Тягар освіти — на батьківських плечах

На нещодавніх парламентських слуханнях із доповіддю «Про стан і перспективи розвитку вищої освіти в Україні» виступив голова Комітету ВР з питань науки і освіти Станіслав НІКОЛАЄНКО.

Публікуємо його виступ зі скороченнями.

Свого часу римський філософ Луцій Сенека влучно зауважив, що не буває попутного вітру тому кораблю, який не знає, до якої гавані він пливе. Правильно визначити напрями подальшого розвитку вищої школи, сформулювати завдання для всіх гілок влади — головна мета парламентських слухань.

Одразу зазначу: роль держави у становленні й розвитку вищої школи є визначальною. Недооцінка цього, як свідчить вітчизняний і світовий досвід, призводить до негативних явищ. На жаль, Україна не минула цього.

У перші роки після проголошення незалежності України, у період так званої ринкової ейфорії, держава різко зменшила фінансування освіти, ми отримали безконтрольне зростання мережі комерційних вищих навчальних закладів, невиправдане збільшення числа спеціальностей із перекосом у бік юридичного й економічного профілю, волюнтаризм у визначенні змісту освіти, занепад методичної та наукової діяльності, поширення таких явищ, як псевдоосвіта, заробітчанство. Некерованого характеру набуває створення філій вузів у райцентрах, селищах, містечках — без кадрів і навчальної бази. Лише в Автономній Республіці Крим нині діє понад 70 філій різних вузів, серед них — 4 філії російських вузів, які відкрито без згоди Ради Міністрів Криму, Міністерства освіти і науки України.

З прийняттям законів України «Про освіту» і «Про вишу освіту», Національної доктрини розвитку освіти негативні процеси дещо призупинилися, останнім часом ДАК позбавив ліцензій 50 філіалів вузів, але проблем не поменшало.

Ми вважаємо, що слід посилювати організаційну й контрольну роль держави з одночасним розвитком самостійності й автономії вузів. На часі проведення суцільної інвентаризації вузів, переліцензування всіх сумнівних навчальних закладів. До цього нас спонукає й демографічна ситуація.

Особливої державної уваги потребує стан матеріально-технічної бази, проблема фінансування вищої школи. Стаття 61 Закону України «Про освіту» і стаття 34 Закону «Про наукову і науково-технічну діяльність» визначають, що на освіту й науку щороку потрібно спрямовувати відповідно не менш як 10 і 1,7 відсотка ВВП. А фактично ми маємо фінансування на освіту вдвічі, а на наукову сферу вчетверо менше за мінімальну потребу.

Зазначу, що в Південній Кореї капіталовкладення в науково-дослідні й дослідно-конструкторські розробки у 2001 році досягли 12 мільярдів доларів і становили 2,7 відсотка ВВП. Фінляндія спрямовує на ці цілі 3,5 відсотка свого ВВП, Швеція — 3,8, Німеччина — 2,6, Японія — 3!

В Україні склалася дивна ситуація, коли уряди, змінюючись один за одним, декларують на словах пріоритетність освіти, водночас знаходячи кошти на що завгодно, тільки не на розвиток освіти й науки.

Держава, всупереч законодавству, з кожним роком дедалі більше нехтує фінансування вищої школи, перекладаючи на плечі батьків цей непосильний тягар. У структурі витрат на вищу школу частка держави зменшилася до 40 відсотків, при цьому плата за навчання сягнула 55 відсотків.

Ось що пише до комітету інвалід війни Федір Іванович Яресько із Сумщини про навчання своєї онуки в місцевому університеті: «...Мати дівчини — бібліотекар, батько — водій-«чорнобилець», хворіє, ось і доводиться ветерану із своєї солдатської пенсії оплачувати внучці навчання».

За останніх п’ять років обсяги освітніх послуг зросли в шість разів, водночас послуги зв’язку — втричі, охорони здоров’я і транспорту — вдвічі.

Платне навчання у вищій школі несе нам й інші негативи: появу псевдоосвіти, цілих вузів, які імітують навчальний процес, зниження якості знань, купівлю екзаменів.

Штовхаючи вищу школу на шлях самовиживання, виконавча влада породжує умови для корупції й хабарництва. Ми ніби закликаємо викладачів до протиправних дій — виживай як можеш! Викладач отримує нині 40 відсотків гарантованої законодавством зарплати! Ось і виходить, що професору, щоб купити житло в Києві, потрібно понад 120 років складати гроші. Не кажу вже про книжки, театр, відпочинок. А що робити молодому аспірантові чи асистентові зі стипендією чи окладом відповідно у 200 — 400 гривень...

Порівняно з 1995 роком прийом до вузів зріс у 1,6 разу, нині навчаються 2,4 млн. осіб. Проте ми ніколи не збудуємо багату, розвинену Україну, поки критерієм відбору на навчання у вузі будуть не знання, інтелект людини, а наявність коштів у батьків. В Україні нехтують статтю 64 Закону України «Про вищу освіту», згідно з якою кількість студентів, що навчаються за бюджетні кошти в 2005 році, повинна бути не менш як 180 осіб на 10 тис. населення у вузах і 100 осіб на 10 тис. населення в технікумах. На сьогодні маємо відповідно 143 і 49. Число «контрактників» серед студентів вузів сягнуло в середньому 63 відсотки. А в деяких державних вузах воно перевищило всі розумні межі й становить понад три чверті від загальної кількості. Серед «лідерів» можна назвати Луганський і Сумський аграрні університети — 80 відсотків платного навчання, Кременчуцький державний політехнічний інститут — 66, Житомирський інженерно-технологічний інститут — 66, Черкаський державний технологічний інститут — 70,2, Полтавський національний технічний університет — 66,6, Донецький державний університет економіки і торгівлі — 65,4 відсотка.

Безконтрольно розквітла платна освіта у вузах Міністерства аграрної політики, Міністерства охорони здоров’я і навіть Міністерства внутрішніх справ.

Мушу нагадати ще про одну проблему. Демографічну. У найближчі десять років відбудеться різке, майже наполовину, зменшення числа випускників шкіл. Як уряд до цього готується ? Ніяк!

Слід зазначити, що не вдалося налагодити бажаної взаємодії між вищою і середньою освітою. Прикро, що переможці міжнародних та всеукраїнських олімпіад не завжди отримують належну підтримку у вузах. З 1998 по 2003 рік із 158 членів команд, які брали участь у міжнародних олімпіадах, — 35 осіб виїхали до Росії, США, Угорщини.

На часі прийняття закону «Про обдаровану молодь».

МОН, колективам вузів слід рішуче взятися за проблему наведення порядку під час вступу до вузів. Йдеться про сміливіше запровадження єдиного випускного екзамену. Потрібно позбавляти ліцензій ті навчальні заклади, які нехтують закони, правила й умови вступу до вузів. Як можна, скажімо, миритися з тим, що в Європейському університеті фінансів та інформаційних систем менеджменту і бізнесу (язик зламаєш!) одночасно навчають учнів за програмою середньої школи та за програмами вищої освіти?

Незадовільною є робота апеляційних комісій. Громадськість, місцеві ради, депутати рад (а їх у нас 200 тисяч) відсторонені від контролю за вступною кампанією.

І нарешті щодо дискусії навколо держзамовлення. Наш комітет не раз досліджував, як виконується стаття 23 Закону України «Про вищу освіту» і дійшов висновку, що уряд, Мінекономіки, Мінпраці, галузеві міністерства не мають чітких критеріїв формування державного замовлення. До цього часу контрольні цифри набору студентів уряд визначає не відповідно до закону про вищу школу, а на основі Закону України «Про поставки продукції для державних потреб». Тобто студенти прирівнюються до якихось товарів, продуктів, послуг, закупівля яких відбувається на поворотній основі!

Уряд повинен на науковій основі чітко прогнозувати, кого, яких і скільки потрібно фахівців. Міносвіти за допомогою Держкомстату мусить жорстко контролювати виконання урядових постанов. На жаль, цього немає!

Ми вважаємо, що Мінпраці спільно з Мінекономіки повинні створити єдиний державний банк потреби у фахівцях. Держкомстату слід переглянути форми статистичної звітності, провести їх згідно із Законом України «Про вищу освіту».

Нас не може не турбувати якість вищої освіти, запровадження у навчальний процес сучасних інформаційних технологій.

Неприпустимо, що до цього часу державні стандарти освіти розроблено не з усіх спеціальностей. Держава практично не виділяє коштів на випуск підручників, зокрема в електронній формі. Більш як половина студентів не мають змоги користуватися комп’ютерною технікою, Інтернетом. Окремі викладачі вузів намагаються перетворити самостійну роботу студентів на додаткові платні послуги, обов’язкове придбання своїх підручників, створюють примусові благодійні фонди тощо.

Ні для кого не секрет, що основою вузу є науково-педагогічні кадри.

Серед професорів вузів кількість осіб пенсійного віку сягає 66 відсотків, доцентів — 33 відсотків.

Починаючи з 1990 року число науково-технічних працівників скоротилося в два з половиною разу. Понад шість тисяч кандидатів і докторів наук покинули Україну і збагачують своїми знаннями економіки багатьох країн світу. До речі, за оцінками вчених США, підготовка одного доктора наук стає державі більш як у півмільйона доларів.

Від чотирьох до десяти разів скоротилося число науковців у Кіровоградській, Львівській, Одеській, Миколаївській областях, Автономній Республіці Крим.

Талановита молодь неохоче йде в науку. Із трьох тисяч аспірантів лише кожний шостий вчасно захистив дисертацію.

Без реальної наукової діяльності, участі студентів і викладачів у науково-дослідницьких роботах повноцінного вузу не може бути.

Науковці мають певні здобутки. За минулий рік вченими вузів виконано 3,5 тисячі наукових робіт, створено понад тисячу одиниць нової техніки.

І все-таки ситуація з науковою діяльністю нас не влаштовує. За даними Держкомстату, із 337 вищих навчальних закладів лише половина проводить науково-дослідні роботи. Але вуз без науки — це професійний навчальний заклад. Малорезультативно сьогодні працюють вчені Чернігівського державного університету економіки, Одеського екологічного університету, Кримської академії природоохоронного будівництва, Одеського економічного університету, Державної льотної академії, Рівненського гуманітарного університету й багатьох інших.

Дивує реальна політика уряду стосовно використання наукового потенціалу вищої школи. Так, з ініціативи уряду зупинено Закон «Про інноваційну діяльність», заборонено затвердження нових наукових проектів в рамках діючих технопарків, ініційовано вето Президента на технопарки «Агротехнопарк», «ЕКО», «Тканини України», підготовлені Національним університетом технологій, Херсонським технічним університетом, донецькими вузами.

Платон у праці «Держава» зазначав, що невихована людина — це найдикіший і найжорстокіший звір. Не можна миритися з тим, що в багатьох вищих навчальних закладах питання виховної роботи, викладання суспільних дисциплін відійшли на другий план. Торік за скоєння злочинів притягнуто до відповідальності 906 студентів. У деяких студентських гуртожитках спостерігаються наркоманія й проституція. Лише 15 відсотків студентів займаються спортом.

Чому вистави в театрах Швеції та інших країн щонедільно показують для студентів безкоштовно, а в нас — ні? Що робити нашим юнакам і дівчатам, коли розмір плати за квиток до театру, музею, на виставку, стадіон, у кінотеатр захмарний порівняно зі стипендією!

Тут ми сподіваємося на співпрацю з Мінкультури, Держкомспортом, профспілками, молодіжними політичними організаціями, студентським самоврядуванням. Прикро, але в деяких вузах, незважаючи на статтю 38 Закону України «Про вищу освіту» про підтримання студентського самоврядування діють по відношенню до студентства шляхом адміністрування.

...Сьогодні вищі навчальні заклади підпорядковані 20 відомствам! На погляд комітету, самостійними можуть бути лише вузи Міністерства охорони здоров’я та силових міністерств. Протягом цього року потрібно завершити перепідпорядкування решти вузів Міністерству освіти.

Нам слід визначитися із роллю і місцем технікумів. На жаль, ми втратили за останні роки понад 140 технікумів. Ці навчальні заклади замість нарощування якості підготовки фахівців середньої ланки, майстрів, техніків зосередили свою увагу на підготовці майбутніх студентів, бакалаврів.

Розуміючи велике значення технікумів, училищ для економіки, держави загалом, нам слід поміркувати, як дати новий імпульс їхньому розвитку. Один із варіантів — виокремлення цієї галузі в самостійну освітянську ланку; можливо, назвати її середньою спеціальної освітою. А яка ваша думка?

Доцільно було б створити при Міністерстві освіти, Національній академії, Академії педагогічних наук спеціальний науково-дослідний інститут, який опікувався б економічними проблемами науки та освіти. Суперечності між законами, зокрема «Про освіту», «Про вищу освіту», і Земельним та Бюджетним кодексами щодо користування власними коштами, відкриття депозитних рахунків, отримання кредитів, розпорядження майном, землею паралізують роботу навчальних закладів.

Нам слід перейти від застарілої методики фінансування вузів залежно від площ і обсягів приміщень до якості виконання держзамовлення, диференціювати фінансову підтримку залежно від профілю вузу. Слід вивчити досвід інших країн, зокрема Росії, про запровадження єдиних фінансових зобов’язань держави, які надаються кожному випускникові школи.

Сьогодні для України рівень освіти й науки є одним із небагатьох чинників, які можуть забезпечити нашу участь у клубі розвинених країн, підвищити добробут народу. В XXІ столітті не машина, а освічена людина становитиме основну частку капіталу будь-якого підприємства.