Із досьє «ГУ». Олександр Миколайович МАСЕНКО. Народний депутат України трьох останніх скликань. Двічі обирався у мажоритарному окрузі, до нинішнього парламенту пройшов за списком Комуністичної партії України. Народився 1949 року в селі Заріг на Полтавщині. Має вищу освіту за спеціальністю фінанси і кредит. Працював інспектором, завідувачем ощадкаси, завідувачем фінансового відділу райвиконкому, секретарем парткому, до обрання у ВР — головою колгоспу «Іскра» Оржицького району Полтавської області. Член Комуністичної партії України, депутатської фракції комуністів у ВР. Заступник голови Комітету ВР з питань державного будівництва та місцевого самоврядування.
— Олександре Миколайовичу, ви вже депутат з великим стажем. Тож чим відрізняється нинішній парламент від попередніх?
— Велика різниця в якісному складі парламенту. У 1994 році парламент був значно демократичніший і народніший. Я не поділяв поглядів усіх депутатів, але вони справді були обрані народом і представляли волю виборців певного регіону. Тепер кажуть, що у Верховній Раді — понад 300 депутатів-мільйонерів. Гляньте на більшість нинішніх депутатів — хіба вони від народу? До них навіть колега-депутат не може доступитися і поговорити на рівних, а що вже казати про простих людей!
Що за три скликання парламенту змінилося в мені самому? Коли я йшов на вибори у 1994 році, то сподівався: за моєї позиції та активності можна буде вирішити багато нагальних і болючих для моїх виборців питань. Але дійсність спростувала наївні міркування, і я збагнув: у мене всього-на-всього один голос, і тільки об’єднавшись із групою однодумців, можна щось зрушити з місця та реалізувати свою програму. Тому весь час домагався, щоб якнайшвидше пройшла політична структуризація парламенту. Прийняття закону про вибори народних депутатів на пропорційній основі — це великий крок уперед, хоча дуже запізнілий.
— Ви кажете, що депутат повинен бути воістину народним, але водночас відстоюєте пропорційну виборчу систему, якій саме і закидають «відірваність від народу». Кажуть, партійні депутати не бувають у регіонах і до них не достукатися...
— Нині я так само регулярно зустрічаюся з виборцями, як і коли був мажоритарником. Я закріплений від КПУ за Полтавською областю. Щомісяця у тиждень роботи в округах проводжу зустрічі з виборцями та їх особистий прийом.
— Ви не змінювали своїх політичних переконань. Сьогоднішня Компартія України чимось відрізняється від радянської? І чи не згодні все-таки з тим, що комуністична ідея, яку нині підтримує лише літнє покоління, сьогодні вже себе вижила?
— Думаю, мої колеги-товариші пам’ятають, що навіть за радянських часів я завжди мав свою позицію. Це не було якоюсь формою протесту, але на пленумах райкому партії, на активах і будь-яких партійних зібраннях завжди мав свою думку, яка часто не збігалася з позицією секретарів райкому КПРС. Двічі навіть отримував сувору догану по партійній лінії, бо не виконав рішення бюро райкому партії і не пішов працювати інструктором у райком. Хоча потім мені нічого за це не було. Мабуть, коли позиція у комуніста була тверда, то й ніхто нікому голову «не стинав», як тепер намагаються стверджувати.
Відмінності між тодішньою та нинішньою Компартією України, безумовно, є. Сьогодні будь-яке рішення КПУ приймається демократично, більшістю голосів, а не лише верхівкою партії. Можна по-різному ставитися до комуністичної ідеї, закидати їй, мовляв, вона себе скомпроментувала. Як каже народне прислів’я, на віку, як на довгій ниві — все трапляється. Але хіба нинішній системі влади нема чого докоряти? Скільки лиха і біди ми зазнали за останні 13 років? Тому категорично не погоджуюся з тим, що комуністична ідея себе вичерпала. І на практиці можу підтвердити: навпаки, вона захоплює дедалі більше людей. Скажімо, Полтавська обласна організація КПУ за останні три роки на 30 відсотків омолодилася. І що більше в державі буде безробітних, обездолених, то більше буде потенційних членів нашої партії.
— Ви стверджуєте, що нині всі рішення у комуністів приймаються демократично. Але фракція комуністів у Верховній Раді завжди одностайно голосує з кожного питання. Тобто хтось заздалегідь визначає позицію фракції, а депутати лише виконують роль «кнопкодавів». Ви колись голосували у парламенті не так, як уся фракція?
— Так. Бувають випадки, коли окремі члени фракції голосують на свій лад. Хоча це й не правильно. Фракція без дисципліни не може вирішити програмні положення партії. І це аж ніяк не диктат верхівки партії.
— Ви були одним із тих депутатів, хто у 1996 році не голосував за Конституцію України. Чим тоді пояснювався ваш крок? Не шкодуєте за нього нині?
— Діяльність Компартії України було поновлено лише у 1993 році. Коли приймалася Конституція, ми ще не були такою міцною структурою. У сесійній залі навколо мене сиділи лише політичні опоненти. Коли я голосував, мене навіть у спину штовхали. Відверто кажучи, я тоді був дещо збентежений. У парламенті лунали різні виступи, протилежні трактування конституційних статей, і поруч не було нікого, з ким порадитися. Я вирішив, що за таку Конституцію не голосуватиму. Конституцію треба було тоді приймати, але доопрацювавши деякі норми і більше прилаштувавши її до України. Адже тоді ми дали Президентові такі надзвичайно великі повноваження, що тепер пожинаємо плоди. І сьогодні вже всі дозріли до потреби конституційних змін.
— А як оцінюєте останнє провальне голосування у парламенті за зміни до Конституції, політичну реформу? Чия це була поразка і перемога?
— Це була не поразка, а безвідповідальне ставлення депутатів із більшості. Не вистачило лише шести голосів: депутати-пропорційники, обрані за партійними списками, сиділи в залі й голосували, а деяких мажоритарників із більшості, які безумовно проголосували б за цей закон, не було. Але, думаю, політреформу ще буде доведено до логічного завершення. Більшості політично не вигідно зупинятися на півкроці.
