бо справно платить податки, одне слово, тягне на собі економічні показники району.
Завод жодного разу не зупинився, не спіткнувся, не виставив своїх людей за прохідну.
— Дехто, щоправда, подавався на заробітки до Італії, — згадує директор Валентин Пастернак. — Однак, скуштувавши тамтешнього хліба — знову до нас: наш хліб, з’ясовується, кращий. Я їх не засуджую, людина, природно, шукає щось ліпше для себе. Але я був категоричний: не хотіли бути з нами в найважчі дні, тож завод і тепер зможе без вас обійтись...
Феномен заводу для багатьох залишається незрозумілим. Волочиські машинобудівники, так само як і інші, свого часу опинилися і без замовлень, і без ринків збуту, і без віри у завтра. Але інші залишали по собі порожні виробничі корпуси з розбитими шибками, а на волочиському машзаводі дві з половиною тисячі людей працює.
Ми з Валентином Григоровичем переглядаємо заводську продукцію. Для АНів волочисці виготовляють деталі. Але, на жаль, зовсім не в тих обсягах, які сняться їм у крилатих мріях.
Свого часу завод освоїв ще один вид надзвичайно складної продукції — пересувні автономні електростанції. Навіть виготовляли їх до дев’яноста одиниць на рік. І сьогодні можна зустріти ці вироби на широких сибірських просторах. Але поступово російський ринок закрили для волочиських машинобудівників. А в себе вдома, на жаль, покупця на їхній товар знайти непросто. Хоча така станція згодилася б ледь не в кожному господарстві чи підприємстві.
Дві автономні електростанції працюють і на заводі. Немає такого виробничника, котрий хоча б раз не зіткнувся із тим, що на підприємстві енергетики від’єднують струм. Було таке і у Волочиську. Електроенергію не подають, а завод працює день, другий, тиждень — виручали власні кіловати.
Такій автономії будь-хто позаздрить. І станцію, не роздумуючи, взяли б. Однак на перешкоді — бідність. Коштує така станція недешево. За рік волочисці надибували одного—двох покупців. Коли попит на цю продукцію різко впав, здавалося, що машзавод чекатиме банкрутство. А виявилося, що не в продукції річ. Точніше, не лише в ній: у тому, як зуміють зорієнтуватися на розхристаному ринку. Треба випускати те, що продається. Це й стало головним правилом підприємства. Там не чекали, коли, скажімо, запрацюють нарешті на повну силу програми з вітчизняного літакобудування. Не сподівалися на інвестиції під ці програми. Доки українські літаки завоюють світові ринки... З часом саме так усе і буде, а поки що на освоєння того-таки АН-140, за словами Пастернака, надали близько п’яти відсотків необхідних коштів. Не густо. Таке фінансування не піднімає крила в небо, а тільки підрізає їх. Але — віднайшли джерело такого фінансування: узялися за виготовлення запасних частин для автомобілів, освоїли мотокультиватори та мотоблоки з навісним обладнанням для невеликих фермерських господарств, навчилися виготовляти тротуарну плитку і металочерепицю, а коли треба — то й плужки і лопати. Здавалося б, дріб’язок. Але саме завдяки цьому і уникли банкрутства.
Щорічно завод має до десяти відсотків приросту виробництва. Бо дуже швидко реагує на кон’юнктуру ринку, задовольняє нагальні потреби споживачів. Навчилися працювати не на склад, а тільки на свої прибутки. У районі третину бюджету саме наш завод наповнює.
Дякують тепер у райцентрі заводчанам за те, що і центральна площа, і стадіон реконструйовано, і пам’ятник воїнам-афганцям встановлено, і лікарню відремонтовано... А ще завдяки активній допомозі машинобудівників було відкрито будинок-інтернат для престарілих, збудовано школу, невдовзі відкриє двері ще й районна поліклініка. Що тут додати, аби зрозуміти, яке значення має завод для міста та всіх його жителів?
Останнім часом машинобудівники, окрім неба, закохалися ще й у водну стихію. Давньою мрією колишнього керівника підприємства, а нині генерального директора ВАТ «Мотор Січ» В’ячеслава Богуслаєва було відкрити завод мінеральних вод і збудувати у Волочиську санаторій. Цілюще море лікувальної води, що лежить під Товтрами, має свої джерела і тут. За висновками фахівців, ця вода — аналог трускавецької «Нафтусі».
Тепер є санаторій-профілакторій. А ще — далеко за межі Хмельниччини розходиться мінеральна вода, розлита у Волочиську. Як зауважує директор, нічого не вдієш, треба з неба інколи спускатися на землю. А прийде час — ще розправить завод крила, підніметься на своїх літаках у небесну височінь.
Хмельницький.
