«Коли у правителів не було грошей на армію, держава розпадалася»

За офіційними даними, від осколкового поранення загинула одна особа, четверо — поранено. За чутками, постраждалих більше. 6 травня Мелітопольський район Запорізької області здригнувся від гуркоту вибухів. Люди, нічого не розуміючи, вибігали з будинків напіводягнені, батьки прикривали собою дітей. Полум’я і дим, шибки, що повилітали, вибиті двері.

Це не кіно про війну — це наша дійсність. Свято Перемоги мешканці Мелітопольського району зустрічали під гуркіт справжньої канонади — вибухали боєприпаси у військовій частині. «Артобстріл» тривав кілька днів, жителів прилеглих сіл евакуювали. Збитки внаслідок вибухів на армійському складі, за приблизними підрахунками, можуть досягти близько трьох мільярдів гривень. А як виміряти моральну шкоду для тих, хто зі страху тікав із власного будинку? Чим пояснити чергову катастрофу, пов’язану з українськими Збройними силами? Трагедія Скнилова, ракетне «бомбардування» житлового будинку в Броварах, ненавмисно збитий літак над Чорним морем, артилерійські склади в Артемівську, що злетіли в повітря. І ось тепер — жахливий салют у Мелітополі. Саме до дня Перемоги.

То що коїться в українській армії? Раз у раз з’являються на сторінках газет подробиці, що шокують: льотчики закінчують військові училища, не вміючи літати; військові крадуть і продають на сторону ракети і снаряди; офіцери торгують формою, щоб прогодувати родину. Ясно навіть необізнаному — Збройні сили України перебувають у глибокій кризі.

Певна річ, ні для кого не таємниця, що ми — мирні люди і ні на кого нападати не збираємося. На нас, начебто, теж. Тож чи потрібна нам така армія? З 150 держав світу Збройні сили України за чисельністю посідають 13-те місце. Витрати на її утримання з кожним роком збільшуються.

Але ось парадокс: згідно зі статистикою, українська армія за витратами військового бюджету на одну особу — на 125 місці (з 150 країн). Для будь-якої хоч почасти грамотної людини ця цифра означає убогість. Сьогодні наша армія працює, за словами Міністра оборони Євгена Марчука, за «моделлю проїдання». Більш як половину військової техніки експлуатують понад 15 років, багато яка вичерпала свій ресурс.

Такий стан справ не може не позначитися на моральному настрої солдатів і офіцерів. За даними опитування центру Олександра Розумкова, лише чотири відсотки офіцерів вважають, що нинішня армія може сповна виконати своє головне завдання, а 57 відсотків упевнені, що наші Збройні сили не можуть захистити свій народ.

— Ми перестали пишатися своєю професією, забули, що офіцер — це високоосвічений державний службовець, який повинен у разі потреби віддати своє життя за наказом. Ми почали звільнятися з армії. І від цього стало гірше і нам, і армії — адже найкращі залишали її першими, — сказав випускник одного із престижних колись військових училищ.

«Те, що сталося на артилерійській базі ракет і снарядів, — це серйозна відповідь усім тим, хто не усвідомлює, що реформа Збройних сил — це вже виведення їх із катастрофи. Реформувати потрібно докорінно всю систему, всю інфраструктуру Збройних сил», — вважає Євген Марчук.

Сьогодні ми відмовилися від шаленої гонки військово-промислового комплексу, але почали перегинати палку в інший бік. Можуть заперечити, що нині наша країна переживає економічні труднощі і занадто багато дірок потрібно залатати. Але ось приклад Японії. Здійснивши економічний прорив після поразки у другій світовій війні, вона насамперед почала створювати збройні сили, які сьогодні вважаються одними із найбільш дієздатних у світі.

— Говорячи про створення професійної і дієздатної армії, ніхто не має на увазі агресію, — вважає начальник Харківського інституту військово-повітряних сил ім. Івана Кожедуба генерал-майор, професор Володимир Медведєв. — Навпаки, головним завданням військових завжди було оберігати мир. Пам’ятаєте, у фільмі «Офіцери»: «Є така професія — Батьківщину захищати». А тепер, у мирний час, відповідно до Конституції, ніхто, крім Збройних сил, не має права захищати територіальну цілісність країни. Ось вам і відповідь на запитання, чи потрібна нам армія. Будь-які суспільні формації розвивалися за умови, що їх хтось захищав. Історія вчить: коли у правителів не було грошей на солдатів, армія розбігалася, а держава розпадалася.

Колись льотчик і письменник Екзюпері сказав: «Пілоти — це краса нації». Напевно, такі слова можна віднести до будь-якого роду військ. Звання військової людини за всіх часів було синонімом мужності, честі і шляхетності. Офіцер, який торгує обмундируванням і боєприпасами зі складу, — це насамперед трагедія країни, що не вміє прогодувати свою армію.

— Збройні сили України не відповідають сучасним вимогам, — каже Володимир Медведєв, — але не тому, що в армію нині йдуть дурні, як вважають необізнані люди. Неправда, що ми випускаємо нелітаючих льотчиків. Два роки тому справді була ситуація, коли нам скоротили план нальотів. Але ми перепрофілювали курсантів в інші роди військ. Жодного пілота, котрий не вмів би літати, зі стін харківського інституту не вийшло! І підготовка у наших курсантів на висоті. У нас налагоджено обмін досвідом з Військово-повітряною академією США. Американські курсанти приїжджають з бажанням повчити нас, а їдуть приголомшені, бо програють нашим хлопцям з усіх поглядів — й у фізичній підготовці, і в професійній майстерності. Торік наші курсанти посіли перше місце з інформатики на Всеукраїнській студентській олімпіаді, цього року — третє місце з політології (було 120 представників різних вузів країни). Проблема в іншому: потрібне грамотне, зважене реформування армії, передовсім — законодавча база, що дасть змогу бюджет «проїдання» змінити на бюджет розвитку. Міністерство оборони підготувало проект закону, в якому розписано статті реформування Збройних сил, соціального захисту військовослужбовців, умови працевлаштування їх у разі демобілізації. У першому читанні закон було прийнято Верховною Радою, а далі — заморожено. Військові залишилися в підвішеному стані, але ж бо немає нічого гірше невизначеності. Ми можемо працювати і служити в нових умовах, та для цього необхідно закріпити наші права і обов’язки на законодавчому рівні. Якщо це відбудеться, українська армія відродиться, якщо ні — буде тихо помирати. Сьогодні багато чого залежить від депутатів, котрі ухвалюють закони. Приклад такої конструктивної роботи — участь у наших проблемах народних депутатів Олександра Фельдмана і Василя Потапова. Вони домоглися того, що цільовим призначенням було виділено кошти на польоти для курсантів 1—2 курсів (раніше «налітували» години лише старшокурсники). Цю допомогу важко переоцінити. Адже в бойову частину випускники прийдуть із солідним досвідом, хорошим нальотом годин. І сьогодні наші курсанти літають уже з першого курсу. Про них ніхто не скаже: «пілоти, котрі не вміють літати».

Скорочення армії (планується скоротити її з 350 тисяч осіб до 200 тисяч) спричинить серйозні проблеми. Коли почнеться масове звільнення військових, Україна стикнеться з великими труднощами. Багато військовослужбовців залишаться без житла, роботи. Вже тепер є вмираючі селища на місцях колишніх військових містечок, у яких після розформування військової частини люди живуть без тепла, води, грошей. Одне із таких селищ — маленька станція Рауховка на залізничній трасі Одеса—Кіровоград. Колись тут розташовувався авіаполк, служила еліта армії. А тепер більш як три тисячі мешканців залишилися без засобів до існування. Частину розформовано, офіцери без роботи. Були випадки, коли їм доводилося міняти одяг на молоко для дітей.

— Реформування армії — серйозна проблема, і самою командою «розійдися» її не розв’язати, — каже народний депутат Олександр Фельдман. — Потрібен закон, до якого ввійдуть усі соціальні гарантії, закріплені за звільненими у запас військовими. Людина повинна знати, що її очікує за воротами частини. Нині 47 тисяч офіцерів і прапорщиків Збройних сил України не мають квартир. Якщо не буде вирішено цю проблему, не виділено фінансування, жодного реформування армії не відбудеться. Не можна забувати і про військових пенсіонерів. Серед офіцерів у відставці сьогодні існує нерівність, закріплена на законодавчому рівні. Пенсіонер 50—55 років, який звільнився після січня 2003 року, одержує пенсію значно більшу, ніж відставник 60—80 років, котрий звільнився ще за Союзу. Такого немає в жодній армії, крім України. У Росії така дискримінація у розмірах пенсій була, але її усунули ще 2002 року. Я маю намір зробити все можливе, щоб закон про реформування Збройних сил був прийнятий парламентом. Не можна допустити розвалу армії, не можна, щоб кадрові військові шкодували про час, проведений в армії, а молоді хлопці розчарувалися в обраній професії. У моєму виборчому окрузі розташовано два навчальні заклади, де готують військових: Харківський інститут військово-повітряних сил ім. Івана Кожедуба під керівництвом генерал-майора Володимира Медведєва і Харківський гвардійський ордена Червоної Зірки Інститут танкових військ імені Верховної Ради України, який очолює полковник Анатолій Сиротенко. Я бачу, які гідні хлопці приходять туди, як серйозно їх навчають обраної професії. Не можна дозволити, щоб ці молоді офіцери колись сказали: «Я перестав пишатися своєю професією». Це буде тим паче прикро, бо останніми роками почав відроджуватися інтерес до військової професії. Якщо в 1992—1998 роки у військові училища йшла не найкраща частина молоді, то з 2000 року ситуація змінилася. Професію військових вибирають розумні, інтелектуально розвинуті, фізично сильні хлопці, що справді можуть стати окрасою нації. А ми можемо і повинні їм у цьому допомогти.