Соціальна сфера: вчора, сьогодні. А завтра?..

8 червня відбудуться парламентські слухання з проблеми збереження та цільового використання об’єктів соціально-культурного призначення в процесі зміни форми власності суб’єктами господарювання, а простіше, господарськими товариствами, які їх утримують.

Проблеми соціальної сфери в постприватизаційний період — одна з найважливіших тем, яку треба обговорювати в контексті наслідків приватизації. Що насправді являють сьогодні об’єкти соціально-культурного призначення і яких змін вони зазнали після того, як підприємства, що їх утримують, перестали бути державними?

Очевидно, що ступінь відповідальності держави за долю кожного такого об’єкта має стати наріжним каменем під час здійснення соціальної політики, якщо вона спрямована на забезпечення оптимального функціонування й розвитку суспільного життя. Саме ці об’єкти є однією зі складових, на яких ґрунтується соціальна політика держави. Водночас, як показує досвід, саме владу ці проблеми цікавлять тільки в межах самозбереження, її дії не свідчать про розуміння сутності реальних проблем соціальної сфери, можливостей їх розв’язання. Одним із таких свідчень є приватизація державної власності, яка здійснюється сьогодні, на жаль, виходячи не з принципів ефективності управління державним майном, що залишається на балансі суб’єктів недержавної форми власності, а з позицій вузьковідомчих інтересів: наповнення бюджету зараз, негайно і будь-якою ціною.

Так, неврегульованим залишається питання: хто далі утримуватиме об’єкти соціальної сфери на селі? Вони вже не колгоспні, але й їх не передали радам. Ця передача з балансів сільгосппідприємств недержавної власності у комунальну власність територіальних громад має відбуватися за умови збереження їх мережі та функціонального призначення. Звичайно, соціально-культурна інфраструктура, хоча б де вона знаходилася, потребує коштів на утримання об’єктів на достатньому рівні, зокрема на поточні та капітальні ремонти, виплати заробітної плати обслуговуючому персоналу, на сплату земельного податку та комунальних послуг тощо.

Нині майже 70 відсотків об’єктів соціальної інфраструктури вже передано на баланси сільських та селищних рад. Але підприємства агропромислового комплексу ще утримують на своїх балансах близько шести з половиною тисяч закладів соціально-культурного призначення. Майже п’ять відсотків таких об’єктів перепрофільовано та розукомплектовано.

Формально урядом визначено відповідні нормативи забезпечення населення бібліотеками та клубними закладами, які занесено до Державного класифікатора соціальних стандартів. Але мало розробити нормативи, під них потрібно підвести відповідну фінансову базу. Зважаючи саме на це, постановою Верховної Ради України «Про інформацію Кабінету Міністрів України про стан збереження об’єктів соціально-культурного призначення в процесі приватизації та цільового їх використання у післяприватизаційний період» і було передбачено під час формування бюджету на 2005 рік збільшити надходження коштів для належного утримання і цільового використання об’єктів соціально-культурної сфери, які перебувають у державному управлінні та управлінні органів місцевого самоврядування. На жаль, необхідно констатувати, що відсутність фінансування — це не єдина з наявних проблем щодо об’єктів соціально-культурної сфери. Ми маємо прикрі випадки, коли, скажімо, навчальні заклади підпадають під приватизацію і навіть під розпродаж. Так, у місті Херсоні під час приватизації Херсонського комбайнового заводу приватизували й ПТУ-1, яке віднесено до об’єктів державної власності, що, однак, не завадило віддати його під заставу, а потім продавати «з молотка» разом з 800 учнями. Така сама ситуація склалася в Новій Каховці на заводі «Сокіл».

Хочу звернути особливу увагу на проблеми відчуження з подальшим перепрофілюванням об’єктів санаторно-курортних закладів.

Так, Укрпрофоздоровницею було передано комерційним структурам низку піонерських таборів, житлових будинків, які потім продали за безцінь. У такий спосіб припинили існування санаторії «Здоров’я», «Червоні зорі», «Мирний», «Маяк».

У грудні 2001 року на аукціоні за погодженням Міністерства охорони здоров’я, але без погодження з органами місцевого самоврядування, було продано декілька лікарень в Одесі.

Ще одним прикладом згортання об’єктів охорони здоров’я населення внаслідок приватизації є лікарня з поліклінікою у місті Бориславі Львівської області. До складу комплексу входили недобудована пральня та дезінфекційне відділення, які штучно, повторюю штучно, були виділені й приватизовані. Без цих об’єктів лікарняний комплекс функціонувати не може.

Не ліпше становище і з об’єктами соціально-культурної сфери, що передаються до комунальної власності. Чинне законодавство передбачає, що саме органи місцевого самоврядування надають пропозиції щодо збереження та цільового використання таких об’єктів. І природно було б очікувати, що за кожним з об’єктів соціально-культурного призначення (які пропонуються до приватизації) ці органи належно контролюватимуть функціонування та збереження профілю діяльності.

Що ми маємо насправді? У Голосіївському районі міста Києва з 2000 року почалася реконструкція недобудованого громадського центру. Але під час цієї реконструкції де-факто його було перепрофільовано і нині замість громадського центру побудовано чергові гіпермаркет «Країна» і супермаркет «Магеллан». Звичайно, мешканцям району потрібні й магазини належного рівня. Але хто-небудь порахував збитки, яких зазнає держава в майбутньому.

Основи для таких колізій закладено в нашому законодавстві. Так, ще й до цього часу, коли вже закінчується приватизація, ми не маємо нормативно-правового документа, де було б чітко визначено, на яких умовах передаються об’єкти соціально-культурного призначення господарському товариству, створеному в процесі приватизації: у власність, в управління або в користування. На сьогодні це важлива проблема, яку неврегульовано через відсутність законів про управління об’єктами державної та комунальної власності. Неврегульованість цих питань на руку передусім представникам вищих ешелонів виконавчої влади. Бо, як відомо, дозволено все, що не заборонено. От і вирішують ці питання залежно від особистих інтересів.

Не менш негативне значення мають й невиконання навіть тих законів та підзаконних актів, які формально захищають інтереси суспільства щодо об’єктів соціально-культурного призначення.

Свідченням цього є ситуація з об’єктами соціальної сфери, які залишилися на балансі комерційних структур. Наприклад, у Білій Церкві нові власники акціонерного товариства закритого типу «Бівзут» розпочали підготовку до продажу спорткомплексу дитячої спортивної школи «Юність», яка була передана на баланс товариства під час приватизації у 1994 році. Зрозуміло, що це призведе до фактичної ліквідації спортивної школи. Спеціальна контрольна комісія Верховної Ради України з питань приватизації нині вживає всіх можливих заходів, щоб зберегти спорткомплекс в державній власності.

У Фонді державного майна до цього часу нехтують вимогами законодавства з проведення індексації вартості об’єктів, які не увійшли до статутних фондів господарських товариств, а це здебільшого об’єкти соціально-культурного призначення. І це тоді, коли пунктом 149 чинної на сьогодні Державної програми приватизації, яку затверджено законом України ще 20 травня 2000 року, дослівно зазначено: «Фонд державного майна після набрання чинності цієї програми проводить інвентаризацію і індексацію державного майна, яке не включено до статутних фондів ВАТ та приймає рішення про дальше його використання або приватизацію відповідно до законодавства».

На порушення цієї норми закону Фондом майна Автономної Республіки Крим взагалі не проведено індексацію державного майна, яке не увійшло до статутних фондів відкритих акціонерних товариств. Водночас, за даними Фонду майна АРК, з числа об’єктів приватизації найбільшу кількість (817) становлять саме ці об’єкти. Така картина не тільки в Криму. Наприклад, у відкритому акціонерному товаристві, що розташоване у селищі міського типу Перечин Закарпатської області, остання індексація проводилася на 1 квітня 1992 року. Внаслідок цього станом на 1 квітня 2003 року на балансі господарства перебуває державне майно, а саме чотири недобудови. Вартість цього майна далека і від справедливої, і від ринкової.

Звичайно, причини у такої ситуації є. Це і недостатність коштів у місцевих бюджетів на утримання об’єктів соціальної сфери, і відсутність достатніх фінансових трансфертів з державного бюджету, щоб компенсувати витрати, пов’язані з утриманням і капітальним ремонтом об’єктів соціальної інфраструктури. І недосконала законодавча база.

Певна кількість об’єктів відчужується поза межами законодавства про приватизацію. Дитячими садками, гуртожитками розраховуються в рахунок погашення боргів, їх передають у заставу тощо, а потім перепрофілюють. Що стосується приватизації в галузі освіти, то, як відомо, це заборонено законодавством, є закони, є укази Президента, постанови уряду.

Тільки за дев’ять місяців минулого року було приватизовано 44 таких об’єктів. У дошкільній освіті ми колись мали 24,5 тисячі дитячих садочків і забезпечували на рівні десь 75 відсотків дитячим дошкільними закладами нашу молоду зміну. Сьогодні, за даними Держкомстату, в Україні залишилося 15,3 тисячі дитячих дошкільних навчальних закладів.

Отже, підсумовуючи аналіз сучасного стану збереження і цільового використання об’єктів соціально-культурного призначення в процесі зміни форми власності, маємо зазначити, що фактичний стан переважної більшості цих об’єктів є незадовільним. Це обумовлено і недосконалістю чинного законодавства, і фактичною відсутністю належного контролю з боку Фонду державного майна України і його регіональних відділень за об’єктами соціально-культурного призначення в постприватизаційний період. Цілком зрозуміло, що Фонду державного майна необхідно негайно переглянути концепцію приватизації державного майна з урахуванням її негативних результатів, що і зазначено в постанові Верховної Ради України «Про Рекомендації парламентських слухань «Наслідки і перспективи приватизації в Україні».

Що треба здійснити, щоб ситуація з використанням та належним утриманням об’єктів соціальної сфери поліпшилася? На мою думку, на сучасному етапі, необхідно:

— ухвалити низку законів, про які я вже казала раніше;

— розробити та прийняти державну комплексну програму збереження і подальшого розвитку об’єктів соціально-культурного призначення;

— заборонити закриття або перепрофілювання закладів освіти на територіях міст, селищ, сіл, де не забезпечується надання ними послуг населенню на рівні стандартів, передбачених чинним законодавством;

— прискорити передачу гуртожитків в управління органам місцевого самоврядування;

— здійснити інвентаризацію об’єктів соціально-культурного призначення, що перебувають на балансі суб’єктів господарювання недержавної форми власності;

— під час здійснення приватизації підприємств, що утримують на балансі об’єкти соціально-культурного призначення, зобов’язати підприємства забезпечити належне утримання та використання цих об’єктів або вжити заходів щодо передачі їх в управління органів місцевого самоврядування;

— у бюджетах наступних років передбачати збільшення надходжень коштів для належного утримання і цільового використання об’єктів соціально-культурної сфери, які перебувають у державному управлінні та в управлінні органів місцевого самоврядування.

Якщо дивитися через призму сьогодення, з урахуванням наших реалій, то нині необхідно створити максимум можливостей для тієї частини населення, яка хоче і може бути причетним до культурної спадщини, займатися спортом, всебічно розвиватися. Натомість сьогодні ми маємо низку проблем, які перешкоджають і навіть роблять неможливими такі прагнення. Тому парламентські слухання мають стати відправним етапом у формуванні нового підходу до проблем, що виникли в соціальній сфері внаслідок приватизації державної власності, і дадуть змогу зберегти об’єкти соціально-культурного призначення для майбутніх поколінь. Це вже доведено, що культурно і соціально недорозвинене суспільство завжди породжуватиме корупцію, злочинність, наркоманію та бідність, що, на жаль, відбувається останніми роками у нас в Україні.