Голова Верховної Ради, академік Національної академії наук Володимир Литвин
Європейський вибір України сьогодні вже перестав бути питанням політичних дискусій, адже ідея повернення до Європи стала об’єднуючою для майже всіх ключових гравців українського політикуму, і, що головне, на користь європейської інтеграції висловлюється абсолютна більшість українців. Сьогодні питання стоїть вже не про стратегічну доцільність, а про шляхи, етапи й терміни реалізації цього пріоритетного для України зовнішньополітичного завдання. Водночас роки незалежності України виявили надзвичайну складність торування шляху до процвітаючої та привабливої для більшості українців Європи. Прискорити й полегшити його можна лише з урахуванням міжнародного та власного історичного досвіду.
Історія свідчить, що Україна започаткувала шлях до Європи не з діалогу з великими європейськими державами, а із входженням українських земель до структурних зв’язків між сусідніми європейськими країнами. Історичний досвід доводить, що реалізація одного з найважливіших для України зовнішньополітичних орієнтирів — західноєвропейського вектора як обов’язкової сполучної ланки з Великою Європою — можлива насамперед через розвиток відносин з центральноєвропейськими країнами, особливо з тими, до складу яких входили українські землі і де й сьогодні мешкає чимало українців. Не менш важливим є врахування успішного досвіду постсоціалістичної трансформації наших західних сусідів, що дозволило їм у безпрецедентно стислі терміни досягти такої, здавалося б, недосяжної мети, як возз’єднатися з європейським співтовариством.
Однією з таких країн є Угорщина, новий повноправний член Європейського союзу, яка пішла на офіційні політичні контакти на вищому рівні з Україною (на той час УРСР) ще до розпаду СРСР, про що добре пам’ятають і з вдячністю згадують у Києві. Спочатку, в серпні 1990 р., Будапешт відвідала делегація МЗС України на чолі з міністром А. Зленком, яку в Угорщині прийняли на вищому рівні, а у вересні 1990 р. Україну з офіційним візитом відвідав президент Угорської Республіки (УР) А. Гьонц, який продемонстрував підтримку угорцями бажання України стати незалежною, суверенною державою і готовність надати їй всіляку допомогу на цьому шляху та намір розвивати взаємовигідне угорсько-українське співробітництво на принципах міжнародного права.
Це було обумовлено не в останню чергу сталою історичною традицією міждержавних, а також громадсько-політичних і культурних українсько-угорських зв’язків, особливо в Карпатському регіоні, який з давніх часів був центром тяжіння та співпраці двох сусідніх народів.
Історичне минуле українсько-угорських взаємин
Цим взаєминам поклало початок переселення мадярських (угорських) кочових племен із регіону Південного Приуралля до Тисо-Дунайської низовини в добу раннього середньовіччя. В такому важливому джерелі про давній період історії народів нашої країни, яким є літопис «Повість временних літ», під 898 роком уперше згадуються угорці («угри»). Приходили вони в той час зі сходу і біля Києва над Дніпром стали «вежами» (таборами), а після пішли далі на захід, перейшли Карпати і поселились у придунайській низині, почавши завойовувати волохів і слов’ян, що там жили. Засвоєння нової території — т. з. «здобуття батьківщини», а також початок переходу до осілості і формування ранньої державності складають головний зміст угорської історії Х ст. З того часу почався новий етап контактів угорців з народами Європи, який характеризувався, з одного боку, значною конфронтацією та грабіжницькими походами, а з другого — поступовим втягненням угорців у європейську політику, дипломатію та господарсько-культурні зв’язки.
Своєю появою в 896 р. в регіоні Тисо-Дунайської низовини угорці внесли суттєві корективи в існуючу етнічну і політичну ситуацію. У стосунках з населенням низовини і країнами Центральної, Південно-Східної та Західної Європи угорці величезну роль відводили силовим прийомам. Їхні грабіжницькі набіги і майже піввікова «угорська загроза» (угорці за цей час здійснили близько 50 походів у різні райони Європи, причому, як стверджують дослідники, в ролі ініціатора цих походів і покровителя угорців могла виступати Візантійська імперія, яка докладала всіх зусиль для повернення свого колишнього політичного впливу) в тій чи іншій мірі впливали на хід розвитку окремих держав регіону та долю їх правителів. Військові поразки у 955 та 970 роках від німців, а також намагання угорської племінної й родової знаті до створення єдиного державного управління та організації примусили угорців переглянути свої стосунки з сусідами, вгамуватися і активно взятися за державотворення й підключитися до будівництва нової системи міжнародних стосунків.
Вагомий вплив на залучення угорців до європейської цивілізації мало поширення серед них християнства. Прийняття нової віри за часів правління угорського великого князя Гези (970—997 рр.) допомогло зміцнити центральну владу, налагодити рівноправні стосунки з сусідніми країнами, сформувати уявлення про рівність прав угорських правителів у сім’ї християнських монархів. У результаті в 70—90-ті роки Х століття формується ранньофеодальна Угорська держава на чолі з династією Арпадів (у 1000 році проголошено утворення Угорського королівства, а 1 січня 1001 р. син Гези Іштван І першим з центральноєвропейських правителів отримав патронат і корону з рук папи Сільвестра ІІ), яка починає претендувати на контроль над землями Дунайської низини і Карпатського регіону, заселеними переважно слов’янами. До речі, місцеве слов’янське населення, яке перебувало на більш високому рівні соціальної зрілості, ніж мадяри-кочівники, сприяло становленню угорського феодального суспільства й виникненню ранньофеодальної Угорської держави і протягом багатьох століть відігравало важливу роль в історії Угорщини. Наприклад, в основу адміністративно-територіального устрою Угорського королівства був покладений місцевий (слов’янський) розподіл на комітати або жупи.
Щодо безпосередніх контактів між уграми і давньоруськими племенами, то вони були започатковані ще до утворення угорської держави. Наприклад, угорський хроніст ХІІ ст. «Анонімус», говорячи про захист вождями слов’янських племен Тисо-Дунайської низини і карпатського передгір’я своїх «градів» від угорської навали в кінці ІХ ст., згадує князя «Унгограда» (нині Ужгорода) Лаборця, який зміг утекти зі своєї фортеці і загинув біля річки Свиржави (нині Лаборець у Східній Словаччині). Протягом ХІ—ХІІІ ст. практично вся територія Карпатської Русі (нині Закарпатська область України) була підкорена угорцями й включена до складу Угорського королівства. В результаті угорські королі вийшли в прямі стосунки з руськими князями Галицького князівства, беручи безпосередню участь в їх суперечках, аж до втручання у боротьбу за великокняжий престол у Києві.
Особливо тісні відносини у різних галузях життя склалися між Угорським королівством і Київською Руссю — двома великими сусідніми християнськими державами. Мабуть, не випадково, коли у 1031 р. король Іштван вчинив насильство проти претендента на угорський трон свого кузена Вазула, його сини — принци Андраш (Андрій) і Левенте втекли до князя Ярослава Мудрого в Київ. Провівши 15 років вигнання при дворі київського князя, перший з них став зятем Ярослава Мудрого (одружився на його доньці Анастасії) і переконаним християнином, на особистому досвіді пересвідчившись у необхідності для політичної стабільності держави наявності церковної влади. Тому в часи політичної смути і язичницького повстання в Угорщині саме його було запрошено угорськими магнатами на престол для наведення порядку в країні. Ставши королем Угорщини, Андрій І (1046—1060 рр.) відновив незалежність держави святого Іштвана і, використавши підтримку Києва та Візантії, які завжди ревно ставилися до німецької експансії на Схід, відбив дві активні спроби німецького імператора Генріха ІІІ знову підкорити собі Угорщину.
Чергова смута в Угорщині через суперництво за трон після скинення з престолу Андрія І (1061 р.) спонукувала династію Арпадовичів використовувати давні союзницькі зв’язки з Давньоруською державою. За її підтримки у 1063 р. угорським королем став неповнолітній син Андрія й Анастасії Шаламон, вихований в руській вірі та в пошані до руських звичаїв і культури, які він намагався підтримувати при королівському дворі. За допомогою матері і свого полководця Ласло він правив до 1074 р., зокрема успішно відбив напад печенігів на Угорщину, спровокований Візантією. Втім, внаслідок внутрішніх чвар і міжнародних інтриг Шаламон змушений був залишити угорський трон і втекти разом із матір’ю до Німеччини. До речі, з ім’ям доньки руського князя Анастасії пов’язують заснування кількох монастирів східного обряду в Угорщині, в яких знаходили захист ченці, вигнані з чеських монастирів за вірність православ’ю.
Русько-угорські взаємини зміцнилися за київського князя Святополка (1093—1113 рр.), який у своїй західній політиці спирався головним чином на Угорщину. Його син Ярослав, князь волинський, ще на початку 90-х років ХІ ст. одружився з донькою славетного угорського короля Ласло І (1077—1095 рр.) і в наступні 20 років, як свідчать угорські джерела, неодноразово з’являвся при угорському королівському дворі. А в 1104 р. Святополк Ізяславич скріпив угоду з Угорщиною ще одним династичним шлюбом — видав доньку Предславу за герцога Альмоша, сина нового угорського короля Кальмана (1095—1116 рр.). В Угорщині здавна пам’ятали легенди про руських стражів короля Кальмана, що жили в «руському місті» Оросвар і охороняли королівську резиденцію.
Як засвідчують окремі джерела й стверджують історики, зокрема М. Карамзін, шлюбний союз між Анастасією та Андрієм підштовхнув багатьох руських переселятися в Угорщину, що стало особливо помітним явищем після монголо-татарської навали на Русь. У ті часи при Угорському королівському дворі панували слов’янські звичаї, звучала слов’янська мова, чимало вихідців із Русі займали високі державні посади. В угорських історичних джерелах серед великих землевласників і придворної знаті королівства зустрічаються імена, що свідчать про східнослов’янське походження їх носіїв, наприклад, Ладіслав і Маладік Рутенуси. Достовірним є факт, що у ХІІІ ст. Ростислав із чернігівської династії одружився з донькою угорського короля Бели ІV (1235—1270 рр.) принцесою Анною, залишився в Угорщині, отримавши високий придворний чин та право на управління південною частиною Угорського королівства. Особливими правами та привілеями користувалися в Угорщині вихідці з Галичини, і тому були історичні причини.
З настанням роздробленості Давньоруської держави відносини з Угорщиною також здрібнилися, були поділені між князівствами, глави яких суперничали за загальноруську владу. То були насамперед Галицьке і Волинське князівства, що ближче від інших стояли до Угорського королівства. Значну зацікавленість в угорському союзнику постійно виявляли і великі князі київські — також у протиборстві з західноруськими суперниками. Угорське королівство, в свою чергу, перетворившись на початку ХІІ ст. на одну з найвпливовіших країн Центрально-Східної Європи, вдало моделюючи династичні й дипломатичні відносини із правителями сусідніх держав, отримало значні територіальні здобутки. Воно зуміло розширити власні володіння на Балканах, налагодити співпрацю з папством і примиритися з Візантією, укласти династичну унію з Польщею, уникнути залежності від німецьких імператорів і активізувати зовнішню політику на східному напрямі, зокрема галицько-волинському, пам’ятаючи про уроки ганебної поразки угорської армії на чолі з королем Кальманом у 1099 р. під Перемишлем від галицьких князів Володара і Василька та їхніх половецьких союзників.
Багато цікавих свідчень щодо цього наводить, зокрема, у своєму оригінальному дослідженні «Історія дипломатії Південно-Західної Русі» (Київ, 2002) відомий український історик, член-кореспондент НАН України М. Котляр. Наприклад, він пише, що ще будучи волинським князем, онук Мономаха Ізяслав Мстиславич уклав династичний союз з Угорщиною: у 1145 р. він віддав сестру Єфросинію за короля Гезу ІІ. Однією з цілей русько-угорського союзу, який мав воєнно-політичний характер, була протидія галицькому князеві Володимирку Володаревичу, котрий в 1146 р. підписав союзну угоду з його дядьком і суперником Юрієм Долгоруким. За допомогою Угорщини Ізяслав переміг і Юрія, і Володимирка; останній, даремно сподіваючись на підтримку з боку угорського короля Гези ІІ, був змушений визнати себе васалом великого князя київського, яким став Ізяслав Мстиславич.
Як влучно зауважив М. Грушевський, цей союз Ізяслава з Гезою злучив боротьбу давньоруських князів за Київ із політичним життям Центральної Європи. До речі, історики відзначають і таку ефективну форму цього союзу, як дипломатичне листування, що було на той час виключним явищем у міжнародних взаєминах. Зокрема, про досить інтенсивне листування Ізяслава Мстиславича з Гезою ІІ свідчить київський літопис, в якому наведено шість листів угорського короля до Ізяслава, п’ять послань київського князя до Гези і одне надіслане з Угорщини до Ізяслава його братом Володимиром Мстиславичем, які датовані 1148—1152 роками і становлять, завдяки цінній інформації міжнародного характеру, значний інтерес для дослідників.
Однак після кончини енергійного й талановитого Ізяслава Мстиславича (1154 р.) русько-угорський союз схиляється до занепаду. Київ перейшов до Юрія Долгорукого, а після його смерті (1157 р.) — до брата Ізяслава Ростислава, що не мав інтересу до союзу з Угорщиною. Тому хитрий політик галицький князь Ярослав Володимирович (1152—1187 рр.) уміло перехопив ініціативу в нового київського государя і зосередив у своїх руках відносини Давньоруської держави з Угорським королівством. У кінці 1150-х років він уклав союзну угоду з королем Гезою ІІ.
Коли ж у 1188 р. Ярослава змінив на престолі його політично інертний і позбавлений державних талантів син Володимир, політика Угорщини щодо Галицького князівства кардинально змінилась. Новий угорський король Бела ІІІ (1172—1196 рр.) хоча і підписав союзний договір з Володимиром Ярославичем, скориставшись суспільно-політичної кризою в Галицькому князівстві, спробував приєднати його до складу своїх земель на умовах укладення унії з місцевим нобілітетом. Це прагнення виникло внаслідок появи в Галичі впливової угрофільської групи бояр, яка виступала проти існування на цих теренах сильної князівської влади. Результатом зіткнення особистих інтересів галицької знаті та Володимира Ярославича і його вигнання з Галича стало кількарічне (1188—1193 рр.) протистояння між центральноєвропейськими країнами — Угорським королівством, Малопольським, Волинським, Чернігівським та Київським князівствами — за право володіти Галичем. За підтримки бояр Угорщина утримувала Галич упродовж 1188—1189 рр. (король Бела ІІІ посадив там свого сина Андрія), однак через непорозуміння з окремими представниками місцевої знаті та за активізації військово-політичної діяльності Володимира Ярославича угорці змушені були покинути його. Це спричинило загострення відносин Угорщини із князями Галицько-Волинської Русі, яке тривало до 1199 р., коли волинський князь Роман Мстиславич по смерті Володимира Ярославича заволодів Галичем, об’єднавши Галицьку й Волинську землі у велике князівство, водночас ставши фактично і великим князем київським. Він почав шукати шляхи нормалізації відносин з сусідами і насамперед з Угорським королівством. Укладення Романом шлюбу з візантійською принцесою Анною, яка була племінницею нового угорського короля Андрія ІІ (1205—1235 рр.), стало передумовою стабілізації цих взаємин. Остаточно відносини між обома володарями поліпшилися в першій половині 1205 р., після укладення Романом Мстиславичем, Андрієм ІІ і польським (краківським) князем Лєшеком Білим троїстого русько-угорсько-польського договору.
Однак несподівана загибель Романа Мстиславича у червні 1205 р. під польським містом Завихостом в зеніті своєї могутності й слави і наступний швидкий розпад створеного ним шість років тому Галицько-Волинського князівства різко змінили ситуацію в регіоні, полегшили західним сусідам можливість втручатися у внутрішні справи обох земель, неодноразово намагатися розділити між собою багату спадщину Романа. Особливу активність у цьому виявляв угорський король Андрій ІІ, який, ставши на захист вдови Романа Анни та їх дітей, вдало використав проугорські інтереси місцевої галицької знаті та династичні права на Галич малолітніх Романовичів, Данила і Василька, і тривалий час починаючи від 1205 р. зберігав за собою право йменуватися «rex Galіtіae et Lodomerіae», впливаючи на соціально-економічні, релігійні та політичні процеси в регіоні.
Особливо яскравими і водночас багато в чому трагічними, насиченими важливими військово-політичними подіями сторінками русько-угорських взаємин були 20—50-ті рр. ХІІІ ст., пов’язані з боротьбою Данила Романовича за відновлення Галицько-Волинського великого князівства. Його головним супротивником на цьому шляху було Угорське королівство, яке аж до 1245 р. робило спроби заволодіти й утриматися в Галицькій землі. Втім, Данило Галицький, постійно лавіруючи, укладаючи союзи з ворогами угорського короля, не полишав надії на нормалізацію стосунків з Угорщиною. Процес налагодження рівноправних мирних союзницько-династичних відносин Данила з Угорською короною проходив на тлі появи загрози з боку монголо-татар. Саме князю Данилу належить ініціатива створення русько-угорської антиординської коаліції, однак новий угорський король Бела ІV (1235—1270 рр.) відмовився від союзу, внаслідок чого між володарями-сусідами була низка військових зіткнень, вирішальна з яких відбулася влітку 1245 р. під Ярославом. Тут Данило Романович розгромив угорсько-польські війська, приведені його суперником Ростиславом Михайловичем чернігівським, а потім благополучно повернувся з Орди з ярликом Батия на Галицько-Волинське князівство.
Відновлення Галицько-Волинської держави як активного суб’єкта міжнародних відносин центральноєвропейського регіону та тісна співпраця князя Данила з римськими папами переконали угорського короля в доцільності укласти з Романовичами династичну союзницьку угоду (у 1246 р. Данило Романович погодився на шлюб свого сина з угорською королівною), спрямовану насамперед проти ординської загрози.
Рішучий поворот у русько-угорських стосунках від війни до миру привів до тісного військово-дипломатичного співробітництва королів Угорщини та галицько-волинських князів, про що свідчить їх спільна участь у боротьбі за австрійську спадщину (1248—1272 рр. з перервами), обговорення питання про організацію антимонгольського Хрестового походу, причетність династії Арпадів до коронації Данила Галицького папою Інокентієм ІV у 1253 р. та їх активне стимулювання Романовичів до співпраці з папською курією.
Втім, неспроможність володарів Центрально-Східної Європи організувати кампанію проти Орди та поступове потрапляння галицько-волинських князів під васальну підлеглість монголам дестабілізували їх стосунки з Арпадами. Одним із проявів цього була активізація зовнішньої політики Лева Даниловича в закарпатському напрямі. Впродовж останньої третини ХІІІ ст. він приєднав до складу своїх володінь більшість східних комітатів цього краю, що належали Угорському королівству, в якому загострилася суспільно-політична криза. Нестабільність у стосунках із Галицько-Волинською державою збереглась і після припинення існування у 1301 р. династії Арпадів та приходу до влади в Угорщині у 1308 р. династії Анжу.
Однак русько-угорські стосунки в наступні роки не були перервані. Добре відомою є, наприклад, історія з подільським князем Федіром Корятовичем, який, зазнавши поразки від литовсько-польського великого князя Вітовта у 1393 р., разом зі своїми людьми втік до Угорщини, де знайшов захист у короля Жігмонда, отримавши від нього у володіння місто Мукачеве та навколишні території. З приходом руського князя Корятовича на Закарпаття історики пов’язують подальший соціально-економічний розвиток цього краю (зросли міста Мукачеве, Берегове, навколо них виникло багато нових поселень, було побудовано Мукачівський замок, а на Чернечій горі поблизу нього — засновано монастир), а також зміцнення позицій автохтонного русинського населення завдяки рішучим виступам князя проти їх закріпачення, латинізації та мадяризації.
У зв’язку з цим слід наголосити на тому, що в існуванні та зміцненні українсько-угорських зв’язків значну роль відіграло те, що завдяки історичним обставинам обидва народи в свій час входили до одних і тих само державних організмів. Мова йде насамперед про русинів-українців Закарпаття, які, перебуваючи у складі Угорщини, поділяли історичну долю угорського народу: разом боролися проти спільних зовнішніх і внутрішніх ворогів. Спільна боротьба проти турецьких загарбників та проти австро-габсбурзького гніту тривала майже п’ятсот років. Наприклад, у 1444 р. під Варною українські загони разом з угорцями та іншими центральноєвропейськими народами брали участь у невдалій битві з турками. Закарпатські українці брали активну участь у селянській війні під проводом Дьєрдя Дожі у 1514 р., були учасниками багатьох інших селянських повстань, які охопили Угорщину у ХVІІ і на початку ХVІІІ ст.
З 1703 по 1711 рр. тривала, як відомо, національно-визвольна війна угорського народу на чолі з трансільванським князем Ференцем ІІ Ракоці (1676—1735 рр.) проти панування Габсбургів. Визвольний похід угорських повстанців розпочався на Закарпатті, де у травні 1703 р. в селі Вари Березького комітату почалось повстання селян, а 7 червня відбулася перша битва повсталих куруців з дворянським ополченням біля закарпатського села Довге. Незабаром тисячі мешканців цього українського краю стали бійцями й командирами в загонах визвольної армії. Вони становили, зокрема, основу лейб-гвардії князя Ракоці. Не випадково у своїх мемуарах він згадував русинів як «найвірніший народ», підкреслюючи: «Відданість цих людей була безмежною, вони вливалися в ряди моєї армії і більше не відставали від мене... Вони заявляли, що їх бажанням є жити або померти разом зі мною».
У свою чергу, відомі численні факти про участь угорців у національно-визвольній війні українського народу в 1648—1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького. Лише в реєстрі Війська Запорозького в 1649 р. відомим українським істориком Ф. Шевченком було виявлено десятки людей з такими прізвищами, як Ільяш Венгер, Йосип Венгрин, Хома Ференц, Марко Угрин, Іштван Венгрин, Коман Старий та інші, що свідчило, на думку вченого, про їх угорське походження. А у ХVІІІ ст. сотні вихідців з Угорщини перебували на Україні в російських військових формуваннях, головним чином в гусарських полках, і мали можливість безпосередньо познайомитися з життям українського народу. Ці полки брали активну участь в російсько-турецьких війнах, у визволенні півдня України від турецько-татарських загарбників.
Чимало прикладів взаємної підтримки й солідарності українського та угорського народів можна навести з історії розвитку їх національно-визвольних рухів у ХІХ — на початку ХХ ст. Зокрема, коли угорський національно-визвольний рух досяг свого піку під час буржуазно-демократичної революції 1848—1849 рр., населення західноукраїнських земель, що перебували на той час у складі Габсбурзької монархії, активно підтримало боротьбу проти її абсолютистського режиму і, наснажене ідеями угорського поета-демократа, трибуна революції Шандора Петефі, зі зброєю в руках стало на захист «Свободи, Рівності та Братерства». Наприклад, події в Угорщині мали вплив на селянський рух на чолі з Лук’яном Кобилицею, що охопив Буковину. Мабуть не випадково свідок тих подій, знавець дум і прагнень повсталих буковинських селян поет-демократ Юрій Федькович у своїй поемі «Лук’ян Кобилиця» вкладає в уста свого героя слова: «Угри волю добувають, поможуть і нашу». Під час революції поглибилися зв’язки громадсько-політичних діячів Закарпаття, Галичини і Буковини з демократичними силами Угорщини і зміцнилися прогресивні тенденції в розвитку національної культури і суспільної думки на цих українських землях. Відомо, з якою повагою до угорського народу висловлювалися такі українські письменники і громадські діячі, як Іван Франко, Юрій Федькович, Панас Мирний, Тарас Шевченко, Леся Українка, Павло Грабовський, Іван Сільвай, Андрій Дешко та інші.
Говорячи про українсько-угорські громадсько-культурні зв’язки, слід відзначити, що вони мали місце впродовж майже всього тисячолітнього сусідства двох народів, розвивалися в різних галузях, про що свідчать українсько-угорські рецепції в літературі, мистецтві, музиці тощо. Видатний український просвітитель, філософ і поет Григорій Сковорода, наприклад, у середині ХVІІІ ст. понад два роки перебував в Угорщині, де, як писав його біограф М. Ковалинський, «бувши цікавим та маючи охоту, дбав знайомитися найбільше з людьми, що наукою та знаннями дуже славились тоді...» і, «... збагативши нарешті розум свій потрібними знаннями, почув непереможне бажання повернутися на Україну».
Досить інтенсивними, особливо починаючи з ХVІІІ ст., були українсько-угорські торговельно-економічні зв’язки. Головним товаром, що завозився угорськими купцями на Україну, було виноградне вино, яке продавалося на ярмарках у Бродах на Галичині та Бердичеві на Правобережній Україні, а також в Запорозькій Січі та багатьох містах Лівобережжя. Як з’ясував за першоджерелами відомий український історик І. Шульга, у 1763 р. на Лівобережну Україну було доставлено угорського вина на суму понад 3 тис. крб. Завозилися з Угорщини також шовк, цукерки, скакові коні для поміщицьких заводів та інші товари. Українські купці, зокрема ніжинські, у свою чергу, отримували дозвіл на право торгівлі в Угорщині, куди завозилися вироби з хутра, текстиль.
Непростими були українсько-угорські відносини у буремному ХХ ст. На початку минулого століття вони ускладнювалися воєнними діями та революційними умовами, згодом обидва народи опинилися по різні боки барикад Другої світової війни, а після неї — були залучені до «соціалістичного експерименту» під наглядом комуністичного керівництва Радянського Союзу. За тих умов українсько-угорські відносини набули нового характеру і змісту, хоча й розвивалися досить інтенсивно, особливо в економічній та науково-технічній галузях у рамках Ради Економічної Взаємодопомоги, а також у рамках дружніх зв’язків прикордонних областей, зокрема Закарпатської УРСР і Сабольч-Сатмарської УНР.
Отже, порвавши з комуністичним минулим на початку 90-х років ХХ ст., незалежна Україна та Угорська Республіка поряд з проблемами розбудови демократичного суспільства і правової держави повинні були розв’язувати не менш важливі зовнішньополітичні завдання. Серед них — наповнення новим змістом і розбудова добросусідських, рівноправних і взаємовигідних відносин на загальновизнаних принципах міжнародного права і з урахуванням історичних традицій та накопиченого досвіду українсько-угорських зв’язків.
Еволюційний шлях постсоціалістичної трансформації в Угорщині
Постсоціалістична трансформація в Угорщині, як і в інших країнах Центральної та Східної Європи, мала системний характер, охопивши всі сфери життєдіяльності суспільства. Водночас угорському варіанту новітніх постсоціалістичних перетворень притаманні певні якісні відмінності від форми, характеру і перебігу суспільних змін в інших посткомуністичних державах регіону, з-поміж яких головними є їх виваженість, поміркованість і еволюційність, що не може не приваблювати вдумливих політиків в Україні.
Це підтверджує низка реальних угорських специфік. По-перше, мирна зміна правлячих сил, політичної системи і загалом суспільного ладу на межі 1980—1990-х років шляхом переговорів влади з опозицією за «круглим столом», досягнення компромісу на базі суспільного консенсусу, погоджена реконструкція парламенту, рішучі конституційні й законодавчі нововведення, ідейно-політична структуризація суспільства і кристалізація провідних політичних сил та легітимізація нової влади за результатами перших демократичних парламентських виборів в Угорщині 1990 року. По-друге, генетичний характер системної постсоціалістичної трансформації, яка мала деякі сутнісні витоки із здійснених прогресивних економічних і політичних реформ у країні ще періоду 1960—1980-х років. По-третє, відмова нових правлячих еліт Угорської Республіки впродовж 1990-х років від радикальних стрибкоподібних методів соціально-економічних перетворень, насамперед «шокової терапії» з потенційно важкими соціальними наслідками для більшості громадян, та вибір як основного — еволюційного варіанта поступових, але послідовних і цілеспрямованих ринкових змін господарської системи і трансформації соціальної сфери в УР.
Отже, вже з перших років постсоціалістичної трансформації на перехідному етапі вдалося запобігти надмірному зростанню напруженості в угорському суспільстві. УР ще в 1990-х роках була серед небагатьох посткомуністичних держав, які уникли конфронтаційного характеру внутрішньополітичного розвитку, де ефективно запрацював закон «політичного маятника», коли зміна різних за ідейною спрямованістю партійно-політичних сил біля керма влади відбувалася легітимним шляхом регулярних парламентських виборів. При цьому, за результатами демократичних виборів, на периферію політичного життя поступово були відсунуті радикальні й екстремістські партійно-політичні сили і лідери, які, на жаль, притаманні більшості перехідних і неусталених суспільств.
Однак нехай подеколи і гострі політичні баталії в Угорщині велися, як правило, цивілізовано та конструктивно і в основному лише в стінах вищого законодавчого органу — Державних Зборів Угорської Республіки. Попри зазвичай досить гарячі парламентські дебати угорському парламенту надзвичайно рідко за минулі майже півтора десятиліття існування нової демократії загрожувало тривале блокування роботи або непримиримий бойкот з боку опозиції. Навпаки, правлячі й опозиційні парламентські партії, уряд і вищий законодавчий орган чи не завжди знаходили взаємоприйнятну позицію, особливо з питань, що торкалися ключових національно-державних інтересів Угорщини. І це стосується не тільки питань зовнішньої політики та євроатлантичної інтеграції УР, де курс завжди залишався константним, незважаючи на характер сил, які перебували в той чи інший момент при владі, а й послідовного продовження різними за ідейним характером владними силами внутрішніх політичних, економічних, соціальних та інших реформ, завдяки чому процес системних перетворень в Угорщині останні півтора десятиліття не гальмувався і не переривався. Такий конструктивний позитив варто пояснювати насамперед високим рівнем політичної культури угорського суспільства та його еліт, особистою відповідальністю більшості народних обранців, чітким ідейним і програмним профілюванням основних політичних суб’єктів, традиціями демократії і справжнього парламентаризму в Угорщині. Це також — вагомі ознаки становлення в УР розвиненого громадянського суспільства.
Акцентуючи увагу на виключних позитивах внутрішньополітичного життя Угорщини перехідного періоду, зовсім не прагнемо обійти його проблеми, суперечності або й протиріччя, що не тільки латентно існували, а інколи й відкрито проявлялися, наразі у протистоянні ліволіберальної і правонаціональної частин суспільства та їх партійно-політичних репрезентацій. Особливо це було помітно під час і після парламентських виборів 2002 р. Тоді перед угорським парламентом нерідко відбувалися бурхливі масові маніфестації. Почастішали протестні акції опозиції в Державних Зборах. Дещо ускладнився процес підвищення ефективності законотворчої роботи і самореформування вищого законодавчого органу УР. Зокрема, поки що безуспішними залишаються зусилля провідних парламентських партій з реформування досить складної — змішаної угорської виборчої системи та й навіть спроби зменшити чисельність депутатів Державних Зборів УР з сучасних 386 осіб до, наприклад, 250. Не вдалося повністю реалізувати вельми цікаві ідеї з консолідації угорських суспільно-політичних сил, які в останній час висунув прем’єр-міністр УР П. Меддєші, —від регулярних консультацій, переговорів і зустрічей лідерів парламентських партій, усіх прем’єрів періоду демократичної Угорщини до формування єдиного загальнонаціонального списку депутатів від правлячих і опозиційних партій на виборах 2004 р. до Європейського парламенту. Існує специфіка взаємовідносин у трикутнику: Президент УР — правляча коаліція (уряд, парламентська більшість) — опозиція. До речі, Угорщина — парламентська республіка, де главу держави обирають Державні Збори УР строком на 5 років і, як правило, на один термін. Непросто відбувається зміна генерацій політиків і лідерів на угорській політичній сцені. З огляду на відмінності в соціальній опорі, дещо відрізняються позиції провідних політичних сил навіть щодо інтегрування Угорщини до Євросоюзу. Правий опозиційний блок вимагає від сучасної правлячої ліволіберальної коаліції послідовнішого захисту інтересів УР у рамках ЄС, зокрема щодо підтримки угорського аграрного сектору.
Є також і певні нюанси в підході ідейно різноманітних угорських політичних сил до розвитку стосунків із сусідніми державами та в їх оцінці становища представників угорської меншини, які мешкають там у прикордонні з Угорщиною. Це періодично породжувало певні складнощі у двосторонніх міждержавних відносинах. Далеко не однозначний відгук у прикордонних з Угорщиною державах отримав схвалений угорським парламентом у 2001 р. Закон УР про закордонних угорців.
Необхідно, однак, підкреслити, що етнополітичні чинники такого плану на українсько-угорське співробітництво майже не мали негативного впливу. Можна навіть стверджувати, що підвищене піклування материнської угорської держави про одноплемінників за кордоном, закріплене і конституційно, і спеціальним законодавчим актом (аналоги якого, до речі, є і в деяких інших посткомуністичних державах Центральної та Східної Європи), певним чином спонукало й українських парламентаріїв звернути більшу увагу на українську діаспору. Незалежна Україна стала притягальною для світового українства. З перших днів свого існування новітня українська держава інтенсивно зміцнювала зв’язки з українцями за кордоном. Реалізуються державні програми взаємозв’язку з діаспорою. Враховуючи європейський, зокрема й угорський досвід, Верховна Рада України розробила і 20 листопада 2003 р. затвердила закон про правовий статус закордонних українців. Та тільки з деякою долею заздрості мусимо констатувати, що такої потужної і фінансово забезпеченої державної системи розвитку зв’язків із одноплемінниками за кордоном і турботи про збереження їх культурно-національної самобутності, як в Угорщині, Україна поки що не створила.
Треба також звернути увагу на те, що з самого початку нового демократичного періоду в історії Угорщини значну роль в консолідації угорського суспільства та успішній розбудові новітньої угорської держави відіграла яскраво виражена національна ідея, котра поєднувалася із почуттям вікової приналежності угорського народу до європейської цивілізації. Такий продуктивний ідейний симбіоз забезпечив цілеспрямованість руху країни на шляху «повернення до Європи», що логічно завершилося вступом УР до ЄС 1 травня 2004 р. Із 1999 р. Угорщина — повноправний член НАТО.
Передумови для теперішніх позитивних внутрішніх і зовнішніх досягнень країни склав специфічний — еволюційний — шлях переходу Угорщини до демократії.
Угорщина серед держав Центральної та Східної Європи на зламі 1980—1990-х років найбільш зважено рухалася від тоталітаризму до демократії. У завершальний період існування — 1980-ті роки — комуністичний режим Яноша Кадара вважався одним із найліберальніших серед тодішніх країн радянського блоку і нерідко іменувався «м’якою диктатурою». Цього часу в країні в умовах ідейного плюралізму уже розпочалося становлення некомуністичних, громадянських політичних суб’єктів. Напередодні кардинальних суспільно-політичних змін трансформувалася і правляча Угорська соціалістична робітнича партія (УСРП), реформаторська більшість якої заснувала Угорську соціалістичну партію (УСП), що зголошувалася до цінностей європейського соціал-демократичного руху. Завдяки, зокрема, й таким історичним особливостям демонтаж тоталітарної системи в Угорщині відбувався еволюційно, на основі суспільного компромісу та політичних домовленостей, досягнутих у 1989 р. за «круглим столом» представниками реформаторського крила керівництва колишньої компартійної держави та опозиційних партій і громадянських рухів.
Проголошення Угорської Республіки 23 жовтня 1989 р., прийняття Державними Зборами Угорщини у 1989 р. демократичних законів про право громадян на створення об’єднань та асоціацій, на проведення мітингів і зборів, про функціонування та господарську діяльність політичних партій, про референдум та народну ініціативу, нового закону про вибори і, особливо, нової редакції Конституції УР заклали підвалини кардинальних якісних змін політичної системи та державно-правового устрою країни.
Легітимний перехід влади в державі до нових демократичних кіл було завершено в результаті їх перемоги на перших вільних парламентських виборах у новітній історії Угорщини в 1990 р.
У період 1990—1994 рр. в УР реалізовувалася праволіберальна модель перебудови всіх сфер суспільного життя, держави і політичної системи відповідно до характеру та ідейних принципів правлячих тоді політичних сил на чолі з Угорським демократичним форумом (УДФ). Чергові парламентські вибори в 1994 р. завершилися перемогою їхніх опонентів — лівоцентристсько-ліберальних партій. Маятник громадської думки в Угорщині коливнувся вліво. Насамперед через суперечливі соціально-економічні результати політики правих урядів та зниження рівня життя значної частини населення в період трансформаційної кризи 1990—1994 рр. Інтенсивно відбувалася диференціація партійно-політичних сил та своєрідна «партизація» раніше єдиних масових громадянських рухів, зокрема правлячого УДФ. Але з погляду суспільно-політичної перспективи важливо, що зміна влади в УР у 1994 р. відбулася конституційним шляхом — за результатами демократичних виборів.
Отже, у 1990—1994 рр. було закладено міцні основи оновленої угорської демократії, багатопартійності та парламентаризму. Демократичні політичні сили, які взяли на себе відповідальність за історичну долю народу і держави, виявили рішучість і послідовність у масштабних перетвореннях. Внутрішньополітичне життя в УР на початку 1990-х років розвивалося в основному без гострого протистояння і конфліктів, що сприяло стабільному функціонуванню політичної системи та подальшій розбудові держави.
Для суспільно-політичного розвитку Угорщини 1990-х — початку 2000-х років загалом був притаманний рух за закономірностями «маятника». У період 1990—1994 рр. при владі перебували праві сили, очолювані УДФ. Протягом 1994—1998 рр. коаліційний уряд із вільними демократами очолювали соціалісти. У 1998—2002 рр. правлячий правий блок очолив правий Союз молодих демократів (угорською — ФІДЕС) — Угорська громадянська партія. Треба зазначити, що у згадані періоди відбувалася не просто механічна зміна владних ідеологічних сил. Упродовж 1990-х років провідні угорські політичні партії постійно еволюціонували, дедалі чіткіше визначаючись у своїх ідейних позиціях.
У квітні 2002 р. в Угорщині відбулися чергові парламентські вибори. За остаточними результатами другого кола голосування 21 квітня 2002 р. на виборах до Державних Зборів УР переміг опозиційний блок лівоцентристів і лібералів, що виступали як дві окремі партії. Він має в новообраному парламенті 198 депутатських місць, в тому числі: Угорська соціалістична партія (УСП) — 178 депутатів, Союз вільних демократів (СВД) — 20 депутатів. Тобто загалом — 198 із 386 депутатів парламенту, що становить парламентську більшість. Правлячі в 1998—2002 рр. в УР праві сили — єдина партія Союз молодих демократів-Угорська громадянська партія — формально перемогли на виборах 2002 р., отримавши з-поміж партій-учасниць найбільше місць у парламенті — 188. ФІДЕС, однак, залишився у меншості в парламенті проти блоку УСП-СВД, а після виділення 24 депутатів від УДФ у партнерську, але окрему парламентську фракцію молоді демократи мають у парламенті лише 164 депутати. ФІДЕС став опозиційною партією. Принципово змінився характер правлячих угорських сил: до влади знову повернувся ліволіберальний блок.
Результати парламентських виборів 2002 р. закріпили наслідки глибоких системних перетворень в угорському суспільстві за попередні роки. Найважливішим із них стало завершення в основному структуризації суспільства та формування в ньому двох великих груп правої і лівої ідейної орієнтації. Існує також невеликий ліберально орієнтований прошарок громадян. Це сприяло усталенню більш-менш чіткої партійно-політичної структури з домінуванням лівоцентристської УСП та правоцентристського ФІДЕС за самостійного функціонування і малої партії центру — ліберального СВД. На парламентських виборах 2002 р. в Угорщині знову спрацювала закономірність «маятника» зміни політичних сил різної ідейної спрямованості біля керма державної влади.
Сучасна Угорська Республіка внаслідок еволюційних системних суспільно-політичних перетворень є розвиненою демократією європейського типу із зрілим громадянським суспільством та новою політичною системою, побудованою на принципах багатопартійності та парламентаризму. Деякі найпозитивніші моменти угорського досвіду розбудови демократії варті, на наш погляд, для застосування в Україні, особливо в контексті сучасного складного етапу політичної реформи.
Євроінтеграційна парадигма відносин між Україною та Угорщиною на сучасному етапі
Щодо зовнішньополітичної діяльності Угорської Республіки на сучасному етапі, то вона визначається зафіксованими в урядовій програмі коаліційного Кабінету міністрів П. Меддєші (2002 р.) наступними трьома пріоритетами: інтеграція до Європейського союзу, зміцнення стабільності в регіоні Центрально-Східної Європи шляхом розвитку добросусідських відносин із державами регіону, а також захист прав та інтересів угорської меншини, що проживає за кордоном (всього за межами Угорщини з населенням близько 10 млн. чоловік проживає понад 5,5 млн. угорців, в тому числі близько 3 млн. — у сусідніх європейських країнах).
Найбільших успіхів Угорщині вдалося досягти в реалізації головного пріоритетного напряму зовнішньої політики — приєднання до Євросоюзу. У цьому контексті важливе значення надавалося підготовці та проведенню референдуму з питання вступу Угорщини до ЄС, який відбувся 12 квітня 2003 р. і приніс позитивні результати: у голосуванні взяли участь 45,6 відсотка виборців, з яких 83,7 відсотка висловилися за вступ до ЄС. Підбиваючи підсумки референдуму, прем’єр-міністр УР П. Меддєші, звертаючись до угорської нації, наголосив, що приєднання Угорщини до ЄС відповідає її національним інтересам та задовольняє потребу в дальшому прогресі країни. Переговорний процес Угорщини з ЄС завершився успішно і під час саміту ЄС в Афінах 16 квітня 2003 р. прем’єр-міністр УР підписав Договір про приєднання Угорської Республіки до Європейського союзу.
Європейському виміру підпорядковані й зовнішньополітичні кроки Угорщини в інших напрямах діяльності на міжнародній арені, зокрема в розвитку відносин з Україною.
Як відомо, Угорська Республіка однією з перших країн світу визнала державну незалежність України і вже 3 грудня 1991 р. встановила з нею дипломатичні відносини. Ця країна була першою серед усіх сусідніх держав, яка підписала з Україною 6 грудня 1991 р. Договір про основи добросусідства та співробітництва. Сторони без жодних застережень визнали кордони одна одної непорушними, навіть фактично передбачили надання взаємної допомоги в разі агресії проти однієї з них третьої держави, зобов’язалися захищати етнічні, культурні, мовні та релігійні права та свободи національних меншин відповідно до стандартів міжнародного права.
