Я був поранений світло-шумовою гранатою «Терен-6» на вулиці Грушевського біля пам’ятника Лобановському 19 січня 2014 року приблизно о 21-й. Граната розірвалась біля лівої ноги, основний пучок вогню й уламків поцілив у гомілку, пробив ногу й залетів під камбаловидний м’яз. Буває інколи, що й фоторепортери отримують вогнепальні поранення. Кілька днів рана кровила. Зрештою, я опинився в Головному військовому клінічному госпіталі. Операцію робив досвідчений військовий хірург Сергій Горєлов (на знімку).

Сергій Вікторович народився 1954 року в Хабаровському краї. Термінову дворічну військову службу проходив у Ракетних військах стратегічного призначення. Після служби він легко склав іспити і вступив до Київського медичного інституту, а після 4-го курсу перевівся на військово-медичний факультет Куйбишевського медінституту імені Дмитра Ульянова. Після цього Вітчизна і партія послали його служити в Західну групу військ (раніше — Група радянських військ у Німеччині). Там на базі центрального військового госпіталю пройшов інтернатуру і став військовим хірургом. П’ять років служив у медсанбаті у відділенні хірургії.

Роботи було багато. Як відомо, у Радянській Армії під час військових навчань допускалося три відсотки людських втрат. На Магдебурзькому полігоні, єдиному в Німецькій Демократичній Республіці, де дозволялося стріляти так званим штатним патроном, а не металевою болванкою, постійно проходили військові навчання. «Земля хрустіла від осколків», — згадує Сергій Вікторович. Дуже полюбляв відвідувати маневри тодішній лідер НДР Ерік Гонеккер разом із радянським генералом Петровським.

Окремий медичний батальйон, де Сергій Горєлов служив військовим хірургом, був розвернутий, мав великий штат, багато лікарів. Усе розраховано на ведення війни. Буденна робота хірурга — травми, апендицити. Медбатальйон лікував офіцерів і солдатів, жінки й діти обслуговувалися в госпіталі, де дружина Валентина працювала педіатром. Ну а 1985-го, після п’яти років життя в хорошій країні НДР, військовий лікар, знову-таки, за наказом Вітчизни, з почестями відбув для подальшого проходження служби у Туркестанський військовий округ, до славнозвісної Кушки — найпівденнішої точки СРСР. Серед офіцерів тоді була популярна приказка: «Більше року не дадуть, далі Кушки не пошлють».

У відомому романі Івана Стаднюка «Війна» автор згадує цю місцину. Перед Великою Вітчизняною війною, у 1939—1940 роках, якщо офіцер виступав на партзборах і казав, що ми битимемо ворога на його території, — це називалося «шапкозакиданням», якщо говорив про міцну оборону на своїй території — це вже «панікерство», ну і, врешті, якщо вів себе спокійно і не виступав на партзборах, то його посилали служити на Кушку.

Саме там, на кордоні з Афганістаном, у військовому госпіталі, в розпал радянсько-афганської війни, довелося служити Сергію Вікторовичу аж шість років! Дружина Валентина працювала завідувачкою дитячого відділення. Госпіталь обслуговував напрямок Шинданда й Кандагара. Якраз 1986 року виходила наша бригада. Лікар Горєлов розповідає, що працювати доводилося «на знос». Інколи по три доби підряд проводив у госпіталі за операційним столом. Вогнепальні поранення та мінно-вибухові травми — буденні діагнози війни. До Афганістану в радянській військовій медицині не побутував вислів мінно-вибухова травма, це особливий випадок, дуже складний — поранення від міни. Були на полі бою і так звані гуманні італійські пластикові міни, які не вбивали, але солдата з ладу виводили. Пластикові осколки рентген не бачить і їх доводилося інтуїтивно вишукувати в ранах. Ну точно як світло-шумова граната «Терен» у пластиковій оболонці, яку міліція застосовувала на українських Майданах.

Але повернімося до Сергія Вікторовича. З афганської війни у нього залишилося багато спогадів:

— Якось привезли десантника, старшого лейтенанта. Його підрозділ брав кишлак, товариша вбили автоматною чергою, цією ж чергою зачепило й старшого лейтенанта. Поранення в живіт. Вхідний отвір кулі — вище пупа, а вихідний — на попереку. При першому огляді діагноз — вогнепальне наскрізне проникаюче поранення черевної порожнини. Коли брав на операцію, то десантник мені сказав: виживу — з мене ящик коньяку. Ну а під час операції я побачив, що куля пробила підсумок, змінила траєкторію і, перекидаючись, вийшла через поперек. Тобто в животі не побувала, а навкруги тіла пройшла під шкірою і вилетіла. І от через тиждень після операції я сиджу в ординаторській, стукають у двері. Десантник питає, чи я один. А потім солдати заносять ящик такого дефіцитного тоді й там коньяку. «Боже, нащо»? — питаю. — «Ну я ж обіцяв, я десантник».

І ще багато різних випадків я там надивився, і зробив безліч різноманітних операцій. Війна — це погано, це — жах. Я намагався допомагати солдатам, наскільки це було можливо.

Якось мій двоюрідний брат, теж військовий, їхав поїздом із Києва до Мінська, в купе ще двоє військових. Роззнайомилися, розговорилися. Брат розповідає про мене, що я військовий хірург. І тут один із попутників показує кисть і каже, що ось робота твого брата, він мені руку врятував. А другий попутник виявився однокурсником небожа по військовому училищу.

Ще в 1988 році довелося мені послужити у відрядженні в єреванському військовому госпіталі. Тоді у Вірменії, в Спітаку, стався страшенний землетрус. Звозили до нашого госпіталю всіх постраждалих. У ці ж часи тривала війна між Вірменією та Азербайджаном за Карабах. Потрапив до госпіталю солдат-азербайджанець. Ми його тут і переховували. Був тоді дивний випадок. При заході на посадку в єреванському аеропорту розбилися два літаки ІЛ-76: один з Югославії, другий з Уралу з автотехнікою. В одному з літаків дивом врятувався єдиний солдат. Він пішов спати в автомобіль і отямився вже на землі: літака немає, а солдат лежить посеред поля.

Після Кушки Сергій Вікторович служив два роки в Казахстані начальником хірургічного відділення. А в січні 1994-го повернувся до України.

Тут на базі госпіталю був 699-й медзагін спеціального призначення, в якому довелося в 1994—1996 роках очолювати хірургічне відділення. Із 1996-го по 2009 рік полковник Горєлов був начальником відділення гнійної хірургії.

P.S. Після операції приводить мене до тями лікар-анестезіолог. Скільки часу пройшло, я не відчуваю. Здається мені — небагато. Ольга Канарська, операційна медсестра, потім розповіла, що операція тривала хвилин 40—50. Військовий хірург Горєлов шукав у розрізаній рані дрібні пластикові осколки. Зшивав посічений м’яз. Ще знайшли шматок тканини, частинку моїх джинсів. «Такі операції, як ваша, з діагнозом «вогнепальне уламкове проникаюче поранення лівої гомілки в середній її третині», — каже Ольга, — бувають нечасто і запам’ятовуються».

Колектив відділення гнійної хірургії.

 

Під час операції.

Фото автора.