Травень 44-го...

Ґуля народилася в Севастополі, який був в облозі. Тільки зі слів матері знала, як важко було севастопольцям (і їх багатодітній родині зокрема) вижити в окупації під бомбардуваннями і дулами ворожих автоматів, як нелегко було дістати їжу — рятував город. Один з синів загинув, старшого брата Ґуля не знає навіть по фотографії — не до зйомок було в ті страшні роки. Але і тим, хто дожив до травня 44-го, коли в Севастополь увійшли радянські війська, радіти було рано.

 Коли в окупантів залишився лише один шлях до відступу — морем, вони, не бажаючи загинути, заганяли жінок з дітьми на верхні палуби морського транспорту і змушували їх махати білими хустками, щоб уникнути бомбардувань з повітря. А самі ховалися в каютах і трюмах. Скільки їх, безвинних малят, що служили живим щитом, загинуло під бомбардуваннями, потонуло в морі разом з фашистами? Хто їх рахував? (Відомо лише, що з 115 тисяч мешканців довоєнного Севастополя, у травні 44-го в звільненому місті налічувалося лише півтори тисячі). Ті, кого німці з рідного міста силоміць вивезли морем, опинилися в Констанці. Після перемоги Ґулі не судилося повернутися в рідне місто. У травні 45-го з Румунії її родину, як і тисячі інших кримських татар, радянська влада відправила на спецпоселення в далекий

Гульфія Бекирівна Бахтієва добре пам’ятає своє дитинство у Фергані, де щотижня, сидячи на міцному плечі батька, вона, наймолодша, рушала в спецкомендатуру на перереєстрацію, обов’язкову для усіх спецпереселенців. Тільки після смерті Сталіна цю практику припинили. У Фергані юна кримчанка, що не бачила своєї Батьківщини у свідомому віці, вийшла заміж, народила двох дітей. Навчалася, працювала — в її трудовій книжці лише два записи: педінститут і управління зв’язку, де вона працювала начальником лабораторії.

Гульфія періодично приїздила в Севастополь до свого рідного дому, з новим хазяїном якого ніяк не вдавалося зустрітися. А коли зустріч усе-таки відбулася, він її і чаєм напоїв, і навіть віддав дивом уціліле стародавнє фамільне блюдо з національним орнаментом.

— Це блюдо і стародавній коран, написаний арабською в’яззю, — все, що залишилося в мене на пам’ять про батьків, — каже Гульфія Бекирівна. —На жаль, мені так і не вдалося повернути будинок, який батько побудував власними руками.

Г. Бахтієва повернулася в рідне місто тільки в 93-му. Відтоді Гульфія Бекирівна активно бере участь у громадській роботі севастопольського відділення Українського союзу в’язнів—жертв нацизму, а останні чотири роки є його головою.

Нинішній рік для севастопольців знаменний тим, що разом з Днем Перемоги вони відзначили і 60-річчя звільнення міста від гітлерівських загарбників. Разом з усіма раділа святу і Гульфія. Але гірка пам’ять не дає їй забути, що нинішній травень — це ще і 60-ліття депортації кримських татар, болгар, греків, вірменів, німців. 18 травня їх силоміць вивезли з Криму, через десятиліття дозволили повернутися, але повертати борги не поспішають.

На запитання, про що мріє вона сьогодні, Гульфія відповіла:

— Як і всі мої співвітчизники, хоч би якої національності вони були, мрію про те, щоб остаточно було відновлено справедливість. І щоб ніколи не повторилося страхіття 60-річної давнини. Саме тому 18 травня Г. Бахтієва стане в колону демонстрантів, щоб ушанувати пам’ять жертв депортації, серед яких і її рідні.