ВАЛЕРІЙ БОРЗОВ ДОСЬЄ «ГОЛОСУ УКРАЇНИ»
БОРЗОВ Валерій Пилипович, олімпійський чемпіон з бігу на 100 та 200 метрів, срібний призер в естафеті 4 х 100 м — Мюнхен, 1972, бронзовий призер — 100 м та в естафеті 4 х 100 м, Монреаль, 1976. Чемпіон Європи 1969, 1971, 1976 рр. Неодноразовий чемпіон СРСР. Член МОК від України. Народний депутат України.
Пишу про Валерія Борзова вже 35 років і щоразу дивуюся — давним-давно десятки олімпійських чемпіонів, закінчивши спортивну кар’єру, щезли із сторінок газет, забулися їхні подвиги і подробиці життя. А Валерій Пилипович і досі в центрі подій, він найкраще підготував свій перехід зі спортивної арени в таке важке звичайне життя.
Який же був шлях до світових висот піонера з Нової Каховки Валерія Борзова?
Колись у цьому невеличкому місті малий Валерко вже мав серед хлопчаків гучну славу людини, яка може наздогнати машину з кавунами, зачепитися за борт, залізти до кузова і скинути таким самим босоногим хлоп’ятам кілька кавунів.
Це рідкісне обдарування (йдеться про природну швидкість) не пройшло повз увагу місцевих фахівців. У 12 років підліток став учнем дуже розумного і талановитого тренера Бориса Войтаса. Про першого наставника Валерій Пилипович нині каже: «Він прищепив мені любов до легкої атлетики, виховав звичку до регулярних занять спортом, навчив бути дисциплінованим, допоміг обрати саме спринт, заклав фундамент загальнофізичної підготовки, розвинув у мені широкий діапазон рухових навичок, навчив технології освоєння нових технічних елементів. І коли я в інституті фізкультури потрапив до тренера Валентина Петровського, був готовий до нових швидкостей». І ці швидкості прийшли. До Петровського Борзов прийшов майже готовим майстром спорту, але від 10,4 секунди на стометрівці до результатів світового класу шлях набагато складніший. Переважна більшість спринтерів після виконання норми майстра здатна лише повторювати старі секунди, а скинути хоча б десяту частку або кілька сотих так і не щастить до закінчення спортивних виступів.
Заслуга Валентина Петровського в тому, що він створив обчислену на комп’ютерах того часу систему тренувань саме під особистість Борзова, з урахуванням його сильних сторін і недоліків. Треба додати, що ні для кого більше ця система не підходила, та й підготовка одного спортсмена такого класу — видатний тренерський успіх. Борзов ще юнаком тричі вигравав чемпіонати Європи. «Дорослий» чемпіонат СРСР 1969 року проходив у Києві, і декотрі сумнівалися в перемозі Валерія над головним суперником — Владиславом Сапеєю. Та ні дощ, ні жоден з тих, хто намагався випередити юніора, не завадили незаперечній перемозі — він показав свій кращий результат за ручним хронометражем — 10,0 секунди. Ще один «дорослий» успіх чекав на нього того ж 1969 року в Афінах. Коли судді після тривалих суперечок затвердили перемогу українця над французом Сартером, він уперше й востаннє в житті не витримав — радість була така велика, що незворушний Борзов стрибав, щось вигукував. А через три роки в Мюнхені, здобувши вже другу золоту олімпійську нагороду на дистанції 200 метрів, він тільки ледь помітно усміхнувся і попрямував до роздягальні, переслідуваний юрбою фотокореспондентів і телеоператорів.
Чесно кажучи, у Борзова й нині достатньо недоброзичливців. Один з них нещодавно під великим секретом повідав мені страшенну таємницю: з’ясовується, Борзов виграв у Мюнхені свої нагороди лише тому, що там чорні американці не виступали, бо були дискваліфіковані. Я довго сміявся, бо в тих бовдурів, які проспали олімпійський фінал, він усе одно виграв би, адже на момент Олімпіади рівних йому у світі просто не було. А коли він переміг американських спринтерів на Іграх у Монреалі в очному поєдинку, всі питання було знято.
Важко передати популярність Валерія Борзова після Мюнхена. Він був той єдиний, хто реально втілив у життя популярне гасло: «Наздогнати і перегнати Америку!» Його переслідували натовпи людей і в Мюнхені, і після повернення додому. Нині Борзов зізнається, що його хотіли нагородити божевільною сумою доларів якісь расисти за перемогу білої людини, хтось давав автомобіль «Альфа-Ромео», та він був гордістю країни Рад, комсомольським ватажком збірної СРСР і, звичайно, відмовлявся. Зате одержав найвищу нагороду СРСР — орден Леніна. До речі, після Борзова ще жоден європеєць не виграв на олімпіадах стометрівку в темношкірих спринтерів.
Новий сплеск популярності стався 1977 року після сенсаційного одруження Борзова з примою гімнастики Людмилою Турищевою. Шлюб виявився напрочуд міцним, і нині в них уже позаду срібне весілля. Щоправда, донька Тетяна з малих років виявила самостійність і зовсім не збиралася приносити в дивовижну олімпійську родину п’ятнадцяту олімпійську медаль. Легку атлетику вона полишила на кандидатському нормативі.
Борзову за п’ятдесят, він удруге став народним депутатом, очолює Федерацію легкої атлетики України, має бездоганну репутацію в МОК. Незворушність, яка примушувала спортивних суперників програвати ще до старту, залишилася при ньому.
