Перейменують місто на Інгулі в партійному порядку

Що менше часу залишається до святкування 250-ї річниці Кіровограда, а урочистості з цього приводу відбудуться вже у вересні, то частіше можна чути таку скептичну репліку щодо назви обласного центру: адже Кіров жодного разу не бував не те що в степовому місті, а й узагалі в Україні.

Є три основні табори. До першого слід віднести прихильників повернення місту історичної назви — Єлисаветград. Він чи не найбільший і, судячи з різних опитувань, має найвідчутнішу підтримку пересічних мешканців. Опоненти «єлисаветградців», переважно представники творчої інтелігенції, воліють будь-що вигадати для міста нове ім’я, щоправда, на якомусь одному, конкретному, варіанті зупинитися не можуть. І, звісно, неможливо нехтувати думкою прихильників лівих політичних поглядів, для яких нинішня назва обласного центру є ностальгічним спогадом про «світле минуле».

Оцінюючи позиції і реальну силу протидіючих сторін, можна прогнозувати, що коли місту вольовим методом, без проведення «плебісциту», не буде повернуто історичної назви, переможцем у своєрідній громадянській війні стане найслабша сторона, і кіровоградці ще довго залишатимуться кіровоградцями, чекаючи іншої слушної нагоди для перейменування міста.

Датою, від якої бере початок місто, вважається 1754 рік, коли за указом російської імператриці Елизавети Петрівни на березі Інгулу почали будувати фортецю, начебто для захисту південних рубежів держави. Сучасні історики цей факт трактують інакше. Зважаючи на те, що фортифікаційна споруда втратила стратегічне значення ще коли навіть не була добудована (кордони імперії на той час розширилися), більшість сходиться на тому, що основною метою фортеці й гарнізону, який у ній постійно перебував, було не так протистояння зовнішнім ворогам, як намагання утримати в покорі волелюбне запорозьке козацтво.

Саме цей аргумент і є головним у противників повернення місту історичної назви. Вони логічно стверджують, що хоча фортецю й було названо ім’ям Святої Єлисавети, насправді малася на увазі саме імператриця. А повертати місту ім’я поневолювачки українського народу, вважають вони, є злочином. Також заслуговує на увагу думка, що місто, яке начебто виникло лише завдяки фортеці, будувалося не на голому місці. Поряд розташовувалося чимало зимівників козаків Буго-Гардівської паланки, й райони міста досі в народі називають за іменами їх господарів — Кущівкою (козак Кущ), Лелеківкою (козак Лелека), Завадівкою (козак Завада) тощо. Однак навіть найзапекліші противники Єлисаветграда змушені погодитися, що й ці історичні назви для великого міста, тим паче обласного центру, не підходять. Тож і намагаються вигадати щось нове, на кшталт Центральноукраїнська, що також навряд чи зможе прижитися через свою штучність і непопулярність...

На тлі такого клубка суперечностей досить привабливий вигляд має позиція «єлисаветградців». Усвідомлюючи силу фактажу своїх супротивників, вони активно заперечують причетність імператриці до пропонованої назви, акцентуючи увагу саме на Святій Єлисаветі — тітці Ісуса Христа. Вона, на їхню думку, є істинною покровителькою міста та його мешканців, і з втратою історичної назви місто позбулося своєрідної аури та прихильності вищих сил, чим і пояснюються нинішні негаразди.

«Єлисаветградцями» підмічено цікавий парадокс: яке місто святкуватиме восени 250-річчя? Адже назві Кіровоград ще не виповнилося навіть 70 років.

Не хочу бути упередженим, але, на мою думку, прихильники Єлисаветграда, свідомо чи несвідомо, запропонували непоганий компроміс, котрий міг би влаштувати всіх опонентів, якби вони хоча б трохи прислухалися до інших думок. Однак ситуація складається так, що сподіватися на це годі. Скидається навіть на те, що деякі з активних учасників баталій насправді не так переймаються назвою міста, як завдяки цій назві хочуть вписати своє ім’я в його історію. І така непримиренна амбіційність, швидше за все, знову заведе у глухий кут, як це вже сталося чотири роки тому.

Протягом 250-річної історії місто перейменовували тричі, і всі три рази за радянської доби. Якщо назву Зінов’євськ ще можна пояснити: все-таки репресований більшовик, виходець із цих країв, то партійний псевдонім Сергія Кострикова не витримує жодної критики. Після опали Зінов’єва необхідно було терміново позбутися крамольної цятки на географічній карті, а тут і нагода трапилася — вбили Кірова. Чом не привід? Є версія, що місто мало не назвали Троцьким.

Уперше про невідповідність сьогоднішньої назви відкрито заговорили на початку 90-х років минулого століття. Ініціатором дискусії, яка триває й донині, став тодішній голова Спілки письменників України Юрій Мушкетик. Він виступив із відкритим листом, в якому закликав кіровоградців увічнити в назві обласного центру ім’я корифеїв українського театру Тобілевичів. Така ідея майже не знайшла прихильників. Однак поштовх було дано. Проти «єлисаветградців» на рішучий бій піднялися прихильники Златопіля, Козачина тощо. Списів було поламано чимало, але благі наміри перекреслили поборники комуністичної ідеї, які мали більшість у тодішній міській раді. І хвиля перейменувань, що прокотилася Україною після здобуття нею незалежності, Кіровоград майже не зачепила. 

Другу серйозну спробу позбутися ймення Кіровоград було зроблено чотири роки тому. Тоді питання навіть виносили на референдум. Та через низьку явку мешканців та партійну свідомість представників лівого політичного табору, більшість електорату проголосували за збереження старої назви.

Реальна надія зажевріла на початку нинішнього року, коли міський голова Микола Чигрин у відповідь на заклик Кіровоградської єпархії про доцільність повернення до ювілею міста його історичної назви повідомив, що, імовірніше, питання вирішиться позитивно на засіданні виконкому і буде затверджене міською радою. Але обіцянка виявилася передчасною й порожньою. Міський голова не врахував сили опонентів. До того ж несподівано для всіх проти перейменування Кіровограда виступив один із лідерів «Трудової України» Ігор Шаров. І зважаючи на те, що члени названої партії становлять більшість у міськраді, а голова обласної організації віднедавна очолює облдержадміністрацію, важко повірити в позитивний результат. «Трудовики», як і комуністи, мають уявлення про партійну дисципліну, що неодноразово доводили на практиці, і проти волі лідера жодних рішень не ухвалюватимуть...

Кіровоград.