Ім’я дуайєна сумської журналістики Леоніда Павловича Шестакова добре знане і в області, і далеко за її межами. Свій професійний шлях у журналістику він розпочав у 16 років, а вже через десять очолив Середино-Будську районну газету, став на той час наймолодшим редактором в Україні. Потім була робота в одній із найпрестижніших республіканських газет — «Правде Украины», звідки у 1977-му прийшов у Сумську область на посаду редактора Путивльської районки. Саме там у Леоніда й розкрився багатогранний талант майстра друкованого слова. Визнання йому принесли нариси про боротьбу партизанів-ковпаківців з фашистськими окупантами, виданню яких передувала копітка дослідницька робота автора про невідомі сторінки партизанського руху в роки Другої світової.
Кредо публіциста Шестакова — безкомпромісна боротьба з вадами тодішнього суспільства: чиновницькою бездушністю, нахабством, пристосовництвом, казнокрадством. Ох і ненавидів він усіляку соціальну «заразу», яка паразитувала та тілі суспільства. Його відточені фейлетони, гуморески, памфлети не просто висміювали її розносчиків, вони припинали до ганебних стовпів. У боротьбі зі злом журналіст-правдолюб завжди сповідував лише два кольори: білий і чорний. Тож критика в керованому ним виданні ставала дедалі дошкульніша і гостріша. Чимало путивльських публікацій передруковували на своїх сторінках колишні республіканські та всесоюзні часописи, зокрема «Правда», «Правда Украины», «Робітнича газета», «Крокодил». Особливу увагу зосереджував наш колега на проявах хамства з боку «слуг» народу. Таких «добродіїв», незважаючи на їхні посади і ранги, трощив на сторінках газети, аж пір’я летіло.
45 років журналіст Леонід Шестаков віддав боротьбі з цією скверною. А рік тому, вже будучи пенсіонером, знову зіткнувся з нею віч-на-віч. Тепер уже по відношенню до себе. Як кажуть, з чим боровся, на те й напоровся.
...Проводжали журналіста два роки тому на заслужений відпочинок за вищим розрядом: у присутності обласного начальства і не менш високих столичних гостей. На честь ювіляра піднімали заздоровні келихи, лунали урочисті промови й проникливі тости з побажаннями й надалі залишатися в сідлі. І це була не данина ввічливості, адже ветеран і сьогодні, у свої 62, граючись, може зігнути підкову, з такою ж легкістю звалює на плечі стокілограмовий лантух, перепливає Дніпро. Та з виходом на пенсію мріяв Леонід Павлович про якнайшвидше здійснення своєї давньої мрії, яку виношував у своєму серці майже чверть віку — сісти за написання книги про ще незвідані таїни древньої Путивльської землі. Однак вже через два дні квартира Шестакова нагадувала справжню приймальню, відвідувачі якої прагнули за будь-яку ціну засватати авторитетного пенсіонера до себе на роботу. У цій когорті «сватів» найнаполегливішим і найпереконливішим виявився тодішній заступник голови Путивльської райдержадміністрації Микола Ільченко, який запропонував очолити районну лікарняну касу. І хоча колишній редактор відбивався з усіх сил, але за півтора тижня все-таки здався. Облаштовувати на той час першу касу в області (вибивати й упорядковувати без копійки грошей складські приміщення під медикаменти, меблі для персоналу, агітувати путивлян за вступ до неї) новоспеченому директору довелося на порожньому місці. Та Шестаков упорався: у лютому 2003 року (за якихось півтора місяця) каса гостинно відчинила двері для всіх бажаючих. А ще за півроку в ній налічувалося півтисячі путивлян. Звістка про цей успіх блискавкою облетіла і Сумську, і сусідні області. І в Путивль по досвід нескінченним потоком звідусіль посунули делегації. Навіть обласна газета «Сумщина» не втрималася від компліментів на адресу колеги-журналіста.
Саме в розпал цього тріумфу Путивльську райдержадміністрацію очолив новий голова Петро Кидименко. А, відомо, нова мітла завжди мете інакше. Не став винятком і Петро Петрович, який, не інформуючи керівника зразкової лікарняної каси та всупереч (за його словами) положенням статуту громадської організації, скороспішно призначив звітно-виборну конференцію членів районної лікарняної каси. Однак під час особистої зустрічі опальний директор зумів переконати районного начальника в поспішності прийнятого рішення. Зійшлися на пропозиціях Шестакова: спочатку той звітує перед керівниками міста і району, у визначений статутом термін — перед головами сільрад і рештою пайовиків, після чого добровільно складає з себе покладені на нього обов’язки. Та Шестаков не думав не гадав, що все обернеться інакше. Ось як він описує подальші події у своєму листі до голови Спілки журналістів України Ігоря Лубченка: «На нараду прийшов, як і домовився з Петром Кидименком. Сидів, хвилювався перед виступом. Як раптом, ні сіло ні впало, в залі засідань пролунав грізний окрик: «Шестаков, підведіться!». Я подумав, прийшов час мого виступу. Але Кидименко крикнув: «Забирайтеся геть! Ви заважаєте мені працювати». Я було спробував з’ясувати, що трапилося, та у відповідь повторно прогриміло: «Забирайтеся геть!». І досі не можу пригадати, як після такого незаслуженого приниження і образи, під співчутливі погляди більшості присутніх я покинув зал засідань. Від того сорому й досі не можу прийти до тями. Ніколи не міг собі уявити, що перша особа району, до того ж майже вдвічі молодша, здатна на такий «подвиг»...».
У таке й справді важко повірити. Проте мої сумніви розвіяла зустріч з керівником району.
— Шестакова я виставив за двері, бо він поводив себе неналежним чином, здається, розважав своїх сусідів анекдотами.
— І лише за це ви публічно образили людину, яка вам у батьки годиться?
У відповідь мовчанка.
— А де вам перейшов дорогу ветеран, що, порушуючи всі статутні норми, без жодних пояснень і мотивів, з нечуваною поспішністю ви захотіли достроково зіпхнути з крісла керівника лікарняної каси?
Знову мовчанка.
— Як я зрозумів, вибачатися перед скривдженою людиною ви також не будете?
— У жодному разі.
— А який-небудь компроміс з вашого боку можливий?
— Зв’яжуся з ним і запропоную іншу роботу.
Почувши це, грішним ділом подумав, що у мого співрозмовника проклюнулася в душі бодай дещиця честі. Розкривайте ширше обійми. Переконуючи мене у своїй доброті, Кидименко, як на мене, м’яко кажучи, лукавив. Від часу його обіцянки збігло понад два місяці, а він ще й досі «зв’язується» з тим, кого образив публічно на все життя. Зрештою, совість — не розмінна монета і на базарах не продається. По блату її теж не видають.
Сумська область.