Виявляється, гуллівери живуть не лише в творах англійського письменника Джонатана Свіфта. Гуллівери живуть і нині і теж з пригодами. Один з них — Леонід Стадник із Подолянців Житомирської області — нещодавно побував у Калуші, що на Прикарпатті, щоб подякувати місцевим підприємцям, які його... взули і вдягли. Для сучасних гулліверів це, незважаючи на досягнення цивілізації, справа непроста.
«Росте як на дріжджах!» — люблять казати мами, втішаючись швидкими темпами росту своїх дітей. Мабуть, і мама Леоніда Стадника до пори до часу теж раділа, спостерігаючи, на якого богатиря перетворюється її син. Та хіба могла вона уявити, що його зріст сягне 2 м 53 см, і Леонід стане одним з найвищих людей світу?
Чесно кажучи, цей рекорд не так порадував сім’ю, як спантеличив, бо спричинив їй чимало клопотів. І найперше — побутових. Скажімо, елементарна річ — у що взути чи одягти такого велетня — стала справжньою проблемою для родини, бо наша промисловість зорієнтована на стандартного українця. Врешті, з одягом ще сяк-так, а ось із взуттям — справжня катастрофа, хоч босий цілий рік ходи або ж з хати не показуйся.
Про проблеми хлопця з Житомирщини через засоби масової інформації довідалися прикарпатські майстри і перейнялися його проблемами, як своїми. Підприємець з Калуша, швець Михайло Галій поїхав на Житомирщину, відшукав хлопця і зняв з його ноги мірку, за якою його батько, теж добрий швець, обіцяв виготовити колодку для взуття. 
Новенькі черевики 61-го розміру стали найкращою рекламою шевцям. Немало калушан, які прийшли подивитися на цей шедевр під назвою «омріяні черевички», мимоволі пройнялися повагою і до тих, хто їх пошив, і до того, хто їх носитиме. Бо вони й справді не для слабаків: один черевик важить півтора кілограма!
Але взуття — це не все, що потрібно для Леонідового щастя. Хлопцеві пасував би до таких черевиків ще й гарний костюм, вирішили прикарпатці. І тут уже підключилися інші умільці — Ігор Коник та Василь Бойкович. І хоч таке «високе» замовлення виконували вперше, теж упоралися з ним не гірш за шевців.
Маючи такі гарні речі, Леонід вирішив, що йому не соромно уже й на люди вийти. І найперше поїхав до своїх благодійників у Калуш подякувати за все. У неблизьку дорогу не ризикнула відпустити самого хлопця мама, можливо, побоюючись усіляких непередбачених ситуацій.