Сівши на потяг «Маріуполь — Москва», ми вперше їхали на фестиваль юнацьких ЗМІ в Чебоксари. Після вечері і гарячого чаю, заповнення міграційної картки і перевірки документів на кордоні ми заснули. Москва зустрічала нас холодом. На Казанському вокзалі, здавши речі до камери схову і заплативши чималу суму за дві звичайні дорожні сумки, ми з чудовим настроєм пішли до каси за квитками. Але таких у плацкартні вагони не було, зате нам з радістю запропонували купейний. Похід до адміністратора і жалібні прохання не допомогли. Хоча до власника СТО, як він представився, котрий стояв попереду, і пообіцяв в будь-який час безплатно зробити ремонт авто, адміністратор була поблажливіша. У Чебоксари ми все-таки виїхали, і на фестивалі побували, і лауреатами стали, і з хлопцями подружилися, і місто нам дуже сподобалося.
Повертаючись додому, нам знову довелося бродити вокзалом, вільного часу до відправлення нашого потяга залишалося багато. Кожна прогулянка наштовхувала на думку: а дома — краще. Ну, ось треба ж було згадати, що ми ще не отримали диплом учасника фестивалю «Більше видань гарних і різних», який відбувався у Москві. Вирішили зателефонувати по місту, не задумуючись про те, що заплатити доведеться по-царськи — 60 карбованців за дві хвилини (10 гривень)! Юнак, який надав нам таксофон з карткою, побачивши наші здивовані обличчя, знизив плату до 50 карбованців. Обурені всім цим, ми вирішили нікуди більше не ходити. Але! Почуття голоду знову змусило нас зробити вилазку.
Обійшовши кілька закусочних і чебуречних, зупинилися на пельменях по 30 карбованців за порцію. Але скуштувати московських пельменів нам так і не вдалося. Щойно вирішили замовити це унікальне блюдо, дівчина з милою посмішкою уточнила, що ціна пельменів не 30, а 45 рубчиків за порцію. Пояснила: 15 карбованців — за одноразову тарілку і виделку. У нас такі коштують 10 коп., а у них — 2,5 гривні, тобто одноразовий посуд, як півпорції пельменів. Так, можливість з’їсти не тільки пельмені, а й посуд — з принципу — відбила апетит.
Загалом, додому ми поверталися з почуттям гордості за свою країну. До речі, коли під’їжджали до Донецька, нас зустрічало сонце, тепло і блаженство: нарешті ми дома!
Враженнями ділилася
Аліса НОВИКОВА, слухач Школи майбутнього журналіста при НСЖУ.
