Як нині зібрались Денис і Олег...

Останній дзвоник. Про нього мріють усі школярі. Чекання його викликає щемливе хвилювання. Його звук наповнює серце радістю — так, ми зробили це! А потім настає смуток. Так буває завжди. Було і вчора в київській середній школі №78. Зрозуміло, були квіти і банти, ошатні школярі, учителі, батьки, гості. Були лінійка і нагородження випускників, які перемагали на численних міських і районних олімпіадах, творчих конкурсах і спортивних змаганнях.

Були щирі слова, подяки і напуття. Вірші і пісні. Був шкільний вальс. Був і антикварний нині дзвоник у руках маленької Христини, що урочисто сиділа на плечах двох велетнів — випускників Олега і Дениса. Усе це було. І закінчилося після того, як затих мелодійний дзвін. Він розділив життя 120 учнів сімдесят восьмої школи і багатьох тисяч їхніх однолітків по всій країні на відоме і рідне «було» і сяюче, манливе, але таке, що трохи лякає невідомістю, «буде»...