«Судитися не будемо, але обіцяємо віддячити...»

Історія занепаду і часткового відродження Вінницького підшипникового заводу досліджувалася у двох публікаціях нашої газети: «Збанкрутілий підшипник» (8 листопада 2002 року) і «Відроджений підшипник» (23 жовтня 2003 року). Підприємство зберегло профіль: тут виготовляють 10—15 основних типів підшипників приблизно 300 модифікацій — для автомобілів та сільськогосподарської техніки. Трудівники отримують зарплату, частково їм повертають борги попередніх років...

Тим часом до редакції у середині травня ц. р. надійшов лист. Різкий і сердитий.

«Шановний головний редакторе! Робітничий комітет перешле вам цього листа. Звертається чоловік, який є на фотографії (згадані публікації супроводжувалися фотознімком, зробленим під час зборів трудового колективу. — Авт.). За того «відродженого підшипника» страйковий комітет хотів подавати на вас у суд. Ніяка сука так не бреше. Завод продали злодіям на металобрухт. Тільки за продукцію зі складів і запас труб нові хазяї взяли більше грошей, а з людьми не розрахувалися донині.

Читали вашого «відродженого», а кругом цехи мертві. Мороз у нас порвав усю систему опалення. Гори льоду намерзли навіть у клубі. Жінки із заводських гуртожитків ходили на вулицю грітися, бо там було тепліше. Своєю брехнею ви ще й підучили злодіїв. Тепер вони випускають по тисячі підшипників удень, а було 200 тисяч...

Просили подякувати за брехню ще й маршрутники. Газета написала, що вони припинили пікетування міськвиконкому, а намети ще дотепер стоять. Якщо не можете не брехати, робіть, як знаєте, тільки не допомагайте бандитам. Судитися не будемо, але обіцяємо, коли нічого не зміниться, вам віддячити. Вибачте, що підписуватися не будемо».

Нинішнім власником Вінницького підшипникового заводу є група корпоративних компаній з центральним офісом у місті Донецьку. Крім аукціону, контрольний пакет акцій скуповувався на вторинному ринку. Порушень чинного законодавства у придбанні заводу під час перевірки не виявлено. Про це, зокрема, повідомив голова комітету профспілки підприємства Петро Тютюнов. Ознайомившись з написаним, Петро Леонідович зауважив, що такого листа до редакції він не відправляв, з подібним проханням до нього ніхто не звертався. Так само йому не відомо про намагання страйкового комітету звернутися з позовом до суду. Разом з П. Тютюновим, а також головою Вінницького обкому профспілки працівників автосільгоспмашинобудування Миколою Ніколовим ми побували на виробництві, у побутових приміщеннях, гуртожитку. Першим співрозмовником був виконавчий директор підприємства Андрій Дитюк.

Із семи мільйонів гривень заборгованої за попередні роки зарплати, повідомив А. Дитюк, уже виплачено половину суми. Цього року її видають щомісяця. «Ми не знімаємо із себе взятих зобов’язань, — наголосив А. Дитюк, — щодо повернення коштів, зароблених трудівниками за минулий період. Але їх виплата багато в чому залежатиме від ритмічної роботи заводу». На превеликий жаль, адміністрація зіткнулася з проблемою дефіциту кадрів. Не вистачає насамперед кваліфікованих токарів, електриків, наладчиків.

За словами співрозмовника, представники адміністрації побували у домівках 50 колишніх кваліфікованих робітників. До кожного зверталися з одним проханням: повернутися на завод. Погодилися працювати лише два чи три. Кваліфікованих робітників, уточнив виконавчий директор, беруть на роботу без випробувального терміну. Його встановлено передусім для випускників училищ, а також для тих, кого не знають на заводі.

На підшипниковому відбулося велике скорочення: із майже 2,5 тисячі робітників залишилося, за словами П. Тютюнова, 800. Відчутно скоротилися й обсяги виробництва продукції. Якщо за радянських часів протягом доби виготовляли 240 тисяч підшипників, то нині таку кількість планують робити протягом місяця.

— Випускаємо стільки, — каже А. Дитюк, — скільки можемо продати. На склад ніхто працювати не буде. У планах — збільшувати обсяги до тієї кількості, яку купуватиме споживач.

З січня по травень ц. р., за даними виконавчого директора, обсяги продукції збільшувалися щомісяця. Тенденція обнадійлива, хоча результати, зізнається співрозмовник, поки що не радують: не вдається досягти планованого максимуму. 40—50 відсотків продукції відправляють у Росію. Серед споживачів близького зарубіжжя також Білорусь і Молдова. Втім, з росіянами працювати уже не вигідно. Захищаючи власний ринок, сусіди збільшили мито, і наш підшипник на їхньому ринку став неконкурентоспроможним.

Пропозиція фахівців. Конкуренція на ринку підшипників, на думку моїх співрозмовників, стає дедалі гострішою. Зокрема, нинішнього року одна з американських компаній — світовий лідер у виробництві підшипників — планує поставити їх до України 1,5 мільярда штук. Справжнім лихом для нас стали китайські вироби. «Китайський підшипник працює... дві години», — кажуть обізнані люди. Але вони дешеві, тому мають попит. Везуть до нас підшипники і з Росії. До того ж на вигідніших умовах, ніж росіяни створили для наших підприємств.

— Нам потрібен своєрідний вхідний контроль якості на зарубіжні підшипники, — переконані мої співрозмовники. — Без цього не зупинити, зокрема, нашестя китайських виробів. Неабияк позначається на вартості вітчизняних підшипників збільшення ціни на метал: протягом останніх восьми—дев’яти місяців вона зросла приблизно на 70—80 відсотків. Підшипники подорожчали лише на 20 відсотків. Їх продають за тією ціною, за якою бере споживач. Дорожче не піде — є з чого вибирати. Така реальність. Тому й ціни на метал мали б бути диференційовані, вважають фахівці галузі.

У цехах робітники найчастіше нарікали на низьку зарплату. Особливо не задовольняє платня робітниць пакувальної дільниці. Їм хотілося б мати кращі побутові умови. Скажімо, на деяких умивальниках у побутових кімнатах відсутні... крани. На підприємстві зробили добру справу — встановили нагрівач води. Він працює. У цьому переконалися вочевидь. Тільки нагріта вода чомусь не доходила до душових кабін. А холодна не текла — ледь капала.

Воду для пиття, казали робітниці, вони приносять з собою, бо на заводі нема де напитися. Через це на прохідній постійно виникають проблеми: охоронці мають заглянути у кожну пляшку, щоб на нюх перевірити, що в ній за рідина. До слова сказати, на охорону робітники теж скаржилися: за безпідставні підозри, зверхність, грубість. Один з робітників, розповіли його колеги, навіть оскаржив дії охоронців у суді. Суд задовольнив його позов.

Складною була минула зима. Мерзли не тільки на роботі (нині адміністрація шукає можливість опалення підприємства), а й у гуртожитках. Заводські помешкання, як і вся соціальна сфера, передано на баланс міста. Проблем від того не поменшало. Робітники запросили у заводське містечко міського голову. Хочуть, щоб побачив, у яких умовах живуть: стіни в багатьох кімнатах потемніли, взялися цвіллю, ліфти не працюють, у під’їздах — бруд, внаслідок прориву каналізації за будинками утворилося озеро з нечистот... Мешканці заводських гуртожитків вважають, що платять за житло не ту ціну: проживання в однокімнатній квартирі заводського гуртожитку, твердила робітниця пакувальної дільниці, коштує 150 гривень на місяць. Дуже дорога електрика: квартири не обладнані лічильниками, платити доводиться стільки, скільки скажуть...