Із досьє «ГУ»
МАНЧУЛЕНКО Георгій Манолійович. Народний депутат України по 203-му виборчому округу (Чернівецька область), депутат трьох останніх скликань. Народився 1963 року в с. Митків Заставнівського району Чернівецької області. Має дві вищі освіти — інженерну та юридичну. Служив у Збройних силах, працював інженером-технологом на заводі «Гравітон», заступником начальника регіонального відділення Фонду держмайна України по Чернівецькій області, завідувачем відділу роздержавлення власності та демонополізації виробництва Чернівецької облдержадміністрації. Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. Член Української народної партії, фракції «Наша Україна» у ВР, секретар Комітету ВР з питань національної безпеки та оборони. Одружений, має доньку-школярку. Захоплення — стрибки з парашутом, стрільба.
— Пане Георгію, зізнайтеся: військова служба — це була ваша дитяча мрія і доросле розчарування?
— Не зовсім так: я став офіцером після закінчення цивільного вузу — інженерно-оптичного факультету Чернівецького університету, де готували спеціалістів для оборонної промисловості. З дитинства мріяв бути військовим льотчиком, а став офіцером повітряно-десантних військ. Довелося служити в різних гарячих точках. Останнім місцем служби був Закавказький воєнний округ. Армійський гарт позитивно вплинув на моє майбутнє формування як політика. Мені подобалася служба, мав перспективу військової кар’єри... Але наприкінці 1989 року звільнився у запас, хоча це рішення було для мене нелегким. Однак уже тоді розумів, що розпад СРСР неминучий, і Україна стане незалежною державою. Відчував поклик, що мої вміння та зусилля можуть стати потрібними для мого народу.
— Що було вашим першим самостійним кроком у політиці?
— Коли я повернувся в Україну в грудні 1989 року, занурився в атмосферу активної боротьби за незалежність. У той час діяли Народний рух України, «Зелений світ», Товариство української мови та інші організації. Поступово почав включатися в активну політичну та громадську діяльність, вступив до Української гельсінкської спілки, яка згодом перетворилася на Українську республіканську партію. (До речі, в Компартії я ніколи не перебував). Потім пов’язав своє майбутнє з Народним рухом України. Першою відповідальною політичною акцією стало проведення на теренах Чернівецької області агітаційно-культурного походу «Дзвін-90».
— Чи був болісний для вас розкол Руху?
— Відтоді, як почалися внутрішні дискусії в Русі, я ніколи публічно не висловлював свою точку зору на ці процеси. Може, колись, як матиму більше вільного часу, напишу спогади. Для мене це був також болісний процес. Нині в Народного руху України і Української народної партії дуже добрі стосунки на рівні керівництва та партійних структур, зокрема й у Чернівецькій області, де я очолюю обласну організацію УНП.
— Якій складовій парламентської роботи ви приділяєте найбільше уваги — законотворенню, політичній боротьбі, виборчому округу?
— Як і в попередніх скликаннях парламенту, беру активну участь у дискусії щодо стратегічних інтересів України та векторів її руху. Я був, є і залишуся переконаним прихильником європейського та євроатлантичного вибору України. Якщо хочемо жити заможно, як західні держави, то треба підтягнутися до стандартів західної демократії, Євросоюзу та НАТО. Працюючи в комітеті з питань національної безпеки та оборони, приділяю багато уваги проблемам розбудови Збройних сил.
— Чому ви не голосували за урядовий проект закону про реформування Збройних сил України? Ви взагалі проти військової реформи чи тільки проти скорочення армії?
— Я за військову реформу, за зміни, але проти бездумного скорочення Збройних сил. Спочатку треба прийняти нову воєнну доктрину. Запропоновано лише один елемент реформи: перехід від чотиривидової до тривидової структури Збройних сил (на базі військово-повітряних сил та військ протиповітряної оборони буде сформовано повітряні сили).
— Ви і тепер стрибаєте з парашутом, зокрема, в 2000-му брали участь в експедиції на Північний полюс. Навіщо це потрібно політику? Про що думаєте під час польоту? Вам відоме відчуття страху?
— Найкращий спосіб забути всі проблеми та отримати дозу адреналіну — стрибнути з парашутом або постріляти в тирі. Почуття страху є в кожного, незалежно від того, скільки він здійснив стрибків — десяток чи тисячу. Але що більше досвіду, то легше володіти собою в екстремальній ситуації. Під час стрибка передусім думаєш про послідовність дій: починаючи з відділення від літака до відкриття парашута і приземлення. В повітрі дуже небезпечно вдаватися до безшабашності, так само як і цілком піддатися страху. Тут, як і в політиці, має бути прагматичний підхід і контрольований процес. А стрибок з парашутом на дрейфуючу крижину Північного полюса — неймовірні випробування і враження на все життя.
