Проблема наздогнати час у контексті національної недалекоглядності

Я спробую побудувати свій виступ як член колективу Національної академії наук України — не хотів би говорити зараз від імені Верховної Ради. Таким застереженням спробую знівелювати наступну можливу критику, що позиція голови парламенту з низки питань вибивається, так би мовити, із загальнодержавного рядка.

На моє тверде переконання, сесія Загальних зборів Національної академії наук України — це подія загальноукраїнського характеру, це подія загальноукраїнського масштабу. А враховуючи той авторитет, який мала свого часу Академія наук і яка цей авторитет зберегла, думаю, що ця подія виходить за межі України.

У доповіді президента НАНУ, як на мене, дано вичерпний аналіз стану справ у науково-технологічній сфері, міститься точна фотографія того, що відбувається в наукових закладах. У виступі Прем’єр-міністра України викладено результати досягнутого Україною з урахуванням ступеня присутності науки в будівничих процесах. Окрім цього, в ньому виразно говориться про надії і сподівання, які покладає держава на інтелектуальну сферу. А вони —величезні.

Водночас вважаю, що поряд із такою констатацією, разом з висвітленням результатів зробленого, життєво потрібна загальноукраїнська розмова про нову роль науки в сучасному світі, і в Україні особливо. І добре, що така розмова пропонується урядом, добре, що такі зустрічі відбуваються. Сподіваюся, що це — початок, який не має під собою будь-яких кон’юнктурних нашарувань, що це буде системний і постійний процес.

Чому це важливо? На моє переконання, у зв’язку з тим, що ми в черговий раз вирішуємо проблему наздогнати час. Це — третя спроба. Якщо не наздоженемо в цей період час, втратимо, очевидно, все. Прикро, що, розуміючи це, ми разом з тим — свідомо чи несвідомо — руйнуємо потужний унікальний науковий комплекс.

Таку політику, такі дії можна охарактеризувати не інакше, як політику національної недалекоглядності. Саме тому Комітет Верховної Ради України з питань освіти і науки змушений піти на те, щоб разом з Академією наук підготувати проект закону про правовий статус майнового комплексу Національної академії наук України. Те саме стосується й галузевих академій. Оскільки наші доморощені приватизатори все, що можна було, приватизували. А тепер погляди зосереджують на тому, що залишилося, в тому числі в науковій сфері.

На мою думку, сьогодні можна і треба ставити питання так: наука, культура і релігія — основа всієї цивілізації. Якщо цього не зрозуміємо — відстанемо назавжди.

З огляду на це, українські науковці повинні зорганізуватися, якщо хочете, в політичну чи то суспільну силу, бо ми (політики) надто політизовані для того, щоб зберегти науку як соціальний інститут і визначальний інструмент розвитку суспільства.

Інакше науку будуть і далі поважати тоді, коли, по-перше, треба державному службовцю отримати вчений ступінь і звання.

Показовий приклад — нещодавно відбулася чудова конференція. Два дні тривала начебто серйозна розмова. Правда, здебільшого говорили ті, хто повинен слухати. Коли я головував другого дня на цій конференції, зачитував регалії виступаючих, то вони займали по півсторінки. Думаєш: коли ж займаються роботою посадовці?

Інакше науку і далі будуть поважати — в другому випадку, — коли треба буде підтримати так звані ініціативи, віднайдені чиновниками від влади, які видаються за суспільні потреби. За прикладами далеко ходити не треба, вони очевидні. До того ж, на превеликий жаль, вибачте за відвертість, нерідко трапляється так, що не вчені ведуть, а вони повинні бути маяками суспільного розвитку і вести за собою, а інші намагаються направляти вчених. Кличуть учених до владних світлиць, коли треба щось підтримати, щось обґрунтувати. І зберігають водночас прихильність до старої хвороби — нехтувати наукою. Та що нехтувати, коли очевидним є небажання багатьох політиків узагалі щось читати.

Особисто в мене складається враження, що багато хто з них, крім рейтингів, узагалі нічого не читає. Хіба ще кредитні картки.

Відтак діють, як завжди, за звичкою — «з чистого аркуша». Приходять й одразу відмітають все, що було, починають вибудовувати «піраміду» з нуля.

Тому головним бачиться завдання осмислити те, що відбувається, і вийти на об’ємне, панорамне бачення перспектив країни. Без науки цього зробити неможливо.

На превеликий жаль, ми мислимо на короткий результат і здійснюємо короткі дії. Буквально з усіх питань. Цьому є й об’єктивні причини, оскільки ми вимушені рефлексувати й реагувати на ті складні процеси, не завжди досліджені, які перед нами ставить життя. Проте хотів би сказати, що в нас немає не тільки наукових оцінок пройденого й сьогодення, а й власне критеріїв таких оцінок. Наслідок — або безоглядно захоплюємося результатами, або впадаємо в повний критицизм.

Але в обох випадках забуваємо сказати, що нинішні темпи — десять і більше відсотків приросту валового внутрішнього продукту — треба підтримувати до 2010 року, щоб вийти на рівень 1990-го.

Ми продовжуємо відтворювати перекоси і у внутрішній, і в зовнішній політиці. І не живемо за відомим принципом — «виклик—відповідь». А на кожен виклик провокуємо новий виклик. Звідси й постійні протистояння, що входять в систему, перетворюються на характерну ознаку всіх процесів в Україні.

Продовжуємо миритися з тим, що рівень «науковості» тих чи інших положень нерідко визначається рангом політика, який їх виголосив. Після того починаємо обґрунтовувати ці новації. Маю на увазі насамперед соціогуманітарні дисципліни, про які хотів би сказати дещо детальніше.

Намагаємося поглиблювати реформи на свій розсуд. Водночас панорамного і спільного для всіх бачення не маємо. Наука не встигає за політиками, хоча мусить бути навпаки. Не встигає запропонувати об’єктивне бачення потрібної моделі суспільного розвитку, не кажучи вже про технологію реалізації цієї моделі. Тут знову хотів би наголосити, що у цьому плані потрібно підтримати рух уряду, застабілізувати і зробити необоротними ті позитивні на макроекономічному рівні показники, яких поки що не відчуває людина, але відчуває держава. Сподіваюсь, що незабаром це будуть відчувати і повинні відчути люди.

Потрібно дати чесну відповідь хоча б самим собі: де ми знаходимося? На якому відтинку шляху до цивілізаційних висот перебуваємо? І, зрештою, які ці висоти?

Знову-таки зазначу, що нам потрібно розвинути ту розмову, яка відбулася на конференції, тільки змінивши дещо акценти. Політики, службовці мають слухати, а вчені — говорити.

Така чесна відповідь потрібна з огляду на такі обставини. Потенціал позитивних очікувань вичерпано. І друге питання: хто підхопить реформи, в якому напрямі вони будуть розвиватися?

Далі. Ми перейшли поріг соціальної стабільності, а якщо дехто стверджує, що поріг соціальної стабільності ще не подолано, то це тому, що цей поріг опущено до позакритичної межі.

І ще одне. Ми наблизилися до нового етапу розвитку країни, який, як на мене, пов’язаний із нашим внутрішнім облаштуванням і до характеристики якого можна було б застосувати перефразоване відоме висловлювання: Україна зосереджується. Отже, належить зосередитися на собі, перестати пропагувати, розказувати про нашу європейськість, а стати на практиці європейською країною.

Перехід до нового етапу збігається з президентською кампанією. Це дуже відповідальний момент, про який багато розмов, але водночас не говориться про те, що це пов’язано з надзвичайною персоніфікацією політики в Україні. Не випадково Президент України закликає зберегти наступність, щоб не було такого, що ми почнемо знову будувати державу «з чистого аркуша».

Не менш важливий момент — зростаюче відчуження людей від влади.

За таких умов здійснювати далі перетворення буде вкрай важко. Потрібно зблизити позиції людей і влади.

Тепер щодо місії і ролі соціогуманітарних наук. Зрозуміло, що темпи росту окремих груп наук різні. Природничі науки швидше розвиваються тоді, коли потрібно дати відповідь на засадничі, життєві потреби людства (пошук нових джерел енергії, боротьба з хворобами). Викликом-стимулом для технічних наук є потреби виробництва, виклики економіки; соціальних — стан суспільства, соціальні зрушення, кризи; гуманітарних — пізнання людини, мотивації її поведінки.

Закономірно, що на сучасному етапі на перший план виходить блок соціогуманітарних наук. І треба відверто сказати, відверто визнати, що природничі й технічні науки сьогодні поступаються їм соціальним престижем, матеріальним забезпеченням і громадською запитаністю.

Важливою соціально-психологічною передумовою посилення ролі соціогуманітарних наук у суспільстві перехідного періоду є реакція проти експансії інформаційних технологій. В ситуації, коли не існує жодних «експертних бар’єрів» на шляху тиражування інформації через Інтернет, коли, зокрема, публікуються некомпетентний у багатьох випадках лемент та «маячні» ідеї, коли нічого не можна спростувати, нічого не можна довести, на одному рівні опиняються талант і нездара, академік і просто дилетант. З’являється таке небезпечне явище, про яке маємо казати, як про «журналізм у науці».

До об’єктивних переваг, які отримали соціогуманітарні науки, в цей час слід віднести розширення доступу до інформації, відкриття раніше заборонених джерел та, особливо, інформації, яка раніше не була доступна, — зарубіжної інформації. Втім, це призвело до того, що ми у деяких випадках почали компілювати те, що за рубежем було сказано раніше.

Додаймо до цього наявність звичного набору для організації роботи вченого-суспільствознавця. Йому не потрібні реактиви чи обладнання і таке інше для того, щоб проводити дослідження.

Сьогодні належить звернути особливу увагу на експертну функцію цих наук. Тоді менше буде помилок, яких маємо, на превеликий жаль, дуже багато сьогодні. Головним завданням нині є, крім осмислення історичного досвіду, що вкрай також потрібний, бо, на моє переконання, сьогодення — це минуле, яке обернено в сучасність, а ми нехтуємо цим, вироблення загального проекту державного облаштування України. Його в нас немає, діємо спорадично методом рефлексії.

У нас дуже багато точиться розмов про необхідність вироблення національної ідеї. Якою ж може бути ця національна ідея?

У цьому зв’язку хотів би навести слова В. Антоновича, який дав унікальний, ледь не єдиний у світовій політичній науці порівняльний аналіз провідної ідеї різних націй та її впливу на процеси державотворення на прикладі слов’янських народів. Цитую: «У великоруської нації бачимо, що її провідну ідею становить принцип, пріоритет державної влади, яку народ настільки шанував, що завжди зрікався на користь її всіх особистих вольностей. Така ідея відповідає ґрунтовним інстинктам народу... Тому без полеміки можна сказати, що у великоруського народу провідною ідеєю завжди був АБСОЛЮТИЗМ, за допомогою останнього цей народ і спромігся організувати міцну державу та підкорити інші нації, навіть і такі, що мали інші, провідні ідеї.

Друга нація, польська... виділила із себе привілейований стан і дала йому змогу все громадське добро забрати собі на потребу та й повернути на власну користь. Тут провідною ідеєю бачимо вже принцип аристократизму. Польща є зразком демократичної аристократії.

Українському народові прийшовся до типу третій принцип: широкого демократизму і визнання рівного політичного права задля кожної одиниці суспільства.

Неоднаково легко кожну провідну ідею втілювати в життя: трудніше за все ту, що стоїть найближче до людського ідеалу... Найлегше провести в життя ідею авторитету влади, коли народ зрікається особистої волі і віддає себе на волю того, хто зумів у свої руки забрати найбільшу силу... Зовсім трудніше впровадити в життя демократичний принцип.

На те, щоб принцип демократизму набрав переважної сили і значення, треба, щоб громадська маса досягла високого ступеня культурного розвитку та щиро переконалася в правдивості ідеї, треба ще й поміж усіх громадських станів великих особистих жертв на користь ідеї. При низькому ступені культури, коли над громадськими інтересами панує переважно особиста вигода окремих людей та станів, так тоді демократія не має способу розвинутись та взяти гору».

Слід констатувати, що у нас державне будівництво переважно зведено до боротьби між групами і станами, а точніше сказати сучасною мовою — кланами. До того ж вчені не так вже й рідко вдаються до підігравання у боротьбі цих кланів, які хочуть розірвати Україну.

Це відповідним чином позначається на побудові політичної системи України. Скільки розмов точилося і списів зламано навколо політичної реформи? Потрібну, об’єктивно суспільно важливу справу звели до перерозподілу повноважень між різними центрами впливу. Слухав і дивувався форумам, які проводилися. Вони потрібні, мабуть, але не почув особисто для себе — в чому об’єктивна потреба політичної (конституційної) реформи?

А об’єктивна потреба, на мою думку, полягає в тому, що ми завершили перший важкий, складний етап будівництва держави, коли потрібні були централізація, цементування влади в одних руках, коли потрібна була, по суті, авторитарна система, щоб зберегти Україну від територіального розповзання. Давайте хоча б згадаємо, які процеси відбувалися в Криму.

Сьогодні вичерпано можливості розвитку на цій базі. Але про це ніхто чітко й зрозуміло не намагався говорити.

Другий момент: Основний Закон, особливо в країнах, які перебувають у транзитному стані, завжди буде мати компромісний характер, і він буде найбільш компромісним у частині розподілу владних повноважень. Тому що, скажімо, основні права і свободи людини виписані, в принципі, за загальноприйнятими європейськими нормами.

Сьогодні потрібно «розосередити» владу, зробити відповідальним Кабінет Міністрів. Але для того, щоб він був відповідальний, він повинен мати відповідні повноваження. Це стосується і Верховної Ради.

Але оскільки не було такої фахової розмови, а все фактично звелося до змови однієї групи проти іншої — в суспільстві негативне сприйняття ідеї реформи. Через те ми не можемо вибудувати нормальну цивілізовану політичну систему.

Мені здається, що це спричинило й наступну проблему — відсутність у політичної та наукової еліт точного бачення нинішніх реалій та перспектив розвитку країни, що у свою чергу породжує спекуляції не тільки в Україні, а й, що не менш прикро, за межами країни, про дійсну здатність та можливість української нації і держави. А це свідчить про те, що утвердження нового суспільного ладу і надалі може відбуватися силою авторитаризму, а не авторитетом влади.

Не можу обійти увагою, бодай побіжно, питання духовного сприйняття України. Ще І. Франко у своїй геніальній поемі «Мойсей» пророчо запитував:

Тому вкрай потрібно на науковому рівні, на політичному рівні говорити про необхідність цементування України, цементування нації на основі релігійної, політичної, регіональної, організаційної і національної єдності.

Не менш важлива тема — формування сильної політичної нації. Ми не звертаємося до цієї теми, окрім закликів і гасел, а це головна передумова нашого державного ствердження і успішного інтегрування до європейських структур, світового співтовариства як поважного суб’єкта міжнародної політики.

Логічно постає ще одна архіважлива тема — це обґрунтування місця і ролі України: де вона перебуває — на перехресті шляхів Європи і Євразії чи вона власне є європейською країною? Ми боїмося точної відповіді на таке запитання, з огляду на те, що у нас різні вектори тяжіння, різнополюсна партійна система. Боїмося не сподобатися, когось образити.

Що з цього виходить, видно на прикладі дій багатьох політиків: коли приїжджають до Москви, то кажуть, що не уявляють себе поза Росією та євразійським простором, коли навідуються до Брюсселя, стверджують, що ми — європейська нація, коли прибувають до Сполучених Штатів Америки, то б’ють себе в груди — нам одні та другі — не указ, що гарантом нашого державного суверенітету є виключно США.

Так недовго до того, щоб розчахнути державу. Тоді як потрібно всього-на-всього визначитися і змобілізуватися. Та провести, як на мене, головну ідею для справді адекватної оцінки європейської перспективи України. У цьому сенсі первинне значення має той факт, що серед перших, найвідоміших політичних проектів об’єднання держав, які географічно розташовані на європейському континенті, вирізняються ті, що містять в собі ідею «повернення святої землі». Тобто поновлення на духовній основі колись втраченої єдності європейських народів, завдяки чому має підтримуватися мирне співіснування християнських держав. Тим паче що історія підтвердила: тільки завдяки повоєнному інтегруванню значна частина Європи перестала бути джерелом воєнних конфліктів. Залишається зробити таким весь європейський простір.

Україна за такою гуманістичною логікою просто зобов’язана стати одним з наступних суб’єктів стратегії розширення. Адже за будь-якого підходу —історичного, географічного, філософського, цивілізаційного, політичного — вона з часів прийняття християнства завжди була, є і залишатиметься невід’ємною частиною європейського простору.

Цементуючим началом в усіх цих процесах має виступати українська мова. На превеликий жаль, політики не прислухалися і не прислуховуються до думок вчених щодо її ролі, місця і значення в державному будівництві. Натомість маємо багато спекуляцій, невиправдану легковажність у цьому питанні.

Тут дозволю собі невеликий відступ. Нещодавно в Криму відбулася зустріч парламентських делегацій України і Росії. Говорили про стратегічне партнерство. Тема архіважлива. Адже хоча б в яку країну прибули з візитом — це «стратегічний партнер». Водночас так і не визначилися з тлумаченням, що таке стратегічний партнер. До речі, й донині не маємо визначення, що таке суверенітет країни. Тоді як неминуче треба давати відповіді на запитання: наскільки суверенними є країни, які входять до Європейського союзу? Наскільки ми будемо суверенною країною, коли підписали і ратифікували угоду про Єдиний економічний простір? Так ось почали розмову, а нам одразу почали «забивати цвяхи». Перший — ви (Нацрада) прийняли неправильне рішення щодо теле- і радіомовлення. Другий — тісно співпрацюєте з НАТО. Третій — хочете в ЄС. І пішло-поїхало.

Довелося сказати: шановні колеги, ми зустрілися не для того, щоб обговорювати поведінку України, а для розмови про двосторонні стосунки, які мають бути рівними, взаємовигідними і такими, що відповідають сучасним цивілізаційним процесам.

Цей приклад свідчить про те, що мовне питання дедалі більше буде присутнім у політиці. І ми не повинні щодо нього ані рефлексувати, ані збочувати на дії, щоб комусь сподобатися.

Слід пам’ятати, що мова — мстива. В основі більшості наших сьогоденних проблем саме недооцінка значення мови як головної матерії національного духу. Мова, знання історії своєї країни — основні чинники формування національної свідомості, душа народу.

Принагідно хочу привернути увагу ще до однієї тенденції: незважаючи на те, що останнім часом з’явилася величезна кількість цікавих публікацій істориків, філософів, соціологів, вони, по-перше, не набули широкого розголосу в суспільстві, по-друге, їх не можна придбати, тому що тиражі — від 500 до 1000 примірників, і ми не можемо конкурувати з такою самою літературою, яку видають у Російській Федерації.

Водночас не можна далі не помічати й того, що незнання нашої історії, тотальне її незнання, тотально звільнило політиків від відповідальності. І це є дуже небезпечним явищем, бо, на моє переконання, якщо аналізувати світові тенденції і світові процеси, то можна дійти висновку: поряд з сировиною проблема історії, проблема культури, проблема мови буде дедалі частіше виступати причиною зіткнень між народами. Якщо не враховувати цього — не буде реалізму в політиці.

Своїм виступом, шановні колеги, я хотів підвести до того, що вчені повинні бути більш наполегливі, якщо хочете, агресивні в доведенні своїх ідей до практиків. Треба примушувати бачити продукцію науки і послуговуватися нею. Адже завданням інтелігенції, наукової еліти, за словами американського соціолога Е. Фромма, є «шукати правду, знаходити правду, говорити правду».

Переконаний: настав час правди. Ми не повинні жити за принципом: говорити лише те, щоб сподобатися одне одному. Такої розкоші ми собі дозволити не можемо.

Дякую за увагу.