Порцелянова мода

Полонський фарфоровий завод був лідером з випуску чайно-кавового посуду. Та були й часи, коли ще трохи — і заводські печі могли б охолонути назавжди. Але новий потужний вогонь у них роздмухав новий керівник Лариса Пулковська.

Вона прийшла на Полонський фарфоровий із сусідньої Баранівки. Багато в кого на це призначення був доволі скептичний погляд: молода, без директорського досвіду — хіба потягне все це? І хоча баранівський столовий посуд мав не меншу славу, ніж полонський, а з порцеляновим виробництвом молодий технолог була знайома ледь не з пелюшок, бо виросла в родині фарфоровиків, очолити багатотисячний колектив не в найкращі його часи було справді ризиковано.

Троте тепер, майже через десять років після того призначення, можна сказати твердо: вибір було зроблено правильний. А те, що Лариса Василівна раніше ніколи не сиділа в директорському кріслі, спрацювало тільки на користь підприємству. Вона не знала колишніх стереотипів, не була переобтяжена старими правилами, а будувала і своє життя, і життя заводу по-новому, як диктував час.

Нині річний обсяг виробництва «Полонського фарфору» сягнув двадцяти шести мільйонів гривень. Дві третини своєї продукції тут відправляють на експорт. Та й на домашньому ринку полонський посуд на одному із чільних місць. Завод виготовляє понад 1,2 тисячі найменувань посуду. Водночас оновлюється до тридцяти відсотків асортименту. Цифри вже самі по собі вражають.

Щоб зрозуміти шалений ритм виробничого життя, потрібно пройти заводськими цехами. Одного разу тут побував представник німецької фірми. Коли побачив, як працюють робітниці, зміг вимовити лише одне: мадам — машини.

Справді, поки я кілька хвилин спілкувалась із Ольгою Ярощук, вона практично ні на мить не відірвала погляду ні від пензля, ні від чашок із блюдцями. На заводі вона розписує посуд уже п’ятнадцять років. Уміє робити і ручний розпис, і деколь накладати — ці ази знає, певно, більша частина полонського жіноцтва. А нині Ольга працює на конвеєрі. За день її пензлик виводить тонку лінію майже на восьми тисячах виробів. Коли не відшліфуєш кожен свій рух, то за зміну не встигнеш навіть переставити з місця на місце таку кількість посуду, не те що малюнок на кожному зробити.

А дівчата встигають. Тонни фарфору — від приготовленої маси до вже готового виробу, — сотні тисяч малюнків, мільйони кухлів, тарілок, чайничків проходять через їх руки, щоб одного дня розквітнути на наших столах святковими сервізами і наборами.

Свого часу директор побувала на багатьох фарфорових виробництвах. Цікавилась секретами й китайської порцеляни. Була вражена, коли дізналася, що в Китаї працює понад тисяча підприємств, великих і малих, котрі виробляють посуд. Є цілі провінції, що спеціалізуються тільки на цьому. І ніхто не скаржиться на перевиробництво продукції — вона розходиться по всьому світу. В чому секрет? Чому українському посуду важко змагатися з китайським?

— Справа тут не лише в давніх секретах, хоч і вони, мабуть, відіграють певну роль, — відповідає на мої запитання Лариса Василівна. — І навіть не сировина виручає майстрів піднебесної. А вона там справді ідеальна. Унікальні глини дають змогу робити білу і тонку як папір порцеляну за одного її випалу. А наша сировина потребує подвійного випалу — тож і затрати подвійні. І все одно не це головне. Китайський фарфор —предмет національної гордості. Ним не просто пишаються, а створюють всі умови для його розквіту. Скажімо, податків на фонд заробітної плати і на прибутки на таких підприємствах просто немає.

Про те, який це бонус для власного виробника, навіть говорити не доводиться. На жаль, отримати щось таке в нас фарфоровикам не вдається. Не дивно, що із шістнадцяти підприємств галузі три вже не працюють. Та й у решти життя непросте. Витримати конкуренцію і з китайським, і з польським посудом, котрий дедалі активніше проникає на український ринок, полончанам вдається лише завдяки колосальному напруженню сил і дуже чіткому співвідношенню якості своєї продукції, її утилітарності й ціни. Хоча тут можуть запропонувати й унікальні речі із ручним розписом, фарфоровою ліпкою і навіть плетінням, все-таки основну ставку роблять на його доступність.

Головний художник заводу Микола Козак разом із дружиною Зінаїдою Олексенко віддали порцеляні тридцять років життя. Саме вони із колективом однодумців увесь цей час творили порцелянову моду. Тисячі ескізів були не просто втілені в життя, а стали своєрідними візитками і 60-х, і 80-х років, і нашого часу.

— Ми стільки чуємо про те, що потрібно і оберігати, і захищати свого виробника, — продовжує розмову Лариса Василівна. — А тим часом наш внутрішній ринок нагадує якесь торгове перехрестя, на якому може виставити свій товар будь-який подорожній без усяких правил, норм і відповідальності. Звичайно, дуже добре, коли покупець має право вибору, купуючи, скажімо, китайський, польський чи наш, український, посуд. І ми робимо все, щоб не тільки не відстати від світових лідерів у дизайні, формах, розпису, а ще й іти на крок попереду. Нічого не вдієш, це нормальний закон конкуренції. Але всі наші старання зводяться нанівець, коли державна система оподаткування стримує розвиток власного виробництва і разом із тим широко відчиняє двері чужому товару.

Полончани відверті: сьогодні за європейськими технологіями їм не встигнути. І хоча робиться все, щоб зменшити енергозатратність виробництва, повністю модернізувати його надзвичайно важко. Коли підрахували, скільки знадобиться часу, щоб окупити лише одну машину-автомат, з’ясувалося, що і двадцяти років може не вистачити. А жити, випускати продукцію, давати роботу людям потрібно сьогодні. Тому й залишається надзвичайно високою питома вага ручної праці.

Утім, добре це чи погано, можна ще посперечатися. Сьогодні «Полонський фарфор» дає роботу двом тисячам робітників. Не тільки в районі, а й в області це одне з найбільших підприємств. І саме воно чи не єдиний годувальник для сотень родин. До того ж є досвід і китайських провінцій, де унікальна порцеляна виготовляється не на модернізованих виробництвах, а у стареньких дідівських печах. Немає кращого посуду, ніж той, що зберігає тепло рук майстра. Може, саме це допомагає і полончанам тримати високу марку якості і краси. За останні роки тут зуміли завоювати не один диплом міжнародних виставок-ярмарків, стати переможцем Міжнародного академічного рейтингу популярності та якості «Золота фортуна» і перемогти в конкурсі «Найкращий виробник порцеляни». Але, напевно, найбільше визнання — популярність полонського посуду серед споживачів. Якщо й за нинішнього різноманіття порцелянового ринку полончани все-таки знаходять покупців для свої мільйонних партій, значить, їх і справді можна назвати законодавцями фарфорової моди.

Хмельницький.