У Державному музеї авіації з’явився новий експонат. За свої тридцять років він ніколи не піднімався в повітря. Але його бойовий шлях відомий практично кожному. На ньому громив розписаних драконами і бубновими тузами фашистських асів Герой Радянського Союзу гвардії капітан Титаренко. Так, отой самий. Легендарний командир «другої співаючої» ескадрильї. Звичайно, кіно — це вимисел. І картина «У бій ідуть самі старики» хоча й грунтується на реальних подіях, все-таки художній твір. Але твір мистецтва, виконаний таким майстром, як Леонід Биков, здатний передати суть минулого набагато точніше за тисячі сторінок архівних документів.
Думку цю якнайвиразніше підтверджують слова з виступу на презентації двічі Героя Радянського Союзу генерал-майора Нечитайла. Анатолій Костянтинович з двадцяти років командував ескадрильєю штурмовиків, що зробила 114 бойових вильотів. З дванадцяти льотчиків його підрозділу шестеро (!) одержали звання Героя. Навряд чи хтось знає життя фронтової авіації краще за нього. Розповідаючи про Леоніда Бикова, льотчик відзначив, що той «був відмінним бойовим командиром і володів незабутнім почерком пілотування» (у деяких епізодах режисер, який свого часу навчався в авіашколі, сам керував літаком). З вуст військового аса, погодьтеся, більшої похвали акторові очікувати неможливо.
Після цих слів навряд чи когось здивує ставлення до фільму нинішньої молоді. Присутні на зустрічі учні ліцею при Національному авіаційному інституті сприймали радіопереговори героїв фільму, що лунали з динаміків, як документальні записи. А спілкування ветеранів з виконавцями ролей лейтенантів Скворцова (Володимир Талашко), Аляб’єва (Алім Федоринський) і Воробйова (Вілорій Пащенко) — як зустріч бойових друзів.
Актори розповіли, що в рік тридцятиріччя виходу картини «Друга співаюча» проведе фестиваль «Маестро», присвячений творчості Леоніда Бикова. Пройшовши всією Україною, фестиваль закінчиться в Києві у день народження Майстра — 12 грудня.
Організаторам свята вдалося поєднати атмосферу далеких воєнних років з неповторною енергетикою биковського фільму. Старий Як-3, попри скромні габарити, навіть в оточенні сучасних могутніх бойових машин не здавався беззахисною комашкою. Адже головне для перемоги — не техніка, а люди, що нею керують. Живі, здатні співати після бою і загинути, якщо доведеться. Заради життя. Свого часу це довели присутні на зустрічі льотчики-ветерани. Саме про них, двадцятирічних «стариків», які мають за плечима десятки бойових вильотів, створював свою картину Леонід Биков. І зробив це так, що після останніх слів лейтенанта Скворцова, який іде на таран: «Льоша, будемо жити!», котрі пролунали з репродуктора, у всіх присутніх клубок підступив до горла, з’явилися сльози. Від асів тієї війни до п’ятнадцятирічних ліцеїстів. Якщо цей фільм іще здатний викликати такі почуття, значить, не усе втрачено, значить — будемо жити!