Приклади голову до землі. Як почуЄш «вічную пам’ять», там і копай

Свій останній заповіт перший будівничий «Козацьких могил» (нині це Державний історико-меморіальний заповідник «Поле Берестецької битви») отець Віталій (Максименко) склав у 1921 році, за рік до власного полудня віку (а Бог відміряв йому, уродженцю волинського села Липки, вісімдесят сім літ). І весь цей час заповіт залишався незмінним. А до сьогодні — ще й не за всіма заповідями виконаний...

Священики, котрі йшли влітку 1908 року хресним ходом із Почаївської лаври до Берестечка і зупинилися на ночівлю у Пляшевій, пройнялися розповідями тутешніх мешканців, відправили панахиду по загиблих козаках. На острові Монастирщина встановили та освятили дубовий хрест. А на острові Журавлиха провели церковну відправу та мітинг. Уперше через сотні літ над козацькими могилами вознеслася «Вічная пам’ять» — традиційна данина пошани полеглим.

Пізніше газети «Почаевский листок» і «Волынская земля» опублікували статті про Берестецьку битву, про козацький подвиг, а заодно й звернення, в якому стверджувалося: «Нам необхідно всім народом спорудити церкву і чудово прикрасити її, щоб вона була пам’ятником, достойним великого подвигу дідів наших».

Громадську думку щодо цього сколихнула стаття архимандрита Віталія у «Волинських єпархіальних відомостях» 24 травня 1909 року. «Церкву найвигідніше звести на Монастирщині. Ще краще було б перенести туди церкву з Острова, яка після зведення та посвяти нової для парафіян уже майже не слугує. Цей ветхий дерев’яний храм більше заслуговує того, щоб його реставрувати та зберегти. Він був зведений у 1650 році, і, очевидно, в ньому одержали настанови та благословення козаки, котрі наклали головами у пляшівських болотах у 1651 році», — писав він.

Де ж закласти камінь під фундамент церкви-пам’ятника? Отець Віталій довго шукав місцину, але ніяк не міг визначитися з конкретною земельною ділянкою. І от однієї ночі сниться чоловікові дивний сон. Ніби спустився з небес ангел і шепнув на вухо: «Приклади голову до землі. Як почуєш з підземелля «Вічную пам’ять», там і копай...»

Отець Віталій невдовзі мало не зневірився у віщому сні, бо стільки обходив-обслухав, а з-під землі — жодного звуку. Як раптом, справді, з відстані століть прорвалася «Вічная пам’ять». Так і визначилось місце закладення фундаменту церкви-пам’ятника імені святого Георгія Переможця.

Перших два камені лягли в основу святині у червні 1910 року. Тодішня духовна оказія була велелюдною. На багатотисячному зібранні за участю офіцерів радивилівського полку уже створено проект майбутнього храму. Назвали й прізвище проектанта — це студент архітектурного відділення Вищого художнього училища при Академії мистецтв у Петербурзі Максимов, учень знаменитого Щусєва, під керівництвом котрого здійснювалось планування.

Освятили пам’ятну дошку з викарбуваним написом: «Цей храм закладено при державі благочестивійшого самодержавного государя всія Русі Миколи Олександровича на честь св. Великомучениці Параскеви П’ятниці, Георгія Переможця та князів Бориса і Гліба в літо створення світу 7410, або Різдва 1910 р., червня 10 дня». 

Триєдине іменування храму виявилося  походило від задуму об’єднати під одним куполом відразу три церкви: нижню (Параскевську), центральну (Георгіївську) та верхню (Бориса і Гліба). Дві частини храму (бабинець та власне церква) мали розташуватися на прилеглому просторі, означеному нині фундаментом.

Такий варіант, який давав змогу молитися за упокій душ предків у триєдиному вимірі, активно обстоював і отець Віталій. А ще він водночас із початком будівництва Георгіївської святині задумав спорудити поблизу неї музей козацької слави. «Щоб, — як писав Клим Поліщук, — збереглася наша рідна українська старовина на Волині і створилася широка галерея для схову всяких речей».

Отже, велика будова стала для отця Віталія повсякденним клопотом — важким для рук, легким для душі. Ось один із спогадів: «Він утоми не знав, а за його словами прочани йшли туди, куди він їх приводив. Бо йому непохитно довіряли».

Однією з почесних та нелегких процесій, якими довелося безпосередньо керувати отцю Віталієві, стала доставка до місцевої дзвіниці головного дзвона, який важив 855 пудів (майже 14 тонн). Сам лише язик дзвона 3,5 тонни. Привезли дзвін вагоном до станції Рудня-Почаївська, а звідси належало переправити спеціальним возом, зробленим із дубових брусів. До цих робіт задіяли дві сотні душ людей, тягнули воза кілька десятків пар коней. По боках люди мотузками підтримували дзвона, щоб не сповз, не перекинувся. А отець Віталій напівстоячи-напівсидячи розташувався на краю воза і керував процесією. Опісля, коли дзвін підвісили на спеціальному риштуванні, він першим заповзявся дзвонити. Як згадували очевидці, «від того стоголосся аж земля движчати почала, а чути дзвона було за кількадесять верстов».

Не думав не гадав тоді отець Віталій, що рівно через рік цього мідного велета вивезуть із Пляшевої у невідомому напрямку. Усьому виною стала перша світова війна...

Переломним у долі архімандрита Віталія став період, коли волинські землі відійшли до складу Польщі. Водночас він у душі ніяк не міг змиритися з рішенням, відповідно до якого братію «Козацьких могил» відкликали у Почаївську Свято-Успенську лавру, а черницям Дубнівського Свято-Миколаївського монастиря дозволили переселитися на тимчасове жительство у пляшівський скит.

Лист-заповіт отця Віталія до дубнівської ігумені Аполінарії:

«Учили мене мої отці по чернецтву, що то велика ганьба перетворювати козацькі монастирі на жіночі. Пам’ятаю, що змолоду я дуже журився, дивувався і ганьбив старих архиреїв, що перевели славетні козацькі монастирі Мотронівський, Мижгірський та інші на жіночі. А Ви кажете, що тепер черга за «Козацькими могилами». Що ж. Дивіться своїми очима, що робиться з ділами людей після їх смерті — але ні боронити, ні допомагати Вам у Вашій справі я ніц не можу. Нехай буде воля Божа. Вона всі людські непорозуміння виводила на добрий кінець... Але хто б не був на «Козацьких могилах», ось мій посмертний заповіт:

Найперше і найважливіше. Ваше послушаніє молитися за покійних православних батьків наших, котрі віддали своє життя за волю рідного народу. Молітеся самі і навчайте молитися людей, закликайте їх молитися. Облаштуйте, уквітчайте козацьку могилку, читайте заупокійного псалтиря, щодня після відправи заходьте в гробницю на заупокійну літургію, щоліта відправляйте заупокійний відпуст у Дев’яту п’ятницю і на Пісного (29 серпня), зробіть, щоб тоді було зібрання народу з усієї України.

Добудуйте на «Козацьких могилах» солею (щоб не текло в гробницю) тетрапод з товстого скла; міст від муру через садильник на мур або корпус з брамою з південного боку могилок, як зазначено на зразку. На обведеній мурами та церквами площі перед храмом-пантеоном не можна ні їздити, ні худобу пасти, ні хазяйства тримати, бо то як святиня. Хіба тільки садити квіти...

Останнє моє бажання буде, щоб поховатися на «Козацьких могилах» під сподами за правим криласом.

Коли ж хтось буде йти на «Козацькі могили» і не захоче вклонитися цим чотирьом заповідям, з тим маю судитись на Страшному Суді Христовому. Амінь.

Архімандрит Віталій власною рукою. 1921 р. 3 серпня».

Під час минулої війни було пошкоджено фасад та знесено хрест. Але в жодне порівняння з воєнним не йде дикунство, проявлене під час повоєнного розгулу боротьби з релігією: тодішнього голову місцевого колгоспу імені Б. Хмельницького зобов’язали організувати зерносклад у монастирських приміщеннях, потім відкрили кролеферму, пізніше — птахоферму. На території святині облаштували ізолятор для хворої худоби... 

Не обминула наруга і відомий острів Гайок, де 300 козаків кілька днів тримали оборону і полягли смертю хоробрих; де, зрештою, Нечай, останній із героїв, навідріз відмовився здатися полякам у полон, хоч вони гарантували йому життя, — він до останнього подиху захищав рідну землю. Так ось, на цьому прославленому острові облаштували свиноферму. Ще й досі тутешні старожили пам’ятають горезвісний дозвіл стосовно пам’яток архітектури: «Хто хоче, нехай розбирає цей опіум, цеглу та дерево — задарма».

Важко уявити подальшу долю «Козаччини» (така назва побутує серед люду), якби з нагоди 150-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка не побачили все оте на власні очі відомі українські письменники. Вони, вражені вандальським ставленням до цієї історичної святині, опублікували в «Литературной газете» статтю-звернення. Михайло Стельмах, Юрій Збанацький, Борис Харчук, Максим Рильський та інші докоряли Міністерству культури України, що не приділяє уваги «Козацьким могилам», вимагали надати їм статусу історичного державного заповідника.

Із середини 60-х доля стала прихильнішою до історичної святині. Особливий період настав, коли розкопками тутешніх місцин зайнялась експедиція під керівництвом Ігоря Свєшникова. Було віднайдено тисячі різноманітних експонатів.

Так, це зараз святиня стала справжнім одухотворенним місцем, до якого тягнуться серця не лише з України — з усього світу. У 1991 році тодішній Голова Верховної Ради України Леонід Кравчук оголосив про надання «Козацьким могилам» статусу Державного історико-меморіального заповідника. Тоді ж, під час відзначення 340-річчя Берестецької битви, Святійший Патріарх Київський і всієї України Мстислав освятив символічний монумент, данину пам’яті про відважних козаків — патріотів України.

Новий сплеск реставраційно-відновлювальних робіт у заповіднику позначений 2001 роком, коли готувалися до 350-ї річниці битви під Берестечком. Їх узяв під особистий контроль голова Рівненської облдержадміністрації Микола Сорока. Як результат — «Козацькі могили» набули оновленого вигляду. А через рік сталася подія, про яку мріяв отець Віталій: у тутешній монастир вселено братію, настоятелем якої став кандидат богослов’я ієромонах Олексій.

Можливо, порадів би за теперішні «Козацькі могили» і Віталій Максименко, якби дожив до сьогодення. Ще за панської Польщі вимушено покинувши рідні терени, він мандрував Югославією.  Потім йому дали притулок чехи та словаки. Опісля отець Віталій переїхав до США. У середині 50-х років минулого століття, коли над «Козаччиною» нависла чорна хмара партійно-тоталітарної зневаги, він видав книгу спогадів «Молитва мого життя» — своєрідну сповідь перед «Козацькими могилами»: як будував їх, як возвеличував і як позбувся на всенький вік. 21 березня 1960 року перший будівничий відійшов у вічність.

Так і не збулася його мрія: знайти вічний спокій під покровом Георгіївського храму — такого рідного до болю.