Важливо усвідомлювати, що реальне правосуддя залежить від успіхів судової реформи. Судова реформа — явище великомасштабне, і не тільки юридичне, а й соціальне. Вона потребує реальної підготовки і значних зусиль, рішучості не лише з боку судової влади, а й керівників держави. Тут не обійтися і без правової реформи, проведення законодавчої ініціативи як народних депутатів України, так і Кабінету Міністрів України, послідовної активізації спільних скоординованих зусиль щодо створення умов для забезпечення авторитетного правосуддя. Ця тема дедалі більше хвилює наших читачів, і тому ми запросили для дискусії відомих правознавців: суддю Конституційного Суду України, професора Василя НІМЧЕНКА і доктора юридичних наук, професора, члена Вищої ради юстиції Анатолія СЕЛІВАНОВА.
Василь Німченко. Нині в суспільстві є різні погляди на досягнення результатів судової реформи. Це зміцнення кадрового складу суддів. Спроба забезпечити доступність правосуддя для громадян на всіх стадіях проходження справи, з високим ступенем перевірки законності судових рішень усіх інстанцій у Верховному Суді України, створення законодавчих умов для самостійного і незалежного правосуддя, введення нових кодексів: кримінального, цивільного, сімейного та інших, що відповідають конституційним засадам суспільного і державного життя. Аналіз восьмирічної діяльності Конституційного Суду України свідчить, що він виправдав своє місце в судовій владі як необхідна інстанція остаточного розв’язання колізій у законодавстві, гарант його відповідності Конституції України.
Але погодьтеся, що, наводячи зазначені приклади у реформуванні судової системи, навряд чи хтось візьме на себе сміливість стверджувати, що основні завдання судової реформи вирішено. Зараз доречно не замовчувати того, що досягти найважливіших позицій ідеї судової реформи, як це замислювалося у 1992 році, поки що не вдалося. По-перше, я пояснюю це тим, що будь-яка реформаторська активність стикається із прихованими контрреформами, відступництвом від визначальної ідеї. По-друге, не всі наші проекти враховували процеси об’єктивного характеру, оскільки реформування потребує великих людських і фінансових ресурсів. Крім того, судова реформа стосується дуже великого кола представників юридичних професій, серед яких працівники прокуратури, органів внутрішніх справ, адвокати і правозахисники. Їх правосвідомість також треба враховувати, як і те, що законодавець має свій погляд, коли конкретизуються концептуальні положення судової реформи в нинішньому законодавстві. Коли вносяться корективи, уточнення, змінюється й ідеологія реформи, переносяться строки виконання, розбалансовується механізм судової влади. Чи не тому Конституційний Суд України змушений був двічі розглядати справи щодо незмінності фінансування судів і дотримання принципів самостійності. Якщо такі проблеми не вирішуються в реаліях життя, то це означає, що поки що судової влади не існує, коли значна кількість судів усе ще залишається без належних для правосуддя приміщень.
Складається також враження, що реформування судової системи було розпочато без економічного обгрунтування і фінансового забезпечення, зокрема судових установ, без урахування соціального, правового і політичного статусу судді. А як можна говорити про справжню незалежність суддів, якщо вперше призначені на посади судді нині складають присягу перед головами обласних держадміністрацій, тобто перед виконавчою владою. Хіба це відповідає конституційним засадам нового реформованого правосуддя? Ось чому критики судової реформи небезпідставно звертають увагу на те, що авторитет судової влади необхідно терміново підвищувати саме через покращання реального правосуддя.
Анатолій Селіванов. Я підтримую вашу позицію, оскільки реальне, тобто дійсне правосуддя залежить від темпів забезпечення незалежності суддів, що залишається вкрай повільним, і тому це ключова проблема, без вирішення якої обрії судової реформи дедалі більше віддаляються. Щоб стати владою, суду потрібно опинитися зовсім в іншій системі координат, в якій принцип розподілу влад не тільки визнається, а й стає практично реалізованим. Згадаймо, що коли суд не міг оцінити зміст закону, заперечити проти актів Президента чи уряду щодо їх відповідності Конституції України, поки в нього не було права скасовувати рішення органів виконавчої влади — такий суд не можна було визнати владою.
Слід зазначити, що судова влада в Україні піднялася і набула свого статусу насамперед завдяки діяльності Конституційного Суду, який вирішив два першочергових завдання: 1) перевіряє відповідність законів принципам і нормам Конституції; 2) закріпив право судової влади для всіх судів виносити рішення однакової юридичної сили і для держави, і для громадянина. Конституційний Суд став гарантом дотримання повноважень кожним суб’єктом влади, який має діяти винятково на підставі вимог Конституції та законів України. Утверджується і нова ідеологія держави, коли норми про права людини визнаються судами безпосередньо чинними, що зобов’язує законодавчу і виконавчу владу дотримуватися цього визнаного пріоритету.
Нарешті стало зрозумілим, у чому полягає принцип розподілу влад, коли судова влада існує для того, щоб захищати громадян від узурпації інших суб’єктів влади і, насамперед, їх посадових осіб. Але не можна замовчувати викривлення в діях окремих суддів, які самі ініціюють порушення без належних підстав кримінальних справ проти громадян і направляють їх на досудове розслідування в органи прокуратури. Постає запитання — ким стають такі судді? В чому тоді призначення суду? Вища рада юстиції нещодавно розглядала прикрий випадок, коли суддя в одному суді порушив кримінальну справу проти голови суду і визнав себе потерпілим. Чи не є це ознакою небезпечної суддівської аномалії, яка викликає негативну реакцію суспільства, зводить нанівець ідею правосуддя. Чи не тому це частіше відбувається серед суддів, які обрані на свої посади безстроково? На жаль, трапляються випадки і зловживання недоторканністю суддів, коли цю важливу гарантію окремі судді розуміють як безкарність. Це породжує вкрай небезпечне явище, як було в апеляційному суді Харківської області — безмежність судової влади одного із колишніх його керівників, що ганьбить честь усього суду.
В нашій державі існує унікальний конституційний орган — Вища рада юстиції, який виправдав себе об’єктивним правом перевіряти діяльність суддів, які виявилися далекими від законності, неупередженого процесу, об’єктивного і повного дослідження фактів і їх справедливої оцінки. Проте недосконалість чинного законодавства призводить до того, що прийняття рішень Вищою радою юстиції про рекомендацію для звільнення з посад судді за порушення присяги не тягне за собою відсторонення від виконання ними функцій правосуддя на час до вирішення органом, який обрав чи призначив суддю на посаду. Виходить так, що, наприклад, суддя А. з Шевченківського районного суду м. Києва намагалася «ревізувати» на свій розсуд рішення Вищої ради юстиції по суті її справи, і остаточно Верховний Суд України визнав законність дій Вищої ради юстиції. Не може не турбувати й інформація, яка з’являється останнім часом у пресі про «неетичні вчинки» суддів під час розгляду конкретних справ, а також тяганина і зволікання конкретними суддями при вирішенні справ щодо захисту прав і свобод людини. Реакція суддівського співтовариства на такі відомі факти, на жаль, не спрацьовує, оскільки діє принцип мовчазної корпоративної підтримки.
Василь Німченко. Проблема, яку ви порушили, дуже важлива. Стосовно Вищої ради юстиції, то ще у 2002 році Конституційний Суд України проаналізував її повноваження щодо можливості перевіряти діяльність суддів усіх інстанцій, якщо відомості свідчать про порушення суддею присяги. Ми дійшли висновку, що це обов’язок Вищої ради юстиції, пов’язаний з відповідальністю кожного за формування суддівського корпусу і його функціонування. Але ми очікували, що законодавець урегулює законом вимоги до професійної суддівської етики, сформулює повноцінну присягу як кредо життя і діяльності кожного судді, якому єдиному держава надала право проголошувати: «Іменем України...»
Разом з тим, шановний Анатолію Олександровичу, я пропонував би оцінювати корпоративність суддівського корпусу України і в позитивному сенсі. Адже судова влада, як і інші гілки державної влади, не ізольована від суспільних політичних процесів і піддається нападам, безпідставним звинуваченням та негативній оцінці всієї системи. Хіба не про це свідчать звинувачення судового корпусу України екс-народним депутатом України з посиланням на «відсутність громадської позиції у переважної більшості наших суддів». Скажіть, будь ласка, де ще таке можливе? Тому судова влада повинна мати механізм захисту законних інтересів усіх суддів взагалі і кожного окремо, зокрема щодо вирішення питань створення належних умов внутрішньої діяльності судів, відстоювання професійних інтересів суддів та їх незалежності. І це за Конституцією України покладається зокрема на органи суддівського самоврядування.
Основу діяльності цих органів, на мій погляд, і має становити позитивний корпоратизм із захисту працівників судової системи, в т. ч. суддів усіх ланок, як єдиних суб’єктів правозастосування в державі при ухваленні судового вердикту.
Я, наприклад, не вбачаю негативу і в прагненні адміністрації місцевих та апеляційних судів до відновлення на законодавчому рівні фінансування судів поряд з державним і за рахунок місцевого бюджету, оскільки суди фактично здійснюють правове обслуговування населення і за змістом чинної Конституції України суди є єдиними органами із захисту прав і свобод громадян конкретної громади міста, селища, села чи району, які по суті є власниками об’єктів комунальної власності, зокрема і приміщень судових установ.
На мою думку, Конституційний Суд обгрунтовано визнав, що введення до судової системи Касаційного суду, який дублював би Верховний Суд України як вищу інстанцію перевірки судочинства, суперечить Конституції України. Ефективне судочинство — це, насамперед, можливості громадянина захистити своє право, розв’язати спір з найменшими втратами коштів і здоров’я. Судова реформа має поліпшувати судоустрій, а не ламати його, як пропонує, наприклад, екс-суддя В. Шишкін стосовно військових судів. «Краще було б піти радикальним кроком, — наголошує він, — і скасувати військові суди взагалі (ПУ, 2004, № 4). Таку саму позицію щодо спеціалізованих судів адміністративної юрисдикції займає суддя Вищого господарського суду України М. Хандурін.
Незрозуміло, з чим пов’язана така зміна ідеології реформування судової системи цими авторами. Зокрема, М. Хандуріна, який був співавтором проекту закону України «Про судоустрій», підготовленого Міністерством юстиції України за дорученням Кабінету Міністрів України (№ 10-8-1006, від 16.03.1998), де було запропоновано і враховано законодавцем пропозицію про необхідність створення в Україні судів адміністративної юстиції. А тепер він же фактично пропонує скасувати чинний Закон України «Про судоустрій України» і відмовитися від інституту адміністративної юстиції взагалі з розширенням компетенції господарського суду та визначенням його як єдиного «арбітра» у сфері публічно-владних правовідносин держави з юридичними особами.
Як мені відомо, до Верховної Ради України, після того, як за рішенням Конституційного Суду України було визнано неконституційним існування Касаційного суду України, надійшло більше п’яти законопроектів щодо судоустрою, а це свідчить про те, що нас знову чекають «баталії» народних депутатів на засіданнях відповідних комітетів чи сесій Верховної Ради України з цього приводу. У Верховній Раді України з’являються нові «індивідуальні» законопроекти, які мають альтернативний характер з власними пропозиціями реформування судової системи.
За таких обставин не виключено прийняття таких норм, застосування яких на практиці призведе взагалі до «асфіксії» судової системи України рудиментними ланцюгами проходження чотириланкової процедури оскарження та колегіального перегляду судових рішень з витребуванням справи, ускладненням процедури судочинства, невизначеністю статусу Верховного Суду України та інституту спеціалізованого правосуддя.
Спроба окремих осіб на законодавчому рівні ліквідувати безстроковість обрання суддів (одна із конституційних гарантій їх незалежності), ініціювання внесення змін до закону «Про Вищу раду юстиції», які передбачали звуження повноважень судових органів та суддівського самоврядування з кадрового забезпечення суддів, пропозиції щодо створення спецінспекцій у структурі Вищої ради юстиції для перевірки діяльності судів та звільнення суддів розцінюю не інакше, як ностальгуючі наміри на повернення до ідей перетворення судів на шанцевий інструмент у руках посадових осіб від влади. Чи можливо в такому разі вести мову про незалежне правосуддя? Ми вже з вами проходили історичні етапи, коли суди України перебували в стані риби на кукані.
Наука і практика прийшли до спільної позиції, що проведення судової реформи має спиратися на доказову теорію і власний історичний досвід.
Анатолій Селіванов. Кожен юрист сприймає цікавий вислів президента Академії правових наук, професора В. Тація: «Правосуддя — специфічний державний інститут: або він є, або його немає, а напівправосуддя бути не може» (ЮВУ, 13.03.2004р.). Він стосується і прийнятого Європейським судом з прав людини рішення від 30 березня цього року «Сем Меріт проти України». Відхиливши попередні зауваження уряду України про неприйнятність заяви на підставі достатніх засобів захисту у кримінальному провадженні, суд визнав, що можливість оскарження дій слідчого, прокурора до суду відповідно до статті 234 КПК України в процесі досудового слідства не можна вважати ефективним засобом захисту прав громадянина у випадках затягування розслідування у кримінальних справах, а тривалість слідства порушує вимогу «розумності» строків.
Правосуддя для кожної людини означає насамперед доступність, неупередженість, рівність усіх перед законом, сумлінність суддів, верховенство права, що відрізняє суд від правоохоронних органів. Сподівання громадянина на об’єктивний судовий контроль — це головна риса законного судочинства. В ньому конкретизуються і деталізуються конституційні права і законні інтереси учасників процесу і тому, на мій погляд, судова реформа зобов’язана зробити суд найефективнішим засобом розв’язання конфліктів у громадянському суспільстві. Але чомусь не звертається увага на те, що найбільше потерпає сьогодні людина в кримінальному процесі, коли залишається інститут повернення кримінальних справ на дослідування, додаткове збирання доказів стосовно обвинуваченого. Майже всі країни Європи і Азії давно вже відмовилися від цього архаїчного, нецивілізованого способу доведення вини і складу злочину, оскільки суд не може бути елементом машини покарання або засобом нав’язування суспільству псевдолігітимних установок.
За якість дізнання слідства мають відповідати своїми посадами слідчі і прокурори, і тому, згадуючи влучний термін професора В. Тація, «напівправосуддя» існувати у таких випадках не повинно. Мабуть, це передусім стосується законодавця, який розробляє сьогодні новий кримінально-процесуальний кодекс, але ця проблема має загальносуспільний резонанс, характеризує державу, в якій повинно бути дійсне правосуддя без будь-яких умовностей щодо існування виправдувальних вироків. Суддя не повинен бути солідарним відповідачем за неякісне слідство, обвинувачення без належних доказів. Саме така позиція Верховного Суду України заслуговує на всіляку підтримку, оскільки реформаторські ідеї верховних суддів В. Маляренка, П. Пилипчука, А. Яреми стають орієнтирами у створенні повноцінного правосуддя, і коли Верховний Суд України 27.12.2002 р. прийняв ухвалу з приводу допустимості порушення суддею кримінальної справи тільки за скаргою потерпілого і тільки у справах про злочини за ст. 125, 126, 356 КПК України, то це означає, що у всіх інших випадках вчинені чи підготовлені злочини не належать до розгляду суддів.
Отже, судова реформа повинна дати відповідь на принципове запитання, а чи взагалі відповідає Конституції України будь-яке право суддів щодо порушення кримінальних справ проти громадян? Чи відноситься до судової діяльності по здійсненню правосуддя за своєю правовою природою виявлення суддею ознак злочину згідно зі ст.94 КПК України і порушення кримінальної справи як складова частина реалізації функцій кримінального переслідування? Може, визначити в процесуальному законі нову роль прокурора, який зобов’язаний піклуватися про інтереси громадян і держави та реагувати на звернення суддів?
Василь Німченко. Але суспільство має обговорювати й оцінювати судову реформу, оскільки її мета пов’язана із правами людини і громадянина. Багато цікавих, конструктивних ідей нагромадила сьогодні юридична наука, але не помітно, щоб проблеми правозастосування активно обговорювалися громадськістю. Подивіться на телеекрани — жодної цікавої передачі про суд і правосуддя, жодного телефільму про українських суддів, прокурорів, слідчих. З радіоефіру зникли гострі журналістські теми щодо прийнятих законів, практики їх застосування в суспільному житті. Чи вже кудись поділася «правова журналістика», чи бракує нам українських чеснот у юрисдикції? Але вистачає бруду, який псевдожурналісти друкують на сторінках ВЕБ-сайтів на замовлення своїх меценатів проти суддів і прокурорів.
Слід зазначити, що і в урядових кабінетах відсутня цільова програма перспективного розвитку судової системи в Україні. Саме її бракує сьогодні як стрижня судової реформи з чітким орієнтиром кадрового і матеріально-фінансового забезпечення. Державна судова адміністрація вже не може відмовчуватися стосовно того, що конкретно зроблено і що заважає проведенню судової реформи, як це передбачено законом «Про судоустрій України». Важливо створювати умови динамічного судового реформування і не тільки в організації судової системи. Вже стало звичним, на жаль, таке поняття, як «право судді на помилку». А що за цим стоїть: недостатність знань, кваліфікації, досвіду чи зловживання правом судді? Але не можна скинути з терезів і перезавантаженість суддів. Хіба не аномальним явищем є та обставина, що, зокрема, за доповіддю лише одного судді Верховний Суд України за рік розглядає близько 1000 справ у порядку цивільного судочинства (чотири справи на кожний робочий день), навантаження на суддю в місті Києві з розгляду цивільних адміністративних і кримінальних справ сягає п’яти на один робочий день.
Анатолій Селіванов. Мені здається, що такі проблеми є ключовими для судово-правової реформи, але ми не знайомі з позицією Верховного Суду України. Натомість отримати «справедливе правосуддя» стає дедалі важче простим громадянам, коли в судах зростає кількість судових заяв, скарг і клопотань. Це призводить до перевантаження суддів, працівників апарату, і разом з тим існує гострий «некомплект» місцевих судів, і зрозуміло, чому не звертається увага на процесуальні строки, на якість постановлених рішень, вироків, а під час розгляду адміністративних вчинків судді вже фізично не в змозі дотриматися всіх вимог закону, коли водночас розглядається два десятки справ.
Процес створення адміністративних судів вочевидь затягнувся, а формування кваліфікованого корпусу суддів з боку Вищої ради юстиції вочевидь бажає кращого, бо ніякого конкурсу на зайняття вакантної посади судді просто немає, і кваліфікаційні комісії працюють за старою схемою: одне місце — одна кандидатура. Через відсутність новітніх технологій перевіряються не особисті якості та знання кандидатів (за конкурсом їх було б не менше двох), а суб’єктивна реакція на запитання членів Вищої ради юстиції. Чи можна тоді Вищій раді юстиції нести відповідальність за формування корпусу суддів кращими представниками юридичних професій? А якщо немає конкурсного відбору на посаду судді, то немає і строку випробування — стажування. Сьогодні п’ятирічний термін першого призначення веде до автоматичного обрання судді Верховною Радою України безстроково. В Україні немає інституту суддів-стажистів, які працювали б, але не виносили судові рішення. В органах прокуратури строк стажування обов’язковий, а суддями стають на другий день після призначення. Ось чому у нас не відбувається зміна судових кадрів, але є нова Конституція, новий світогляд, нові закони. Ці протиріччя створюють благодатний грунт для контрреформ. Законодавець поки що не побачив небезпеку кадрового забезпечення правосуддя, бо не передбачено спрощений порядок переходу з одного рівня судів до інших, що можна зробити, надавши через зміни до законодавства право Голові Верховного Суду України вирішувати це питання з об’єктивних обставин. Процедура обрання (призначення) судді дуже складна, і життя вимагає відповідних змін у законодавстві про судоустрій.
Труднощі судової реформи передусім лягають на плечі голів судів та їх заступників, яких фактично усунуто від налагодження процесуального порядку в судах. Саме до них насамперед звертаються громадяни щодо відводу суддів, порушення суддями вимог закону, через недбалість у судочинстві, ігнорування прав громадян під час ведення процесу. Керівників судових інстанцій позбавлено права надати відстрочку при сплаті мита, внести судовий протест на прийняті суддею вочевидь помилкові рішення, права усунути судову помилку переглядом окремих процесуальних дій і, нарешті, вирішити питання про заявлений відвід судді. Стаття 24 нового ЦПК України чомусь знову повторює старий парадокс «суддя у своїй власній справі». На особистому прийомі у Вищій раді юстиції нещодавно заявник дав мені ухвалу судді з районного суду м. Києва, в якій усі резолютивні положення починалися словами управлінського акту: заборонити, зобов’язати, вимагати, а в іншому рішенні того самого столичного суду було накладено арешт на квартиру громадянина, який не є її власником. Поправити такі помилки цілком міг би особисто голова суду.
Василь Німченко. Я теж вважаю, що нагальною проблемою судової реформи є докорінне поліпшення наявної системи організації роботи судів і передусім це стосується вдосконалення механізму доступності правосуддя, процедури судочинства та перерозподілу повноважень суддів судової системи в цілому.
Поки не розкручений повною мірою маховик реформування судової системи України, потрібно визнати недолугість окремих її напрямів, зокрема, і з економічної, і з практичної точок зору недоцільним є створення Апеляційного суду України, тоді як нагальною є необхідність надання Пленуму Верховного Суду України статусу органу правосуддя з повноваженням розгляду справ усіх категорій у визначеному на законодавчому рівні випадку.
Судді апеляційних та касаційних інстанцій мають бути уповноважені на одноособовий розгляд скарги на судове рішення. Необхідно надати реальну дійовість інституту «судового розсуду». Тим самим буде надано можливість суддям зазначених вище судових інстанцій повертати справи на перегляд до суду першої інстанції, якщо внаслідок вивчення матеріалів справи він дійшов висновку про наявність очевидних порушень матеріального чи процесуального права, допущених під час прийняття рішення судом, що є безперечною підставою його скасування.
На рівні місцевих судів такими повноваженнями має бути наділений голова суду. В цьому випадку він при надходженні апеляційної скарги доручає перегляд справи іншому судді.
У теорії є низка й інших пропозицій, але, гадаю, це предмет окремого обговорення, оскільки потребує детальнішого аналізу.
Анатолій Селіванов. Я поділяю цю точку зору саме з позицій створення такої судової системи, в якій доступність і якість правосуддя мають бути реально забезпечені ефективною для людини судовою процедурою і відповідальністю судді за кожну помилку в судовому рішенні. Знову хочу підкреслити необхідність законодавчого закріплення проведення на вимогу сторони в цивільному, господарському процесі правової експертизи актів, які лягають в основу судового рішення.
Якщо одне із найважливіших завдань судової реформи — незалежність суддів, то вона стає реальнішою для громадянина, коли він має висновки судового правового експерта, і йому створено умови для повноцінної участі в судовій процедурі, виявленні та усуненні порушень прав громадянина при висновках щодо фактичних обставин справи, оцінки доказів і неможливості прийняття будь-яким суддею рішень без залучення до справи особи на всіх стадіях цивільного, господарського або кримінального процесів. За таких умов ні в кого не виникне запитання: «а чи є суд?» Стосовно судової системи в цілому можна з упевненістю стверджувати: її основа за Конституцією України створена і реально є.
