Люди, які вчора були розчарованими й байдужими, нині починають по-іншому дивитися на буденні речі. На переломних етапах історії країна дуже швидко міняється. Особисте «Я» відходить на другий план, і замість того, щоб запитувати, а що я з того матиму, говорить інше: що ми можемо зробити?

Які зміни у нашій свідомості викликають останні події в Україні, добре видно на тих позитивних зрушеннях, які спостерігаються на Львівщині.

Тиха допомога

Знайомий підприємець закупив для захисників країни 35 бронежилетів. Проконсультувався з фахівцями, знайшов хороші, чеські, можуть витримати навіть кулі з автомата Калашникова. Купив і відправив до Києва.

— Може, розповімо про ваш вчинок? — запитую пана Романа.

— А навіщо? Добру справу потрібно робити тихо й без галасу.

— Ви ж за свої гроші придбали бронежилети?

— Я отримаю більше задоволення, коли мало хто про це знатиме. Останні події усіх нас змінили. Ми навіть мислимо по-іншому.

— Навколо себе теж відчуваєте якісь зміни?

— Звичайно, вчора приїхав на митницю і дізнався, що з бізнесменів перестали на кордоні збирати данину.

— Як, отак відразу?

— Ні, спочатку пробували митники показувати пальцями відому всім комбінацію, але бізнесмени сказали: «Все, вистачить, більше ні копійки».

Ми говоримо про останні події на Львівщині, про зміни, які відбуваються в людській свідомості.

Одна з них — це відсутність реклами добрих справ компаній і меценатів. Допомагають справді тихо й без галасу. Прийняли галичани кілька сотень кримчан у санаторіях, у сім’ях, і лише один політик-бізнесмен спробував себе прорекламувати. Ненав’язливо і скромно, мовляв, я людей розмістив у пансіонаті, а влада хай займеться їхнім працевлаштуванням. Оце була вся «реклама», якщо можна її так назвати.

Приклад жертовності показали прості громадяни, необтяжені посадами і великими грошима, які несли останню копійчину. У церквах зібрали кілька мільйонів гривень для боротьби за свободу. Після такої самопожертви заможні теж не могли стояти осторонь.

Ерозія верхів

Що насторожує останніми днями — це прагнення колишніх високопосадовців з правоохоронних органів повернутися на хлібні посади. Ця тема найбільше розбурхала суспільство. Гниль з цієї системи не так просто вичистити. Всяка нечисть рветься до прибуткових постів з неймовірними зусиллями, залучаючи в групи підтримки священиків, політиків і навіть дисидентів.

У Львові найбільша війна розгорнулася навколо крісел у підрозділах боротьби з економічними злочинами, ДАІ, у різних реєстраційних службах, управліннях контролю, де традиційно збирали данину. Дехто так розмахує руками, щоб добратися до завітного крісла, — хвилі аж в Києві видно. Але вони даремно стараються, проти отрути завжди знайдеться антиотрута. Такі можуть прийти до завітних крісел, але вже не матимуть спокійного життя. Їм уже не дадуть наживатися, беручи хабарі та побори. Це вони вже згодом зрозуміють, бо одного дня наша країна стала іншою. Особливо змінилася атмосфера в регіоні після того, як з Києва почали привозити труни з воїнами Небесної Сотні.

Будь-яка спроба повернутися до старої прогнилої системи викликає спротив у суспільстві. «Ми не для того гинули на барикадах, щоб на нашій праці жирували хабарники». Народ настільки наелектризований, що інколи доходить до перекосів.

Газовики скаржаться, що в Пустомитівському районі їхнього інспектора навіть не допустили до будинку для огляду лічильника. Господар щойно повернувся з Майдану і зустрів перевірку в багнети. Його по-людськи зрозуміли, і тому перевірку перенесли на пізніший час, коли трохи вгамуються пристрасті.

Найшвидше зміни торкнулися низів. А ось з верхами — досі проблеми. Ерозія вищих прошарків суспільства дається взнаки донині. Там далі воюють за прибуткові посади, хочуть дерибанити бюджет і наживатися на земельних оборудках.

Менше всього переміни торкнулися політичних партій. Вони по-старому ділять посади, їх навіть не лякає те, що окупанти стоять біля наших воріт.

Що таке щастя

Але навіть найбільш корумпована частина суспільства починає розуміти одну просту істину. 

Щастя — це не великі багатства і шикарні палаци чи престижні автомобілі. Одного дня все це може стати купою металу чи руїнами. Найбільш щасливими почуваються громадяни тих країн, де високий рівень довіри один до одного.

Останні події в країні згуртували людей. Стало менше агресії й недовіри. У яку б контору не йшов, колись очікував, що на кожному кроці тобі створять проблеми, щоб вибити з тебе додаткові кошти. Побори процвітали, починаючи з кладовища і закінчуючи пологовим відділенням.

Нині львівські молоді матері дивуються: «Народила, а гроші відмовилися брати. Ледве вдалося вмовити, щоб хоч цукерки і коньяк взяли». Дивні метаморфози, бо ще вчора у пологовому будинку доводилось платити по 500—600 доларів США.

Зникли хабарники і зі львівських доріг, хоч місцеві інспектори ДАІ мали славу найбільш «голодних» і хамовитих. Стояли на об’їзній дорозі й витрушували кишені транзитних водіїв. Інколи навіть патрони підкидали. З одного боку — зміни відчутні, каже мій знайомий підприємець Роман, поборів стало менше. А з другого, ціни від того не зменшилися. Жоден бізнесмен не переглянув цінову політику своєї фірми. Якщо порівняти ціни у Польщі та в Україні — різниця майже 30—40 відсотків. Тільки ніхто не каже: тепер і я перегляну ціни.

Звичайно, не можна відразу змінити все суспільство. Основне надбання останніх місяців — з’явилося більше довіри у людей, вони стають оптимістичнішими і не очікують, що на кожному кроці їм можуть підставити підніжку. Вони повірили у свої сили й можливості змінити наше життя на краще. Це — головне.

Львів.