Прийняття до об’єднаної Європи десяти нових членів — подія, яка докорінно змінює геополітичну карту світу. Перед новими реаліями опинилася і Україна. Відтепер маємо не тільки спільний західний кордон з Євросоюзом і найбільшим у світі спільним ринком, а й серйозні проблеми.
За підрахунками експертів, реальні втрати України від розширення Євросоюзу уже в цьому році становитимуть щонайменше 400 мільйонів доларів. Наші експортери істотно втрачають позиції на традиційних ринках збуту у Польщі, Угорщині, Словаччині, Чехії, на які поширюються тарифна політика, експортні квоти Євросоюзу. Віднині втрачає чинність і низка двосторонніх угод з країнами Балтики про вільну торгівлю.
Потужна дотаційна політика Євросоюзу в аграрному секторі економіки робить неконкурентною на цьому ринку і вітчизняну сільгосппродукцію.
Крім цього, Україні доведеться терміново шукати значні кошти на належне облаштування східних кордонів, щоб мінімізувати транзитні потоки мігрантів з Азії на захід і не перетворитися на відстійник для нелегалів.
Проте все це ніщо порівняно з перспективами, які днями окреслив для України президент Європейської комісії.
Як повідомили мас-медіа, на урочистостях у столиці Ірландії Романо Проді заявив, що «місця в ЄС практично не залишилося». До Євросоюзу, за його словами, ще буде прийнято Болгарію, Румунію, Туреччину, Сербію і Хорватію. Але це справа не близького майбутнього... Україна, вважає пан Проді, «не має жодних перспектив будь-коли стати членом Європейського союзу»(!).
Чому? Невже перестав діяти укладений у 1992 році Договір про Європейський союз, який визнає право будь-якої європейської демократичної країни стати членом ЄС?! Ні, договір чинний. Проект Конституції Євросоюзу, який через кілька місяців винесуть на голосування, також декларує політику відкритих дверей. Власне, про це восени минулого року на Ялтинському саміті казав і президент Єврокомісії Романо Проді. Але обіцянки — цяцянки.
На тлі багаторічної невизначеності політики ЄС щодо кандидатського терміну та прийняття України у повноправні члени європейського дому ця відверта категоричність пана Проді в Дубліні стала для нас приголомшливою.
Можна, звичайно, не драматизувати ситуацію, тішитися сподіваннями, що цей виступ високопоставленого чиновника на урочистій вечері — ще не офіційна відмова, і чекати оприлюднення стратегічного документа Єврокомісії про європейську політику сусідства, у якому буде конкретизовано рамки стосунків з Україною.
Можна припускати, що Романо Проді в такий спосіб підсолоджував пілюлю стурбованим європейцям, яким доведеться ще багато років ділитися своїми статками з десятьма новими членами ЄС.
Можна в цій заяві шукати і знаходити популізм президента ЄК, який незабаром залишає цю посаду і, мабуть, планує восени балотуватися на посаду прем’єр-міністра Італії.
Але не можна не зважати на те, що приватні думки високопоставлені політики такого рангу зазвичай тримають при собі. Тому, мабуть, не випадково і депутати Європейського парламенту, розглядаючи 5 травня питання подальшого розширення ЄС, у більшості своїй висловилися за те, щоб східний вектор розширення залишався на теперішніх кордонах ЄС.
Та якщо у консолідованій позиції Європейської комісії для України у ЄС не буде місця, то справедливою і далекоглядною таку політику ми назвати не можемо, хоча б з огляду на наше спільне історичне минуле.
Україна свого часу врятувала Старий Світ від монголо-татарського нашестя, зупинивши орди завойовників на своїх західних теренах.
Ніхто не вправіі забувати і нашу визвольну місію в роки Другої світової війни.
Європа мусила б належно оцінити і добровільну відмову Києва від ядерної зброї.
Зрештою, одна з найбільших держав континенту, у якій — географічний центр Європи, в принципі не повинна опинитися за порогом спільного європейського дому без права входження.
Звичайно, ми сьогодні не можемо похвалитися таким економічним, соціальним поступом, який зробили за 15 років Польща чи Чехія. У нас є ще певні проблеми з функціонуванням демократичних інститутів, зі становленням громадянського суспільства. Але, скажіть, чи немає їх у Туреччині, Болгарії, Румунії, інших країнах, які названо кандидатами наступної хвилі розширення!?
Темпи розвитку економіки України за останні чотири роки дають підстави для оптимізму. Ми маємо достатній ресурсний потенціал, щоб не бути нічиїми нахлібниками.
Суспільно-економічні трансформації, що відбуваються в Україні, зорієнтовані на стандарти, за якими живе цивілізований світ. Україна чітко заявила про те, що європейський вибір — наша стратегія, і чимало зробила на шляху до цієї мети.
Прикро, що цей шлях був і залишається дорогою з однобічним рухом. Нас не може не турбувати політика подвійних стандартів до України. Вона призвела до того, що ми до сьогодні єдині з країн соцтабору все ще змушені чекати від ЄС офіційного надання економіці України статусу ринкової.
Але, як стверджує народна мудрість, немає нічого поганого, що на добре не вийшло б.
