Прагнення до впорядкування розрізнених емоцій

 

Ред.: Які, на ваш погляд, здобутки та недоліки сучасного літпроцесу в Україні? Як ви ставитесь до сучасної літературної критики?

Рубан: Здобутком української літератури є те, що вона вже живе у повному жанровому спектрі. Тобто, зараз в Україні є україномовна як похабна, так і досить художня література порнографічного штибу (П. Федотюк), котра продається в електричках, література поганого і добротного детективу, сюжетного роману, чи потоку свідомості як читабельного, так і занудного. Нарешті, іде процес руйнування старого і створення нового містичного міфу України як держави, що прагне до величі.

Недолік — те, що Київ не набув ще статусу столиці літературної. У нас є «станіславський феномен» — лідер Юрій Андрухович, «криворізький феномен» — лідер Григорій Гусейнов-Руденко, котрий своїм коштом видає єдиний на всю Україну всеукраїнський літературний журнал, одначе київські журнали «Дніпро», «Вітчизна», «Київ», «Всесвіт», незважаючи на те, що тут перевертаються мільярди доларів як у бюджеті міста Києва, так і в кишенях багатих дядьків, існують мізерними накладами, і їхній вплив на загальний літпроцес дорівнює нулю.

Національна академія в її гуманітарному секторі повністю глуха на те, щоб подавати всеукраїнські огляди літпроцесу.

Ред.: Кого б з письменників останніх двадцяти років ви визначили як літературне явище?

Рубан: Колись у полеміці я умовно поділив літературний продукт на літпроцес і літературу. Попутно зазначу, що стара гвардія, якою зараз стали вічно юні шістдесятники і до якої входять не лише загальновідомі поети, але також і їхні однолітки з когорти критиків, вперто тримаються статусу «культурної автономії», придуманої М. Грушевський для бездержавного існування і потім зреалізованої в проекті «Радянська Україна». Це моральне гетто не сприймає в рисах українського національного типу нічого героїчного, авантюрного, затятого, розбещеного, агресивного. Ця імітація справжнього, коли герої соцреалізму живуть стерильно морально, а їхні творці є нашою сьогоднішньою бідою як у культурі, так і в сфері державного будівництва. Неукраїнськими їм видаються супермени, шукачі пригод, сексуальних утіх — герої з творів В. Шкляра, Л. Кононовича, О. Стеценка. Не такою їм здається творчість Соломії Павличко, Ю. Адруховича чи Оксани Забужко, герої яких радіють і страждають в Росії, Європі, Америці, переживаючи ті самі комплекси, для яких назви придумують чомусь у Європі, але які притаманні всім смертним. Хоча ця література вже навіть кількісно, а не лише якісно переросла ту, вона не потрапляє в реєстри київських номінацій, конкурсів і високих літературних премій. Ми всі в очікуванні того моменту істини, коли наш читач, котрий підростає в тих сімдесяти відсотках українських шкіл в Україні, і вчителі, які їх навчають, стануть у нашій державі середньозабезпеченими громадянами, об’єднаються зі своєю україномовною літературою, що зараз у внутрішній еміграції і багато більша числом, ніж ті кілька названих мною визначних імен, а імітатори й замовчувачі зникнуть, як обри.

Проте літпроцес відбувається саме в Києві. Хоча я особисто не думаю, що такі твори, як «Щоденний жезл» Є. Пашковського, «Кров по соломі» В. Медведя, «Сталінка» О. Уляненка чи «Робітня» В. Кашки, коли-небудь із літпроцесу перейдуть в розряд літератури. Я назвав ці твори не тому, що хтось із цих авторів не може написати есе, політичну статтю чи новелу в прозорому варіанті потоку свідомості і що там не можна надибати чудових метафор (Є. Пашковський), а тому, що мова йде про велику прозу і що творами цих авторів (крім В. Кашки) уже мордують наших студентів. В цих творах героя або взагалі нема, або це покруч із Платонова і Достоєвського, який на п’ятистах сторінках тексту без розділових знаків і смислових періодів «юродствує во Христі», або це бомж, котрий дивиться на світ з-під накривки каналізаційного люка, немов «паралітик з блискучими очима» (Леся Українка), чи блаженний козак з українського поетичного кіно Юрія Іллєнка. Незрозуміло, навіщо наші професори від літературознавства вивчали колись поетику, риторику, естетику, розмірковували на теми моралі, корисності для суспільного вжитку, можливості для елементарного сприйняття через прочитання, якщо, за словами М. Жулинського, цього не можна вчитати, хоча мусиш робити як фахівець (неточна цитата з виступу в Спілці 1998 р.). Мені здається, що наші професори просто втратили мову від того, що такі «тексти» раптом хтось спромігся відредагувати, набрати, вичитати (може, й не вичитували, тут я згоден з Г. Гайовим; від ред.: член НСПУ, гостро критикував роман В. Медведя) і не втратити навіки інтересу й цікавості до такого жанру, як художня проза. Те, чого не можна читати через відсутність конструкції, фрагментарність, захаращеність думками, які не налазять одна на одну, бруд, суцільну негацію до світосприйняття, через погане травлення в автора, ще не вийшло зі стану хаосу і туди ж вертається, а літературна творчість — це все-таки прагнення до впорядкування розрізнених емоцій.

Ред.: Над чим ви зараз працюєте? Як ви самі уявляєте свою творчість в загальному літературному процесі? Що, на вашу думку, є література — аналіз або синтез? Чи маєте ви зворотний зв’язок зі своїм читачем?

Рубан: Взагалі складається так, що я написав трилогію про життя в Україні кінця імперії СРСР. Перший роман «Помирав уражений проліском сніг», де головний герой іде під вигаданим ім’ям, другий, «На протилежному боці від добра», — під моїм власним, і третій — «Любиш не любиш» — під угаданим. Третього роману я не пропонував у жодне видавництво, і він лежить вже майже десять років, бо зараз усі видавництва хочуть, щоб їм платили за те, що надрукують. Озираючись назад, у двадцяті—тридцяті роки XX століття, я скажу, що ту дійсність я пізнавав менше за підручником історії, а більше за творами таких чудових українських письменників, як Микола Куліш, Б. Антоненко-Давидович чи Іван Багряний. У нашій ситуації, коли література соцреалізму виявилась настільки фальшивою, що аж непридатна для пізнання, ця трилогія буде майже історичним фактажем. Адже література — це наше минуле, котре і є єдиною реальністю для самоусвідомлення себе як українця. Деякі навіть старші за мене письменники вже пишуть про капіталістичну Україну: бізнес, рекет, секс, — а у мене чомусь до цього нема охоти. Мої герої ще ходять пішки або їздять у «столипіних», любляться не в салонах іномарок, а в службових кабінетах совдепії чи на лоні природи.

На мою думку, соціальна література є більш аналізом, а містично-соціальна — синтезом, хоч і та, й та має за полігон земну обитель. У шістдесятих роках, вигнаний з університету, я тинявся по Києву поміж студентськими гуртожитками, читальними залами і тогочасними літературними тусовками. І от на цих «розпуттях велелюдних» мені в голову запала думка про те, що в Україні немає цілісної древньої національної легенди, міфу, чи то пак містичного його тлумачення у формі Книги, про яку, що вона десь загубилася, згадує і Ліна Костенко. Тобто, цю відсутність відчував не я один. Тоді ще комп’ютери називалися ЕОМ, а Іван Дзюба про збірку віршів, яку я під назвою «За цими некольоровими дверима» подав у видавництво «Молодь», сказав, що вона ніби написана електронною машиною.

Ця книга (тобто, як на теперішній стан речей, її половина) вийшла друком 1992 року накладом 50 тис. примірників. (Журнал «Київ» друкував чотири роки нові сюжети В. Рубана. — Ред.) Зізнаюся, що я писав її (і, можливо, перш за все) для себе, щоб мати для душевного опертя містичний егрегор з національним колоритом. Сьогодні я розумію, що книга вийшла з запізненням. Про це пишуть і мої читачі, про це кажуть і фахівці. Вважається, що вона працює на Україну, на національну ідею. Тоді мені було всього 24 роки, а в такому віці здоровому молодому чоловікові, нещодавно демобілізованому з армії, нічого не здається неможливим. Поставив собі за мету скомпонувати національний містичний міф, містичну програму. Я не передбачав ні тих митарств, ні тих величезних зусиль, які доведеться докласти, щоб синтезувати всі уламки міфів, історій, переказів, назв народів, які жили на території України. Наші невтомні етнографи, археологи, та й дилетанти, багато нагромадили зайвого. Я, може, доклав до цього і своє. Історія не вибачає помилок. Компіляції не повинні вводити людей в оману.

Минулого року я дізнався, що в одній з гімназій Київської області є товариство «Тар’ягн», яке діє ось уже десять років. Тар’ягн —це деміург з моєї книги «Берегиня». Це тішить, радує. Є в мене мрія про той час, коли діяння українських героїв, сюжети про яких розробили наші літератори, заполонять український телеефір. А це може здійснити лише державна машина.

Листування з читачем? Це насолода. Нещодавно не відомий мені поет з Луганської області Сергій Кривоніс надіслав свою збірку віршів, дуже ліричних і майстерних, з дарчим написом. Я послав йому «Берегиню». Сергій порадував мене щирим відгуком.

Ми знаємо з історії свого краю десь 11—12 століть. А що було раніше? Він говорить не тільки, мабуть, про мене, а про всіх, хто заглиблює людей в незнані пласти історії. В казковість, несподіванки, героїзм, любов до Батьківщини... Так і живуть українці. Бо їм є що сказати світові.