Головний підсумок — є економічний поступ, але без зростання рівня життя громадян

Просив би і представників уряду, і народних депутатів не демонструвати ворожнечу, не виступати зі звинуваченнями у відсутності патріотизму, оскільки всі ми зобов’язані працювати для України. Отже, давайте не вдаватися до оцінок, що одні працюють проти України, а інші — працюють на неї.

Та суперечка, яка сьогодні відбувається між Кабінетом Міністрів і Бюджетним комітетом, свідчить про низький рівень взаємодії уряду, його економічного блоку з відповідними підрозділами Верховної Ради. І з цього треба зробити серйозні висновки.

Поряд з такими застереженнями вважаю за необхідне хоча б побіжно узагальнити судження та оцінки, що пролунали під час розгляду Звіту уряду про виконання Закону України «Про Державний бюджет України на 2003 рік».

За емоціями, за політичними висновками ми повинні бачити, що зроблено, що не зроблено і що потрібно зробити.

Головний підсумок минулого року та, очевидно, і року нинішнього — наявність економічного зростання. Цифри вражаючі. І в Україні, і за її межами виявляється великий інтерес до цього факту. Тому є потреба детальніше проаналізувати, як це позначається на економіці загалом і головне — на соціальному самопочутті людей, а надто — кожної конкретної людини. Щоб наші громадяни розуміли, про що ми тут ведемо мову, чи збігається наше бачення з їхніми оцінками, які, на моє переконання, найбільш точні й правильні.

Ключові чинники економічного зростання бачаться такими.

1. Адаптація людей і бізнесу до тих умов, які сьогодні склалися для економічного господарювання.

2. Сприятлива для українських товарів та послуг економічна кон’юнктура на світових ринках. Вдумаймося у таку цифру: 58,6 відсотка ВВП створено за рахунок реалізації на експорт української продукції. А якщо ціни й попит на експорт упадуть, тоді яке матимемо економічне зростання?

До того ж понад три чверті загального обсягу промислового приросту забезпечено за рахунок чотирьох галузей: машинобудування (35,8 відсотка), харчової (20), хімічної та нафтохімічної (16,8), металургії (14,3 відсотка).

Значна частина продукції цих галузей відправлялася за кордон. Експорт чорних металів та виробів з них збільшився на 19 відсотків і досяг 8,5 млрд. доларів США, продукції хімічної промисловості та пов’язаних з нею галузей зріс на 39,1 відсотка і становив майже 2 млрд. доларів; механічного обладнання, машин та механізмів — на 32, харчових продуктів — на 70 відсотків.

3. Зростання доходів громадян та обсягу роздрібного товарообігу. Номінальні доходи людей зросли у 2003 році порівняно з 2002 роком майже на 27 млрд. грн., реальні доходи — на 15,2 відсотка.

4. Збільшення обсягу ВВП, створеного у секторі послуг, — із 47,3 відсотка у 2002 році до 52,1 у 2003-му.

5. Фінансова стабільність. Курси гривні до основних іноземних валют, інші показники були досить стабільні. І хоча рівень інфляції був вищим від передбаченого (за 2003 рік вона становила 8,2 відсотка), це істотно не вплинуло на макроекономічну стабільність.

Тенденції 2003 року продовжували загалом діяти і в першому півріччі 2004 року.

Стосовно доходів, які начебто сховані, а відтак, як дехто стверджує, вкрадені урядом з держбюджету. Такі звинувачення висувалися раніше й акцентовано виголошувалися сьогодні. Давайте не будемо збурювати суспільство, а виходити з того очевидного факту, що немає можливості «сховати» гроші, які належним чином сплачені і взяті на облік на рахунках Держказначейства.

Якщо Держказначейство у своєму звіті, оприлюдненому 25 березня нинішнього року, повідомило, що до державного бюджету надійшло 55 млрд. 76 млн. 669 тис. 431 гривня 11 коп., то так воно і є.

Так само обліковуються і видатки держбюджету.

Проблема, швидше за все, в іншому. І мову, мабуть, слід вести про невідповідність між ключовими макропоказниками економічного життя країни. Тоді як темпи зростання економіки становили за 2003 рік 9,3 відсотка, не відбулося адекватного зростання доходів державного та місцевих бюджетів, а також рівня життя пересічних громадян, більшість з яких живе «на зарплату» та за рахунок пенсій, рівень яких усі ми добре знаємо.

Підтвердженням факту невідповідності між ключовими показниками є також занижений за доходами проект закону «Про Державний бюджет України на 2003 рік», поданий урядом 14 вересня 2002 року до Верховної Ради. Як наслідок, Верховна Рада разом з Кабінетом Міністрів змушена була протягом 2003 року декілька разів збільшувати дохідну частину державного бюджету, щоб врешті-решт вийти на більш-менш прийнятну цифру.

Економісти вважають, що потенційний фінансовий ресурс Державного бюджету України у 2003 році становив 106,8 млрд. гривень. До цього відносяться нараховані у 2003 році платежі у бюджет (55,1 млрд. грн.) та платежі, які потенційно належать державному бюджету, але з різних причин до нього не надійшли. Це — надані пільги з оподаткування та наявний податковий борг з урахуванням бюджетної заборгованості щодо відшкодування ПДВ — разом 51,7 млрд. гривень.

Проблемні питання, на які потрібно звернути особливу увагу.

1. Ейфорія з приводу економічних успіхів. Вона не є корисною, оскільки знімає з уряду та Верховної Ради відповідальність за здійснення системних змін.

Нинішнє зростання маємо на тлі великого спаду в попередній період. Щоб досягти рівня 1990 року, українській економіці слід щорічно зростати на 10 відсотків ще сім років (до 2010 року). Торік було досягнуто лише 54,3 відсотка від ВВП рівня 1991 року.

Значні кошти, які отримує країна в результаті економічного зростання, державою не обліковуються і йдуть, треба думати, у тіньовий сектор економіки, поглиблюючи майнове розшарування суспільства та посилюючи соціальну нестабільність.

Українська економіка сьогодні має перехідний характер. За таких умов найважливішим є не показники економічного зростання, а формування нової економічної системи, нових економічних відносин. Буде це — буде і зростання. Але не деформоване, яке значною мірою бачимо нині, а реальне — збалансоване і пропорційне.

2. Відсутність стратегічного (середньо- і довготермінового) бачення перспектив розвитку економіки.

Навіть при визначенні ключового параметра — темпу зростання економіки на один 2003 рік — ми помилилися більш як удвічі (передбачалося зростання на 4 відсотки, а фактично досягнуто 9,3). Якщо говорити про інші показники та довші терміни, то вони зазвичай мають формальний характер.

3. Значне економічне зростання не позначилося належним чином на зростанні доходів бюджетів України. За зростання реального ВВП у 2003 році на 9,3 відсотка реальні доходи зведеного бюджету, приведені до порівнянних умов, зросли на 2,9 відсотка, а доходи державного бюджету навіть зменшилися на 3,2 відсотка.

4. Продовжує поглиблюватися розшарування суспільства за доходами. Як наслідок, маємо високий рівень бідності, надвузький середній клас.

Хоча в останні роки доходи населення зростали високими темпами, життєвий рівень громадян України — один з найнижчих в Європі. За даними соціологічних досліджень, майже 29 відсотків наших людей живуть за межею бідності, а майже 66 відсотків — на рівні бідності.

Торік зарплату, нижчу за встановлену мінімальну, отримував кожний сьомий (14,6 відсотка) працівник у галузях економіки. А місячна заробітна плата, нижча за прожитковий мінімум, нараховувалася майже половині працюючих (49,8 відсотка).

Середній розмір пенсії (137 грн.) становив лише 51,1 відсотка від прожиткового мінімуму, встановленого для осіб, які втратили працездатність (268 гривень).

5. Внутрішній попит на продукцію та послуги є слабшим від зовнішнього попиту. Якщо у 2002 році за рахунок внутрішнього ринку було створено 44,9 відсотка ВВП, то у 2003 — лише 41,4 відсотка.

Зростання товарного експорту (28,5 відсотка) у 2003 році в півтора разу випереджало збільшення обсягу роздрібного товарообігу (19,4 відсотка). Тобто внутрішній ринок розвивався нижчими темпами, тоді як головним орієнтиром для виробників залишався зовнішній ринок.

6. Не зростає питома вага оплати праці у структурі ВВП. У 2002 році вона становила 13,6 відсотка, у 2003-му — 13,5. Тобто пересічні громадяни не можуть отримувати «свою» частку від економічного зростання, що на тлі розмов про нього може викликати соціальні розчарування.

7. Необхідність кардинальної реформи системи пільг, які надаються платникам податків та платежів.

Розвинена система пільгового оподаткування та протекціоністська політика держави щодо окремих галузей економіки призвели до того, що загальний обсяг податкових пільг сягнув у 2003 році 71,3 млрд. гривень, а це співставно із 94,7 відсотка доходів бюджетів України.

8. Треба принципово визначитися — що робити з податком на додану вартість. Він втратив роль основного джерела доходів бюджету і фактично використовується як інструмент регулювання виконання державного бюджету. Залишок невідшкодованих сум за цим податком становив на 1 січня 2004 року 6,4 млрд. гривень, прострочена бюджетна заборгованість — 1,8 млрд. гривень. За умов повного відшкодування заборгованості надходження податку на додану вартість у 2003 році становили лише 6,2 млрд. гривень, або 2,6 відсотка від створеної валової доданої вартості — проти 20 відсотків, встановлених законом.

Податок на додану вартість є найбільш криміналізованим видом податку, за яким скоєно половину всіх злочинів у податковій сфері — здебільшого під час експортно-імпортних операцій.

Найкращим у цій ситуації було б запровадження іншого, зрозумілого і простого в адмініструванні, податку. Таким міг би бути, наприклад, податок з продажу. Враховуючи, що обсяг роздрібного товарообігу на 2004 рік прогнозується на рівні 55,5 млрд. гривень, запровадження його у розмірі 20 відсотків від ціни товару забезпечило б надходження до бюджету майже 6 млрд. гривень, що дорівнювало б надходженню податку на додану вартість. І до того ж дало б позитивний соціальний ефект через зниження цін на 10 відсотків та зменшення рівня криміналізації бюджетної сфери.

9. Проект держбюджету на 2005 рік, який зараз готує уряд, повинен бути реальним, не заниженим за доходами.

Обсяг потенційних ресурсів державного бюджету повинен знайти повне відображення у Бюджетній резолюції на 2005 рік.

Необхідно ясно бачити і реалістично аналізувати зроблене, говорити про наш борг перед економікою, виходити із спільної відповідальності Кабінету Міністрів і Верховної Ради за стан справ у цій сфері та необхідності підтримувати уряд в його діяльності, забезпечувати належний парламентський контроль.

Тепер загальний висновок: нам потрібно об’єктивно і зважено підходити до оцінки діяльності уряду, відійти і від необгрунтованого критицизму, і від «телячого» захоплення зробленим. Треба говорити про те, скільки не прийнято вкрай необхідних законів через бездумне, глухе блокування роботи Верховної Ради.

Інакше ми ще більше втягнемося у невизначеність.