Двоє з батьківської пісні

Кого-кого, а Яремчуків в Україні знають і люблять. Як інакше, коли йдеться про співочий рід, в якому пісня переходить «від батька й до сина», точніше — до синів. Справу, задля якої жив незабутній Назарій Яремчук, продовжують молоді Дмитро і Назарій. Їхніх пісень уже на другий альбом назбиралось. А ще — фестиваль «Родина», що об’їздив за рік чи не всю країну. Втім, «забронювати» сцену, обласну чи столичну, неважко, було б за що; а ось зацікавити таку велику і вибагливу аудиторію, як та, що зібралась у палаці «Україна» минулої осені, — завдання вищого розряду...

Однак «Родина» — то швидше вдалий старт, а не фініш. І це інтерв’ю — зовсім не підсумкове.

— 2003 рік приніс вам немало вражень і турбот?

Дмитро: Рік був клопітним, багато концертів — від Чернігова до Одеси і від Ужгорода до Луганська. Влітку навіть не відпочили, трохи у Карпатах побули, на день до бабусі заїхали. Та все довелося відкласти — розпочався тур «Родини».

Назарій: Працювати над фестивалем почали практично на другий день після завершення попереднього. Міркували над концепцією, щоб нічого не повторити. Такі речі не вирішуються за три дні і навіть за місяць.

— У чому особливість цього фестивалю?

Дмитро: Ми прагнемо показати, що українці — одна велика родина. Так зветься пісня Назарія Яремчука і наш фестиваль. Почуття родинності треба пропагувати і розвивати, бо його бракує в суспільстві. Оті чотири тисячі глядачів, які прийшли на концерт, — хочеться, щоб в кожному серці лишилося щось добре, і щоб це «щось» людина сказала рідним, повернувшись додому. Можливо, простіше було обрати якусь «прохідну» тематику й провести кілька концертів. Та хіба це нормально? Хіба це застаріло — любов до матері, до краю, в якому ти народився?..

— Ця ідея й лягла в основу фестивалю?

Дмитро: Задум був — показати соборність України. Виконавці, більшість яких хоч і мешкає в Києві, мають «малу батьківщину» — чи то Поділля, Чернігівщина, чи Дніпропетровщина. І самобутність кожного регіону так чи інакше виявляється в пісні. Сцена була оформлена у вигляді квітки — червоної рути. Кожен артист — то окрема пелюстка цієї великої фантасмагоричної квітки. В ширшому розумінні — це символічний образ України, яку творять різні долі, різні характери.

— Вам здається, український народ насправді є тією великою ріднею, про яку співається в пісні?

Дмитро: Принаймні до цього йдеться. Щодо сприйняття «Родини» — якихось особливих відмінностей я не помітив, чи це Бахчисарай, Одеса, чи Коломия. Те, що ми робимо, знаходить відгук у людських серцях, і це найголовніше. Нас попереджали, що ось, скажімо, в Севастополі, доведеться перейти на російську мову, інакше там нас не зрозуміють. Але — зрозуміли!

— Маршрути Другого фестивалю теж будуть всеукраїнські?

Дмитро: Звичайно, в тих містах, де ми ще не були, й там, де вже побували, збираємось презентувати фестиваль в новому складі і в новій інтерпретації.

— А що об’єднує виконавців, запрошених на фестиваль?

Дмитро: Вони різножанрові — Ніна Матвієнко, Павло Зібров, Тарас Петриненко, Тетяна Горобець, Тетяна Недєльська, Олександр Пономарьов, Ніна Шестакова, Віктор Шпортько, Лілія Сандулеса, Жанна Боднарук. А об’єднує — професіоналізм і те, кого хочуть бачити люди. Коло учасників щороку змінюється, бо в Україні дуже багато обдарованих митців, з регаліями і без. Взагалі, якихось непорушних рамок тут немає, головне — показати, що українська родина багата піснею, що ми маємо ким пишатися.

— Як ви ставитесь до того, що деякі артисти виконують пісні вашого батька в «осучасненому» варіанті?

Дмитро: Якщо вже й колеги беруть їх до свого репертуару, значить, ці пісні справді пішли в народ.

— Цікаво, а ваші погляди завжди збігаються? Чи буває, що пісня припаде до вподоби Назарію-композитору, але не задовольняє виконавця-Дмитра?

Назарій: Звичайно, цілком погляди збігатися не можуть. Але в «стратегічних» питаннях — стилістика пісні, її характер, динамічність, жанрове забарвлення, діапазон, — ми завжди знаходимо згоду.

— Ви не плануєте записати пісню, присвячену батькові?

Дмитро: Було немало пропозицій. Але ж, знаєте, йдеться про близьку людину. Та що близьку — важко знайти слова, щоб це пояснити... Така пісня визріває, проте коли вона визріє... Це зовсім не той випадок, коли ставиш перед собою мету і просто прямуєш до неї...

— Часи Назарія Яремчука, Володимира Івасюка дали нашій естраді десятки пісень, котрі стали «народними»: «Червона рута», «Водограй», «Стожари», «Родина». Чому сьогодні пісні поживуть рік-два і зникають?

Дмитро: Раніше прагнули згоди з людським серцем. Пісні або співались в народі, або ні — це для авторів і виконавців було вирішальним. А сьогодні критерії розмито. Та ще й нові віяння в мистецтві сприймаються як щось еталонне, хоч це буває не завжди так.

Назарій: Нині просто нашестя музичної інформації, східної і західної. Я не кажу, що ця музика погана. Але наших музикантів це часто збиває з пантелику. А важливо не розгубитися, зберегти основи власної мелодики. Це зовсім не означає, що ми мусимо дослівно повернутися до старого музичного оформлення, — час летить і техніка дає нові можливості. Треба лише уміти гармонійно скористатись ними, не загубивши свого, — тоді сучасна українська музика набуде яскравих рис і чітко вирізнятиметься з маси інших культур, котрі загалом, хоч як це дивно, взаємодіють між собою.