Дочки і падчериці української металургії

Останнім часом на слуху у фахівців проблема катастрофічного дефіциту коксу і пропозиції адміністративними методами обмежити його експорт запровадженням експортного мита. Скажу відверто —такі методи характерніші для радянського періоду УРСР, а не для ринкового розвитку незалежної України. Я пропрацював у чорній металургії 35 років, пройшов шлях від підручного сталевара до начальника двох унікальних цехів «Криворіжсталі», водночас — мартенівського і конверторного (за наявності на комбінаті і головного сталеплавильника). Останні дев’ять років, як депутат Верховної Ради України, працюю в Комітеті з питань промислової політики і підприємництва першим заступником голови. Це дає мені підставу стверджувати, що проблеми металургії знаю не за чутками.

Гірничо-металургійний комплекс — це піраміда, в основі якої фундамент — видобуток і виробництво залізорудної сировини, феросплавів, коксу, перероблення металобрухту, енергетичне і транспортне забезпечення. На вершині піраміди — власне металургійне виробництво. А стійкість піраміди ґрунтується на її підмурівку.

Металургію України традиційно вважають локомотивом орієнтованої на експорт економіки, покладаючи на неї надії подальшого розвитку: і експортного потенціалу країни, і внутрішнього ринку. При цьому зберігається стереотип, який прийшов із радянських часів, що весь розвиток коксохімічних виробництв, гірничо-збагачувальних комбінатів, феросплавних заводів має відповідати єдиній меті — забезпечити металургію сировиною. Якісною і дешевою. Чи так це? Від правильної відповіді на це запитання залежить не тільки економіка і виробничий потенціал окремих підприємств, а й те місце, яке з урахуванням її економічного, виробничого і географічного потенціалу посяде незалежна Україна в європейському і світовому співтоваристві. Порівняймо ситуацію на вершині піраміди і на рівні її фундаменту, а саме — в коксохімії та вуглевидобутку. Стратегічно — з погляду майбутнього економіки України, недальновидно надавати пріоритет тільки металургії. У 2003 році світова потреба у прокаті (включаючи товарну заготівлю) становила близько 865 млн. тонн. У поточному році цей показник, за прогнозами, може становити близько 920 млн. тонн, а в 2005-му — майже 960 млн. тонн, що відповідає 6,2 відсотка і 4,5 відсотка зростання. Загальний приріст споживання до 2010 року може становити до 240—260 млн. тонн чи близько 25 відсотків порівняно з 2003 роком. Однак особливістю такого зростання є його нерівномірність по регіонах.

Протягом уже понад десяти років основне зростання споживання металу визначається ринком Китаю. І якщо ще п’ять років тому це зростання покривалося збільшенням імпорту, то останніми роками урядом Китаю поставлено завдання цілковитого забезпечення китайського ринку металопродукцією власного виробництва. Як результат, протягом декількох останніх років темпи зростання виробництва металопрокату сягають 20 відсотків. Так, приріст річного виробництва сталі в Китаї в 2003 році становив 39984 тис. тонн, що 108,3 відсотка від обсягу річного виробництва українських меткомбінатів (36920 тис. тонн).

За умов швидкого зростання виробництва чавуну і сталі Китай почав відчувати потребу в коксівному вугіллі. Якщо нещодавно Китай був великим експортером коксівного вугілля, то зараз він перетворився на суто імпортера і змушений збільшувати його імпорт за одночасного скорочення експорту. Так, імпорт коксівного вугілля в 2003 році зріс у сім разів (до 2 млн. тонн) порівняно з 2002 роком. Дефіцит коксу і високий попит на коксівне вугілля призвели до підвищення ціни китайського коксу з 63 доларів США в січні 2002 року до 470 доларів США в квітні 2004 року за 1 тонну на умовах FOB Китай.

Інші постачальники не в змозі компенсувати зниження постачань на світовий ринок коксу з Китаю і збільшення його світового споживання. Польща і Японія постачають на світовий ринок кілька мільйонів тонн коксу на рік, однак у цих країнах спостерігається стійка тенденція до скорочення його виробництва через підвищення вимог до екології. Вуглевидобувні країни, такі як Австралія, Колумбія, Росія експортують кокс незначними обсягами. За цих умов в України з’являється шанс, з урахуванням наявності власних запасів коксівного вугілля і вигідного географічного розташування, стати серйозним постачальником коксу на європейський ринок. Тож ніша України на європейському ринку могла б становити 2—2,5 млн. тонн коксу на рік без збитку для забезпечення внутрішнього ринку. Однак для того, щоб це здійснити, потрібна серйозна цілеспрямована робота і самих коксохімічних підприємств, і всього металургійного комплексу. Насамперед коксохімічна галузь має позбавитися статусу сировинного придатку металургії і посісти гідне місце виробника конкурентоспроможної продукції. Коксохімічні підприємства України в останні три року підтримували виробництво коксу на рівні 19,5—20 млн. тонн на рік. У 2003 році виробництво коксу становило 20,8 млн. тонн і продовжує зростати 2004 року. За ритмічного завантаження коксових батарей сировиною є всі підстави для збільшення обсягів виробництва коксу до 22,5 млн. тонн на наявних потужностях. Окрім того, програмами технічного переозброєння коксохімів передбачено введення нових потужностей, що дасть змогу нарощувати виробництво на 300 тис. тонн щомісяця.

Внутрішнє споживання коксу є дуже кон’юнктурним, коли за періодом ажіотажного попиту на кокс йде різке скорочення заявок на коксову продукцію. Про це свідчить статистика останніх років. Наприклад, у другій половині 2001-го — на початку 2002 року українські металурги мали серйозні проблеми зі збутом своєї продукції за кордоном. Як наслідок, потреба в коксі, а також і обсяги його виробництва в цей період знижувалися. Приміром, якщо ще в середині 2001 року коксохімзаводи України щомісяця виробляли 1,65—1,68 млн. тонн коксу, то вже восени цей показник опинився на рівні 1,5—1,55 млн. тонн, а до січня—лютого 2002 року знизився до 1,35—1,4 млн. тонн. Не зайве тут відзначити, що саме в цей складний для коксохіміків період (осінь 2001 року) деякі меткомбінати розпочали масований імпорт коксу з Росії, що ще більше посилило проблеми українських коксохіміків.

У періоди падіння внутрішнього попиту на металургійний кокс через скорочення виробництва металу коксохіміки залишалися сам на сам із проблемою надвиробництва коксу і були змушені зазнавати збитків від збільшення періоду коксування. Саме в цей час спостерігається ціновий диктат з боку великих меткомбінатів, поставлено на широку ногу «претензійну роботу», що ще більше знижує фактичну ціну реалізації коксу. Коксохіміки опиняються загнаними в кут, оскільки в силу об’єктивних причин вони не мають можливості для гнучкого переходу з одного виду продукції на іншій (прибутковий за поточної економічної ситуації), а також не мають можливості хоча б на час зупинити агрегати, щоб не виробляти збиткової продукції.

На противагу описаній ситуації 2003 рік виявився дуже успішним для металургів, що в свою чергу різко підвищило попит на коксову продукцію. Очевидно, період зростання попиту, а отже, і сприятливий період для розвитку галузі, рано чи пізно зміниться періодом його падіння. Якщо нині, в період сприятливої кон’юнктури, українські коксохіміки не закріпляться зі своєю менш якісною порівняно з конкурентами продукцією на ринках Туреччини, Західної і Східної Європи, то в майбутньому ми неминуче зіштовхнемося з перспективою закриття двох—трьох коксохімів, на продукцію яких просто не буде попиту. У квітні за середньої ціни пропозиції вітчизняного коксу за ціною 210 доларів США за 1 тонну сухої ваги EXW КХЗ, експорт коксу виробництва коксохімзаводів Донецької області і «Запоріжкоксу» здійснють за цінами 275—300 доларів США за 1 тонну сухої ваги ЕХW КХЗ.

Не витримують критики також висловлювання керівників меткомбінатів про те, що експорт коксу змусив вітчизняних металургів удатися до його імпорту. Початок широкомасштабного імпорту коксу припав на період, коли про його дефіцит в Україні не йшлося, а про серйозні експортні ринки коксохіміки могли лише мріяти. Так, Маріупольський меткомбінат ім. Ілліча почав широкомасштабні закупівлі російського коксу у вересні 2001 року, що навіть стало предметом розгляду в Президента України й в урядові. Імпорт коксу, зокрема російського, був вигідний металургам насамперед через можливість вексельної форми сплати податку на додану вартість. Це давало змогу металургам розв’язувати їхні фінансові проблеми навіть за високої ціни імпортного коксу. Як уже згадувалося, імпортні постачання почалися саме в той період, коли українські коксохіміки, маючи проблеми зі збутом продукції, вимушено скорочували виробництво. У разі зниження внутрішнього споживання коксу поспішне відмовлення від експортних ринків відкине галузь до стану, в якому вона перебувала 2001 року. Тоді надлишкові потужності з виробництва коксу в Україні становили приблизно 400 тис. тонн на місяць, розглядалося питання про закриття двох—трьох коксохімічних заводів за серйозного недозавантаження інших. Коксохімічні заводи почали вимушено шукати збут коксу за межами України.

Це виявилося непростим завданням і потребувало від цих підприємств значних зусиль, що пов’язано зі специфічними особливостями цього ринку. Тільки починаючи із середини 2002 року обсяги експортних постачань почали потроху зростати. За період з 2001 року було освоєно виробництво коксу відповідно до вимог закордонних ринків, закуплено додаткове устаткування, відпрацьовано транспортні схеми. Українські виробники виграли тендери в Туреччині, було підписано довгострокові контракти на постачання коксу до Італії, Франції, Великобританії, Румунії, Індії тощо. Запровадження обмеження експорту коксу перекреслить проведену в останні роки підприємствами-експортерами роботу, обернеться для них значними економічними і фінансовими втратами, підірве їхню ділову репутацію. Повторне повернення на завойовані світові ринки стане уже неможливим.

За підсумками роботи металургійного комплексу України, в 2003 році експорт металопродукції становив 85 відсотків від її загального виробництва. Водночас частка експорту в загальному збуті металургійного коксу не перевищує 15 відсотків, що неспіввимірно з часткою експорту в металургів. 

Нині об’єктивна реальність полягає в тому, що коксохімічне виробництво — самостійна галузь економіки України зі своїми власниками, самостійними шляхами розвитку і своїх проблем, які вона змушена вирішувати також самостійно. Металургійний кокс є продукцією промислового виробництва, а не вторинною сировиною. Тому неприпустимо обмеження його експорту за аналогією з експортом металобрухту. Та гарні наміри авторів законопроекту про обмеження експорту коксу спрямовувати кошти, отримані від запровадження експортного мита, на реформування вугільної галузі навряд чи реалізуються. Десятирічний досвід бюджетного фінансування галузі не залишає надій на корінне змінення ситуації.

Недержавні інвестори, що вклали кошти в розвиток коксохімічної галузі, мають право розраховувати на одержання прибутку відповідно до ринкової ситуації. Сприятлива цінова кон’юнктура, яка складається в останні місяці, дає змогу розраховувати на одержання прибутку, щоб реінвестувати його у виробництво. Така цінова ситуація виникла вперше за час незалежності України.

За даними УНПА «Укркокс», у 1997—2003 роках підприємствами галузі було спрямовано на інвестиції 2284 млн. грн. До 2011 року плановано інвестувати ще понад 3,5 млрд. грн. І вже нині коксохіміки відчули позитивні зміни: обсяг товарної продукції у зіставних цінах 2003 р. порівняно з 2002 роком зріс з 5,2 до 6,08 млрд. грн., рентабельність — з 3,4 до 5,3 відсотка, прибуток — з 120 до 182 млн. грн., середня зарплата трудівників коксохімзаводів — з 730 до 880 грн.

Україна має достатні потужності для виробництва металургійного коксу для внутрішнього споживання. Проблема недостачі коксу спричинена насамперед дефіцитом шихти коксівного вугілля через падіння його видобутку на підприємствах Мінпаливенерго. Коксівних марок вугілля до кінця 2003 року видобуто 37,5 млн. тонн, що на 2,1 млн. тонн, або на 5,3 відсотка, менше відповідного періоду 2002 року. При цьому загальне падіння видобутку вугілля в Україні порівняно з 1991 роком досягло 40 відсотків. У поточному році ситуація не поліпшилася — обсяги видобутку коксівного вугілля за січень-лютий становили лише 98,6 відсотка від аналогічних показників 2003 року. Дефіцит вугілля має місце не тільки в кількісному вимірі, а й в якісному. Наприклад, за наявності надлишку газових вугіль в Україні, за достатньої кількості вугілля спікливої основи (Ж і К), мало високометаморфізованого вугілля (спісненого спікливого).

Швидким джерелом скорочення дефіциту коксової шихти є імпорт концентратів. Так, на коксохімзаводи за 2003 рік поставлено лише близько 28,7 млн. тонн вугілля. З них приблизно 6,5 млн. тонн, або 22 відсотки від загального обсягу, припало на російське вугілля, що забезпечило додатково виробництво понад 4,5 млн. тонн доменного коксу. Аналогічні показники 2002 року становили 22,35 млн. тонн та 2,85 млн. тонн. Тобто 2003 року постачання вугілля на КХЗ збільшилося на 6,35 млн. тонн, а російський імпорт зріс на 3,55 млн. тонн. Нарощування поставок вугілля фактично наполовину вдалося реалізувати за рахунок нарощування імпорту.

Однак у перспективі для забезпечення потрібного галузі балансу сировини не можна робити ставку на покриття дефіциту за рахунок імпорту вугілля. Україна має достатньо запасів коксівного вугілля, щоб забезпечити стратегічну безпеку галузі. Тому потреба в імпорті невеликої кількості коксівного вугілля в Україну полягає не тільки в поповненні обсягів вугілля, а насамперед в оптимізації складу шихти для коксування. Крім того, імпорт малосіркового вугілля сприятиме зниженню вмісту сірки в шихті та коксі, що є актуальним завданням під час використання місцевого вугілля для коксування.

Кошти, отримувані нині від реалізації коксу, вкладаються підприємствами не тільки у свій розвиток, а й інвестуються у вугільну галузь. Саме така діяльність має бути в центрі уваги і знайти підтримку з боку держави. Адже період високих цін на сировину надає унікальну можливість для нагромадження і реінвестиції коштів у виробництво. І діяти тут потрібно швидко. Показовий приклад Польщі. Як відомо, у країні вже кілька років тому розроблено і затверджено план реструктуризації вугільної промисловості, відповідно до якого обсяги виробництва до 2006 року мають щороку скорочуватися на 12—14 млн. тонн. Однак за умов нинішнього підйому цін на сировину польський уряд зумів оперативно скорегувати свої плани, і зараз уже йдеться про те, що темпи зниження видобутку не перевищать 7—8 млн. тонн. Інакше кажучи, за нинішніх умов непоганого попиту на вугілля і кокс більша частина польських шахт зможе економічно ефективно працювати. Але ж те саме застосовно і до українських шахт, що надзвичайно важливо для розвитку сировинної бази української металургії. Кошти надходять вугільникам не лише у вигляді вищої ціни на вугілля, а й шляхом прямих інвестицій коксохіміків та їхніх акціонерів. Так, вкладення у вугільну компанію «Червоноармійська — Західна» у сумі 464 млн. грн. дали можливість їй у 1997—2003 роках збільшити видобуток вугілля в 2,5 разу і вийти на річний рівень 4,9 млн. тонн. За планом розвитку компанії до 2007 року буде вкладено ще 631 млн. грн., що дасть змогу довести видобуток на шахті до 10 млн. тонн вугілля на рік. Інвестиційні кошти дали змогу забезпечити стабільну і динамічну роботу не тільки шахти, а й збагачувальної фабрики. Зарплату робітників підвищено в 2,6 разу, прохідників — в 3,1 разу, гірників очисних вибоїв у 3,8 разу порівняно з рівнем 1999 року. Середньомісячна зарплата гірника очисного вибою у вугільній компанії становить 4687 грн. на особу. Це досить переконливий приклад того, які результати приносить незалежна промислова політика коксохімічної галузі. Вугільники не чекають бюджетних надходжень — кошти на свій розвиток вони заробляють разом зі споживачами своєї продукції.

Враховуючи, що, з одного боку, економіка країни це єдина, цілісна система, а, з другого, Україна дедалі більше інтегрується у світову економіку, то цілком зрозуміло, що зростання цін на кокс і коксівне вугілля пов’язано насамперед із зростанням цін на металопродукцію і кокс на зовнішньому ринку. Оскільки металургія України є галуззю, яка орієнтована на експорт, то відповідно одержуваний надприбуток згідно з законами ринку справедливо почав перерозподілятися між кінцевими виробниками і постачальниками сировини. Повертаючись до алегоричної піраміди гірничо-металургійного комплексу, ріст її вершини (зростання виробництва і продаж прокату) обов’язково має супроводжуватися посиленням фундаменту, інакше колос на глиняних ногах неминуче впаде.

Тенденція підвищення цін на кокс і залізорудну сировину є загальною для всього гірничо-металургійного комплексу і визначається суто ринковими механізмами. При цьому темпи зростання цін на сировину, а, отже, і собівартість металопродукції, не перевищують темпів зростання цін її реалізації. Із січня 2003 року по квітень 2004 собівартість чушкового чавуну зросла на 119,4 відсотка, а ціна його реалізації — на 137,6 відсотка. Собівартість виробництва товстого гарячокатаного листа збільшилася на 58,9 відсотка, а ціна його реалізації — на 81,5 відсотка. Тобто немає підстав казати про кризу економіки металургійної галузі. За нових цінових умов навіть за періодичних цінових коливань на ринку металу виробництво металопродукції залишається високорентабельним.

Я вважаю, що розв’язання коксової проблеми металургам варто шукати не в адміністративній площині, а в освоєнні нових для нас технологій, а також зниженні витрат коксу. Так, в Україні в середньому на тонну чавуну витрачається 520—530 кг коксу, а в Японії цей показник становить 380 кг, у Росії — 415—440 кг, у країнах Західної Європи (Голландія, Німеччина) —320—360 кг. От де величезний і поки що мало використовуваний за деякими винятками резерв. Наприклад, «Донецьксталь — металургійний завод», незважаючи на наявність достатньої власної коксової бази, за рахунок застосування вдмухування пиловугільного палива в горн доменної печі на 20 відсотків скоротив свою потребу в коксі, КДГМК «Криворіжсталь» також проводить технічну політику зі скорочення витрат коксу. У масштабах України такі підходи дадуть змогу скоротити споживання коксу більш як 3 млн. тонн на рік.

Щороку українські металурги експортують до 10 млн. тонн квадратної і плоскої заготівлі (по суті, напівфабрикату — це така сама сировина), тобто опосередковано вивозять залізну руду і той таки кокс — до 3,5 млн. тонн. Доки існує така структура торгівлі прокатом, металурги не можуть дорікати коксохімікам чи гірникам у розвитку сировинної спрямованості українського експорту. Сформована кон’юнктура на світових ринках надала унікальний шанс і металургам, і виробникам сировини нагромадити кошти і нарешті розпочати широкомасштабну модернізацію виробництва. Удосконалення технології переділу — ось точка докладання сил металургів. Саме техніко-технологічні заходи, а не адміністративний диктат можуть забезпечити цивілізований розвиток вітчизняного гірничо-металургійного комплексу.

І останній аспект — політичний. Україна декларує своє бажання стати членом Світової організації торгівлі (СОТ) і прагне до утвердження за нею статусу країни з ринковою економікою. З низкою країн підписуються двосторонні протоколи про взаємний доступ на ринки товарів і послуг. За цих умов кроки, спрямовані на обмеження вільного руху товарів і послуг, перешкоджатимуть іміджу України як країни з ринковою економікою. Країни, котрі хотіли б квотувати в себе імпорт української металопродукції, отримають черговий привід говорити про протекціоністську підтримку з боку держави вітчизняних металургів, що спричинить ініціювання нових антидемпінгових розслідувань. Чим це загрожує — знає кожен український металург.