ДІти безземелля

Справді, важко сказати, де живе ця сім’я. Кажуть, що в балці, між селами Надія і Потоки. У сім’ї щонайменше три прізвища, і мати вряди-годи, коли приходить до тями, ще пам’ятає, від кого у неї котре дитя. Двоє, правда, залишилися десь в іншому районі, та четверо тут, з нею. Найстаршій, Тані, уже вісімнадцять років виповнилося, Катрусі чотирнадцятий минає, Антону шостий іде, а найменшому, Макару, — лише третій.

Дівчатка ніколи до школи не ходили, грамоти у них — як кіт наплакав, хлопчики теж навряд чи коли-небудь підуть. Нема в чому їм ходити. У дранті і частіше босоніж тільки й нишпорять селами, аби десь щось поцупити чи випросити. У багатьох самотніх бабусь погреби давно «вигребли». Колись хоч запарену кукурудзяну дерть їли, та відтоді, як останній Ольжин чоловік сп’яну і від безвиході повісився у яслах старої і покинутої ферми, в хаті порожньо, хоч покотись, — ні картоплини, ні цибулини. Навіть на хліб після Тетяниних запоїв нічого не зостається.

Дякувати Богу, нині дівчат зрідка у найми беруть на тимчасові роботи, та й братиків їхніх не проганяють, як ті від сестер не відстають. Інша річ, коли сестри, сяк-так викупавшись та вичистившись, поспішають «на заробітки» на автомагістраль, котра від криворізької траси веде на Київ. За що там проїжджі шофери платять, здогадатися неважко.

— І ви гадаєте, що отаких приречених сімей та знедолених дітей у нас одиниці? — запитує дільничний лікар-педіатр Тетяна Грушка. — За останні п’ять-сім років такі завелися у кожній другій хаті. Отож половина сімей та дітей, яких маємо нині тут, у п’ятнадцяти селах, числяться серед неблагополучних. У мене щодня серце кров’ю обливається, коли все це бачу. Але я передусім кажу про дітей: босі й голі, голодні й брудні, розумово відсталі і хворі на все, що завгодно.

Тетяна Олексіївна обслуговує дві територіальні громади. Якщо взяти окремо населені пункти Щорської селищної ради, то вже не «проблемних», а катастрофічно критичних, тупикових сімей, як висловлюється селищний голова Олександр Линник, тут півтора десятка. В яких фактично не виховуються, а гинуть 37 малолітніх діточок. Адже вони не навчаються, не працюють, не їдять вдосталь. І чим далі, тим менше надії, що цей жахливий та бурхливий потік нещасного дитинства на селі, який все дужчає і виходить з берегів будь-яких здорових людських уявлень, зупиниться.

— У Потоках мешкає сім’я, де навіть важко збагнути, котрої з двох сестер тут діти, — розповідає Олександр Іванович. — Одна мати ще років чотири тому завіялася на заробітки в Росію, за рік наче письмово повідомляла, що незабаром повернеться додому, однак тепер числиться серед безвісти зниклих. Інша мати на ім’я Тетяна, молодша сестра «вибулої», рідко буває тверезою. А коли ніби й починає мислити, не може до пуття пояснити, чому в неї самої катма документів, а дітей досі не зареєстровано. Тільки у фельдшера Наталії Хутко їх записано, більше ніде, наче їх і немає на світі білому. Коли Тетяна Грушка разом з головою селищної опікунської ради Людмилою Коваль завітали до цієї сім’ї, вони мало не знепритомніли. Шестеро дорослих, п’яні, покотом лежали, не здатні поворухнутися і розплющити очі. У хаті темно, вогко і бридко, бо ні світла, ні опалення. І не прибиралося, мабуть, ще з минулого століття — бруду по вуха, а на засмальцьованих ганчірках рої великих зелених мух. Порожні, давно не миті, чорні від сажі каструлі. І єдине півторарічне роздягнене та худюще дитя — не дитя, а скелет, бо, як згодом з’ясувалося, вагою трохи більше п’яти кілограмів — повзало на підлозі, втомившись уже кричати і плакати. Шукало, бідолашне, чим поживитися.

— Ми мерщій схопили це дитя — і тікати з ним, — каже Людмила Коваль. — А що робити? Адже торік у цій сім’ї старшенька дівчинка 2000-го року народження померла від холоду і голоду. Хоча й страшно було: чи не наробить, опам’ятавшись, галасу мати Тетяна? Бо як ще у 1998 році вперше в одної такої матері так само визволяли малюка, то потім довелося давати свідчення прокурору: як посміли до офіційного позбавлення материнських прав вкрасти дитину у жінки, котра на це не давала згоди?

У випадку з Тетяною, щоправда, інша ситуація. Нині доведене до дистрофії дитя перебуває в обласній лікарні, а Тетяна невідомо куди поділася. З нею таке постійно трапляється відтоді, як старша сестра не повернулася з Росії, останній «чоловік» Сергій у нетверезому стані загинув під колесами автомобіля, а старенька Сергієва мати ще з осені лікується від травм. Хто її побив мало не до смерті і зарив у пісок біля очерету, так і не відомо досі. Тільки люди знайшли і відрили, бабуся ожила, але тепер ніяк не зіпнеться на свої немічні і хворі ноги...

Страшні історії довелося бачити і чути у Щорську і навколо нього. А швидше — трагічні. Чуб дибки ставав. Адже це не що інше, як загибель села і людей у ньому. Язик відтепер не повертається називати українське село раєм. Споконвічна, первинна назва Щорська — Божедарівка. Неймовірно благодатні, розкішні тут місця, де народу жилося привільно й заможно. Треба було лише невтомно трудитися, щоб все мати. Ще недавно у Щорську працювало понад сорок районних і навіть міжрайонних та обласних підприємств. А нині, з горем навпіл, ледве зводячи кінці з кінцями, працюють два чи три з них. У це важко повірити, але у Щорську, колись квітучому райцентрі, нині налічується 93 розвалених житлових будинки з вище голови порослими бур’янами довкіл. Залишили свої гнізда ті, хто в них мешкав. Подалися світ за очі, хто куди. А на їхнє місце прибувають бомжі з інших країв — дякувати Богу, селитися є де, нікого не питаючись. Отака міграція на селі повелася.

Ось поряд зі Щорськом невелике село Вільне, де ще недавно діяла відома птахофабрика. Неважко здогадатися, що тепер від неї і пір’їни не зосталося. Тут нині 22 будинки-садиби «безгоспні». Плюс порожній двоповерховий 8-квартирний будинок, споруджений колись птахофабрикою для своїх працівників. А що ви хочете, якщо свого часу на фабриці трудилися 870 осіб, а нині працевлаштованими з-поміж них вважаються не більше 27. Є різниця?

Про ті ж Потоки чи, скажімо, Скелюватку і говорити годі. Тут був дуже міцний колгосп. Чимало сільських мешканців мали змогу трудитися на знаменитому Кудашівському гранітному кар’єрі. Тому самому, камінням якого оздоблено чи не всі палаци і метрополітени колишнього Радянського Союзу. Пам’ятники Карлу Марксу в Москві та на Поклонній горі, Хо Ші Міну у В’єтнамі також з неповторного кудашівського граніту. Однак бачили б ви, що тепер на місці цього кар’єру. Велика-превелика й смердюча водойма. Затоплено, коротше, кар’єр. Та розвалини виробничих споруд та електропідстанції довкола нього — це ще так собі. Неподалік ціла вулиця котеджів, збудованих кар’єром для своїх працівників, довалюється-досипається й нагадує пустир в перемішку з хащами. «В які багатьом нічого не залишається, як залазити і вити», — сказав старенький чоловік, який назвався Іваном Григоровичем, колись механік і голова профкому кар’єру.

Скільки лишилося у селі мешканців, сказати він не взявся. Ось корів по дворах ще два—три роки тому числилося близько двохсот, нині — менше двох десятків. Це точно, бо є підліткового віку пастух, який наймається за харчі. Хоч ніби у «верхах» досі вперто пишуть, що півтори сотні дворів ще тримають корів. Не можна, мовляв, псувати оптимістичної картини-ілюзії. Не доведи Боже допустити значне скорочення поголів’я худоби! А от стосовно людей статистика, а разом з нею і демографічна ситуація мало кого, виходить, хвилює. Чим менше народу, тим, навпаки, наче й краще. Бо якщо 90 відсотків селян тут, у придніпровській глибинці, безробітних, і це, виходить, багато, то тоді хорошого мало для тих на рівні Криничанського району, хто звітує в «губернію» про наслідки від багатообіцяльної аграрної реформи.

А якраз неблагополучні сім’ї та знедолені діти в них і є наслідком цієї реформи. Спочатку розвалювалися й порожніли пташники, корівники та овечі кошари, тепер розвалюються і порожніють хати по селах та самі села. А слідом порожніють і душі людей. Така специфіка сільського способу життя: занепадає виробництво, гинуть живність та пашниця — зникає і сенс існування людей та сімей тут. Зникає сенс продовжувати селянський рід. То бідні діти в цьому процесі і виявилися крайніми. Їм уже не належить бути спадкоємцями чогось того, чим віками займалися їхні діди і донедавна — їхні батьки. Це саме в балці між Надією та Потоками і довелося почути наче нелогічний, наче несподіваний вислів-вирок: «діти безземелля». Поки реформатори, мовляв, розповідали байки, що розпаювання землі зробить селян її власниками та господарями, сталося «парадоксально» навпаки — потенційно та в перспективі і не видно, і не пахне, щоб селянам, їхнім дітям та онукам створювалися умови безбідно поратися та жити на своїй землі. Селянська сім’я опинилася в становищі не потрібної і зайвої. В становищі пережитку та анахронізму.

У Потоках, приміром, давно вважають пропащою матір, троє дітей якої — Вітя Циганок, Петя Ніколаєв та Оленка Кокоша — навіть не мають свідоцтв про своє народження. А дітей іншої жінки тут зареєстрували лише після смерті цієї жінки. Та це ще півбіди, що селянські родини стали неперспективними. Біда в тому, що діти в них стали «незаконно» народженими.

Ліпше, звичайно, рятувати таких дітей, так, як усім миром під орудою депутата райради і директора Божедарівського елеватора Надії Скиби рятували недавно трьох хлопчиків — Дмитрика, Яшу і Васю — та їхніх двох меншеньких сестричок. Але тоді вони були винятком — як більмо на оці. Нині таких дітей, справді, цілі зграї.

Колись сусіди по черзі годували й зодягали двох діток на прізвище Скрипники чи Скринники. Однак скільки можна? Називали ще багато й інших горе-прізвищ — з етичних міркувань та в інтересах самих дітей оприлюднювати їх не будемо. Та якщо в сім’ї шістнадцятеро, які дороги до школи змалку не знали, а зі старших ніхто ніде і не працює, як не працюють і батьки — чого від такої родини можна чекати? Або хай і менше, лише п’ятеро в сім’ї, а батьки з горя день і ніч п’ють?

Чому ж, питаємо, дітей до школи не пускаєте? А менше одягачки та взувачки, кажуть, треба, бо не настачишся. Та й не пішки ж їм ходити за сім—вісім кілометрів, оскільки ми автобус у своєму селі востаннє бачили торік на похороні. Та й навіщо голови тією наукою забивати, докидають, якщо вчити далі своїх дітей нам ніколи не вдасться...

Як тут не згадати, що споконвічно українські села народжували велетів, мудреців і геніїв, видатних конструкторів, учених і філософів, найталановитіших поетів і митців. Не кажучи вже про еліту та генофонд одвічних трударів на землі. То, перефразовуючи тепер давній вірш Івана Драча, скажемо, що не просто сльоза — остання крапка у нашій цій баладі. Адже якщо села та сім’ї і діти в них нині гинуть — хто наступний? Чи не вся держава на засохлому корені?

Дніпропетровська область.