Пережити, щоб почути

Після операції п’ятирічна Віточка лежала в палаті Інституту отоларингології імені професора О. С. Коломійченка.

Дорослі дяді довкола Віточки заклопотано розмовляли українською та німецькою. Втім, Віточка ще не розуміла, що відбувається. Вона надто звикла за своє маленьке життя слухати лише очима. Бо ще вчора вона не мала того, що маємо всі ми: здатності чути навколишній світ. Віточка не чула — від народження до вчорашнього дня.

Здавалося, Віточка ось-ось заплаче, але не заплакала. Простягнула руку до руки хірурга і доторкнулася пальчиками до його пальців.

Він — доктор медичних наук Олег Миколайович Борисенко — відповів на зворушливий дитячий жест. А я згадав, як колись слухав блискучий захист його дисертації. Запам’яталось: операції з надання людині слуху доцільно робити в ранньому дитинстві, доки ще формуються мозок і нервова система. Найкраще — до п’ятирічного віку.

Унікальність такої хірургічної роботи в її складності. А ще — у спеціальному імплантаті (процесорові), вартість якого на світовому ринку сягає 21 тисячі євро. Тому деяким країнам поставити «на потік» слухову реабілітацію своїх громадян просто не по бюджету. Але на початку дев’яностих років Україна таки наважилася! Закуплених тоді процесорів вистачило лиш на кілька операцій. Але головне, що саме тут, в Інституті отоларингології імені О. С. Коломійченка, й відбулася перша операція під орудою професора Юрія Олександровича Сушка. Асистував йому тоді Олег Борисенко.

Вони це іноді роблять і тепер. До речі, перед тим, як зайти в палату до Віточки, протягом чотирьох годин оперували ще одну дівчинку. Вони давно розуміють одне одного мовчки. Але з ними тут був Хартмут Кепплер. Він не втримався і сказав: «Зер гут!»

Він — спонсор. Директор Інституту отоларингології, член-кореспондент АМН України Дмитро Ілліч Заболотний називає його українським німцем — влучно. Професор технічних наук Хартмут Кепплер співпрацює з тепер уже Київським національним університетом з будівництва та архітектури ще з кінця шістдесятих років. Він на пенсії, проте й досі студенти вчаться за його підручником «Метод кінцевих елементів механіки твердих тіл». У Чорнобилі вам назвуть його ім’я серед розробників захисних оболонок АЕС. Митники зі стажем можуть розповісти про вишуканого, завжди усміхненого німця, який дуже часто перетинав кордон із трьома валізами. Можна було ці речі не оглядати: пан Хартмут возив подарунки українських школярів — німецьким, а німецьких — українським. Був немовби зв’язковим між дітьми. А коли сталася Чорнобильська трагедія, став їхнім спонсором, вивозив їх на відпочинок і лікування до Німеччини. А цими днями в Київському національному університеті з будівництва та архітектури відбувся надзвичайний концерт, влаштований тими самими українськими дітьми на честь пана Хартмута. Старий німець був щиро зворушений і запрошував на той концерт усіх знайомих, навіть членкора Заболотного.

Хартмут Кепплер усміхається:

— Річ не в тім, німець ти чи українець. У Гамбургу на імплантат для дівчинки Регіни мені дала п’ять тисяч євро актриса Віта Поль. У Веймарі я кілька днів їздив слідом за депутатом Бундестагу, а коли розповів йому про ваші проблеми з імплататами, одразу ж одержав тисячу євро...

Отже, коли австрійський виробник імплантатів «Мед Ель» запросив за свій товар передоплату, Хартмут Кепплер уже мав гроші.

До речі, передопераційну діагностику Віточці робили в Німеччині. А вже тут консультували українську бригаду хірургів професор Дірк Ессер і доктор Катрін Гоффман.

— Мабуть, співчуття — річ інтернаціональна! — резюмує Хартмут Кепплер і не каже більше нічого, але я знаю, що колись він втратив дочку. І для нього це важливо — доля Регіни, яка почала чути, і доля Віточки, яка неодмінно також чутиме.