Спортивна гімнастика (від грецького слова «гімнос» — оголений) з’явилась у програмі олімпійських ігор ще 1896 року. Цікаво, що на перших чотирьох олімпіадах у багатоборство включали змагання зі... стрибків із жердиною, у довжину, у штовханні ядра і лазіння по канату. Щоправда, жінок допустили до снарядів лише на іграх 1928 року, і відтоді ці змагання стали чи не найпопулярнішими і найзахопливішими, поступаючись хіба що легкій атлетиці. В Україні перший гімнастичний гурток з’явився, природно, в Одесі — в позаминулому столітті.
Уперше вийшовши на ігри у складі збірної СРСР, українські спортсмени надовго (1952—1964) захопили позиції лідерів. Віктор Чукарін, Борис Шахлін, Марія Гороховська, Лариса Латиніна були цілковитими господарями на олімпійських п’єдесталах, їхній успіх сприяв народженню нових гімнастичних шкіл у світі. Але, як це нерідко трапляється у спорті, за «зірками» не виявилося гідної зміни, і українки майже тридцять років — до ігор у Барселоні (1992) —якщо і з’являлися на п’єдесталі пошани, то лише в командних змаганнях (С. Захарова, О. Стражева). Востаннє виступаючи у складі збірної —об’єднаної команди СНД, Тетяна Гуцу зламала недобру традицію і стала абсолютною чемпіонкою, повернувши українській школі передові позиції.
Тому на долю Лілії Подкопаєвої, котра очолила гімнастичну команду України в Атланті, випала особлива — почесна й надвідповідальна — роль. Гімнастка нібито покладала на себе обов’язок не тільки продовжити переможні традиції, а й гідно представити нову країну — незалежну Україну.
Зробити це було не так і просто. Ігри відбувалися у США, гімнастика тут має шалену популярність. Президент Клінтон своєю присутністю начебто налаштовував господарок на перемогу. Преса, телебачення просто зомбували країну, заздалегідь утверджуючи успіх американок. За таких умов нелегко, та що там! — неймовірно важко спортсмену не піддатися загальній впевненості в непереможності суперниць, не занервуватися, не втратити себе. Улюблениці Америки Шеннон Міллер, Домінік Доз, Емі Чоу просто-таки купалися у промінні слави. Я бачив Міллер на універсіаді в Баффало — вона вразила зрілою технікою, відвагою, що межувала з безшабашністю, з якою вона виконувала надскладні комбінації. Подумав тоді, що у США нарешті з’явився лідер світового класу. Та крім американок була ще дуже сильна гімнастична дружина — Румунії: Джина Гогян, Симона Аманар, котрі теж претендували (і як з’ясувалося згодом — не без підстав!) на золоті медалі.
А тут ще за два місяці до старту з Лілею сталося лихо — виконуючи ризиковану вправу на колоді, упала і зламала два ребра. Здавалося, олімпійській мрії прийшов несподіваний кінець...
Знаєте, за що я обожнюю спорт, хоча від нього чимало неприємностей, яких можна було б уникнути, умостившися зручніше біля телевізора, а не викладатися до сьомого поту на тренуваннях, котрі досі нагадують про себе болем? За можливість зробити НЕМОЖЛИВЕ! Великий спорт, професіональний, не додає здоров’я, ні, але вчить переборювати не тільки свої слабкості, а й волю суперника, отже, робить людину сильною, здатною боротися з негараздами.
Лілію привели до гімнастичної школи в п’ять років... з твердою настановою — стати чемпіонкою. Її навчали не тільки премудрощів спорту, а й гартували душу. Перший тренер Лілія Іванівна Пугачова (це було в Донецьку, де народилася і виросла Подкопаєва), без перебільшення можна сказати, заклала основи її характеру і майбутніх перемог.
...Із двома зламаними ребрами Лілія уже через кілька днів почала робити вправи для рук — потрібно було максимально зберегти спортивну форму. А як могло бути інакше, якщо на неї — абсолютну чемпіонку світу — робили ставку тренери, на неї з надією дивилися подруги по команді? Мало того, американці хотіли бачити її в Атланті, щоб узяти реванш за поразку на чемпіонаті світу. Вони не повірили у хворобу Подкопаєвої, прилетіли до Києва, щоб переконатися у щирості спортсменки. (До речі, таке уже відбувалося 1976 року, коли до Києва почали вчащати телевізійники зі США, просто «підштовхуючи» Валерія Борзова приїхати на ігри. Їм до нестями хотілося взяти реванш в українця за нищівну поразку в Мюнхені-72).
Треба було бачити, що відбувалося в залі, коли до снарядів виходили американки, — повірте мені, жодні футбольні пристрасті не могли б зрівнятися з цим вулканом, що вибухав у чотирьох стінах. А судді —судді ж бо теж люди — вони не могли не відгукнутися на цю приголомшливу енергію, що йшла з трибун. І вони в’їдливо, інакше не скажеш, прискіпувалися до найменшої кострубатості, секундної втрати рівноваги... у суперниць американок. Оцінки ставили на рівні фолу. Ліля це знала, бачила, відчувала. Тож яку мужність треба було мати, щоб на колоді (страх перед цим снарядом так і не розчинився, не залишив дівчину) не здригнутися, не спасувати, тим паче що лідирувала Шеннон!? Подкопаєва виконала блискучу комбінацію, на яку зал спочатку відреагував гробовим мовчанням, а потім вибухнув шаленими оплесками.
Не мені судити, але ті кілька тисячних бала, що відокремили Шеннон від українки, найімовірніше, на совісті суддів, котрі рятували репутацію господарів ігор. Срібна медаль на колоді та золота у вільних вправах і стали чудовим доповненням до головної нагороди — за абсолютну першість.
Лілія Подкопаєва виявилася єдиною іноземкою у складі американської команди гімнасток (вони завоювали золото Олімпіади), які після ігор вирушили у турне по всій Америці. Успіх українки був такий вагомий, що, за свідченням заокеанської преси, сотні дівчаток за океаном тепер мають незвичне для Америки ім’я — Лілія.
Ви можете запитати, чому ми не побачили Подкопаєву в Сіднеї. На жаль, травма — цей бич спорту професіоналів — вибив її з колії.
Вона пішла непереможеною. А її подвійне сальто вперед з поворотом на 180 градусів ще не вдалося повторити нікому у світі...