Герой п’єси починає діалог...

У   числі 70-му нашої газети почато розмову про справжню національну культуру, велику, що виходить на світовий рівень. Українську літературу. Сьогодні мова піде про наші національні театри, сучасну (та в недалекому минулому) драматургію.

Слово Володимиру Канівцю:

— Майже щотижня одержую листи від керівників народних театрів та всіляких драмколективів з одним проханням: де взяти вашу комедію. Ось один приклад: із села Зорівка (Золотоніський район) пише вчитель, керівник драмколективу Богма Іван Никифорович: «Хочемо ще (бо вже ставили «Віддавали батька в прийми») поставити виставу за Вашою комедією. Узнав, що є Ваші комедії «Як наші діди парубкували», «Шлюб за оголошенням», але ніяк не можу знайти їх, хоча в Черкасах обходив усі бібліотеки».

Гадаю, такі листи одержую не тільки я. Бо не вмирає в народі потяг до українського театру. Класика і сучасність... Ні, це не просто слова. П’єса й справді повинна торкати у глядача ті струни душі, ті емоції, які в ньому нині особливо відчутні.

Театральне мистецтво в Україні зараз, мов дві річки, які сходяться тільки в морі житейському: те, що показують професійні театри, і те, що показують аматорські колективи. У професійних театрах сцену дедалі більше заполоняють так звані мюзикли. (Саме так звані, бо тим виставам, які я бачив, далеко до справжніх мюзиклів). Ось недавно і перша сцена України — театр ім. Івана Франка — «порадувала» глядачів видовищем (з оглушливою музикою) про славнозвісних мушкетерів. П’єсу написав теж славнозвісний поет Євтушенко. Все було, як у Московському «Норд-Ості», тільки чеченці не захопили глядачів у заручники. Пішла мода не просто щось там змінювати у п’єсах, а знущатися над авторським твором. Англійський драматург Вільям Гільберт сказав: «Щоб вирішити, хто написав «Гамлета» — Шекспір чи Френсіс Бекон, досить було після вчорашньої вистави розкопати могили обох і подивитися, хто з них перевернувся». Перевернувся б і Чехов після вистави його п’єси, поставленої режисером, який скромно величає сам себе генієм.

Та історія свідчить і про інше: в усі переломні періоди (тоді, коли багато ламають дров) такі процеси — невідворотні. «Раніше книги писали письменники, читали читачі. Зараз книги пишуть читачі, але ніхто їх не читає». Думаєте, це вчора сказано? Ні, це сказав Оскар Уайльд понад 150 років тому. В п’єсі Карла Гуцкова «Урієль Акоста» один із дійових осіб — Раббі бен Акіба, — про які б нові філософські постулати не говорив йому Акоста, заперечував однією й тією самою фразою: «Це вже було». Думаю, що коли б мудрий Раббі бен Акіба подивився новаторства одного з українських режисерів (і йому подібних геніїв), теж сказав би: «Це вже було». І, звичайно, буде, бо всілякі генії, як свідчить медицина, є в кожній психлікарні. А відкіля вони туди потрапляють? З суспільства. Заспокоює те, що відсоток їх поки що мізерний... «Театр — це така кафедра, з якої можна сказати багато добра світу», — мовив Гоголь. По тому, в якому скрутному становищі опинилися в нашій Україні театри, які жебрацькі зарплати у акторів, здається — театр державі непотрібний.

— Як Володимир Канівець «вибрав» драматургію? Чим вона його привабила?

— Можете не повірити, але я знав: не грай з драматургією! Ще на фронті мріяв: як не уб’ють — напишу п’єсу. Потім вже, наче для мене, Андре Моруа сказав: «Можна стати романістом або істориком, а драматургами народжуються». Україна несе (й буде нести) велику драматургічну спадщину. Її не витравити з душ людей. Ідуть на сцені «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого, «Мина Мазайло» М. Куліша, «Ярослав Мудрий» І. Кочерги, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка, «Бояриня» Лесі Українки, «Украдене щастя» І. Франка, «Народний Малахій»

М. Куліша і багато інших. Підійшли й нові п’єси, що доходять до серця глядача.

— Трошки про себе...

— Війну я закінчив у Латвії і залишився в Ризі. Університет. Працював у газеті. І писав... п’єси. Так хотілося. Один з театрів був російським, йому я й запропонував драму «После свадьбы». Прем’єру побачив у 1955-му. В місті Даугавпілсі теж був російський театр. І там поставили мою драму «Затоплений острів». Скільки було надій! Але я не знав тоді, що далі побачу, з чим зустрінуся...

Якось до редакції прийшла жінка, яка тільки-но повернулася із Сибіру. Розповідь тієї жінки справила на мене таке враження, що я відразу ж узявся за написання чергової п’єси. Назвав її «Спалена повість». Доля моя «не дрімала». «Повість» спалили разом з моєю кар’єрою. Єдина радість — у 1958-му прийняли до Спілки письменників Латвії. А в Дніпропетровському українському театрі поставили драму «Після весілля». То я і повернувся на Батьківщину. Тут у мінкульті прочитали-таки «Спалену повість», порадили віддати до Хмельницького театру. Цензор поставив «червоний хрест». Повертаюся до Риги. Дізнаюся: з репертуару Даугавпілського театру викинули «Жених з ордером», у Ризькому російському театрі зняли драму «Смерть на ешафоті»... Їду до Орла, працюю в газеті. Подаю до видавництва «Жених з ордером». Комедія! П’єсу друкують і по команді з Москви пускають під ніж... Потім уже підказали: потрапив у «чорний список».

— Володимире Васильовичу, чи є зараз якесь керування драматургами, як було це раніше? Чи організовуються якісь заходи, що допомагають творчій людині зорієнтуватися в політиці того ж Міністерства культури щодо потреб нації в поліпшенні національного репертуару театрів?

—- Міністерство культури проводить багато всіляких фестивалів, інших мистецьких заходів. Понад двадцять років воно не збирало режисерів та драматургів за «круглим столом». Складається враження: нашим українським театрам не потрібна сучасна українська драматургія. В репертуарах театрів ви не знайдете драм і комедій драматургів, твори яких мали великий успіх. Це і Корнійчук — згадаймо його «Платона Кречета» чи «Пам’ять серця», — і Зарудний, і Коломієць, інші. А, між тим, хто уважно прочитає твори названих авторів, багато чого знайде такого, яке наче тільки вчора було написане. Не говоримо вже про сміх, який ніколи не вмирає. Наш український гумор відмінний від гумору всього світу. Він створювався (і створюється!) нашим волелюбним народом (козацтвом) у найтяжчі періоди своєї історії, не втрачав веселого погляду на світ, що оточував його. Підтвердження того — сотні наших народних театрів, які звертаються саме до комедії наших класиків та сучасних авторів-драматургів. Може, й тому, що в театральній залі на виставі-комедії можна безтурботно посміятися.

— Які, на Ваш погляд, п’єси молодих драматургів відбулися як події у мистецтві, вийшли за кордони України?

— Був Ярослав Стельмах. Це явище явищ. Талановитий, як і його батько... Для мене та автокатастрофа до цього часу незрозуміла. Я не можу вибачити Випадку, який створив трагедію в нашому мистецькому середовищі. Ще я знаю кількох молодих, які зараз відвідують студію, що створена у НСПУ. Керує студією драматург Василь Фольварочний. Мабуть, театрали добре знайомі з його п’єсами «Складна гама», «Друге цвітіння», «Не проспати роси» — і багато інших. Я був присутній на кількох засіданнях студії. Це цікаво і корисно для навчання молодих. Нерідко до мене надсилають цікаві твори. Росте гідна зміна. Але час жорстокий. Головне їм, молодим, — вистояти!

— Що Ви вважаєте треба зробити і хто це повинен робити, щоб усе-таки якось оживити українську драматургію, залучити, може, вже відомих письменників і заохотити нові сили літераторів до роботи зі створення п’єс?

— Міністерство культури та мистецтв могло б усе-таки зібрати за «круглим столом» драматургів і режисерів, а може, й письменників, аби вони поговорили про спільну творчу працю. На мій погляд, треба відновити держзамовлення на вистави за п’єсами сучасних драматургів. Відновити також тиражування прийнятих міністерством п’єс. Треба переглянути ставки оплати. Бо це навіть не смішно: за комедію автор одержує три місячні зарплати депутата Верховної Ради. Уявіть собі, якби 450 депутатів кожні три місяці писали по комедії!.. Весь світ заполонила б наша українська драматургія. Ще думаю: треба повернутися до тих ставок гонорару драматургів за виконання їхніх творів у театрах. Ще одне: телебачення має повернутися, як це раніше було, до показу кращих вистав театрів України. Може, це станеться тоді, коли, нарешті, запрацює телеканал «Культура», про який багато говорено та мало зроблено. І останнє. Є такий афоризм, який мені не належить: найменш значуща постать у театрі —драматург. І, звичайно, коли йдеться про всілякі театральні нагороди («Пектораль» тощо), про драматургів завжди забувають.

— Що Ви можете сказати про сучасного театрального глядача? Чи є різниця: «тоді» і «зараз»?

— Що відбувається на сцені, звичайно, така ж реакція глядача. Останнім часом, як для мене, діється щось незрозуміле. Ось приклад: дніпропетровський український драматичний академічний театр привозив до Києва виставу за п’єсою Карпенка-Карого «Хазяїн». Вистава, сказати щиро, йшла на високому художньому рівні. А глядачі сміялися там, де треба плакати, аплодували Бог знає чому, верещали, тупотіли. Поводилися, як на стадіоні під час футбольного матчу. Це йде від усіляких шоу. Той, хто погано співає, першим і аплодує, заохочуючи до того глядача. Із тих стадіонів та залів шоу переноситься у драматичні театри. Віяння часу... Що драматург має робити? З класика вже нічого не візьмеш, а сучасник хай готується до того, що ближчим часом його затупають і затюкають... А ось нову свою комедію я дивився в Переяславі-Хмельницькому (Народний театр села Пологі Вергуни). Переповнений зал. Люди стояли у проходах і під стінами. Реакція була, як на мене, драматурга, людей естетично вихованих. На найменший дотик до гумору у залі шелестів делікатний сміх, у драматичних сценах глядачі буквально завмирали. Ось тепер і судіть: де ж у нас високоосвічений тактовний глядач — у провінції? Чи у столиці?

— Скільки Ваших п’єс побачили глядачі? Які йдуть зараз?

— 44 п’єси, серед них 28 комедій. Усі ці роки вони в активному репертуарі більшості театрів України. Не сходять зі сцен комедії «Віддавали батька в прийми», «Сюрпризи медового місяця», «Як наші діди парубкували», «Сватав Гриць удовицю», «Шлюб за оголошенням». У Луганському українському театрі йде драма «Поет і княжна» (в центрі — постать Тараса Шевченка). Зараз написав драму «Помста закоханого гетьмана» — про взаємини Мазепи і Мотрі Кочубей. Сподіваюсь, вона побачить світло рампи.

— Але ж, здається, «Помста закоханого...» тягне скоріше на драму?

— Поживемо — побачимо. Сьогодні — жарт, комедія, завтра — трагедія. Сьогоднішній наш день тому свідок. Головне, щоб було що дивитися, щось залишити в душах. Справжній наш глядач — це народ. Дай йому Боже вижити й стати справжнім хазяїном своєї долі.