Всі хором на гору!

Те, що зветься «відродженням традицій», — річ дуже умовна. Бо традицію, саму по собі, відтворити можна, але ж не відтвориш епоху, якій ця традиція належала! Скажімо, ми пишаємося давніми українськими язичницькими традиціями. І є чим пишатися — ці традиції поетичні, гарні. Але ми самі — давно вже не простодушні язичники. Ми сприймаємо довкілля переважно через розум. Цей «розум» не такий уже й розумний, зате дуже логічний — от він і керує нами.

Інколи він керує нами правильно й дає волю приспаним почуттям. Ось щойно він (розум) підказав одним хорошим людям: а проведіть-но вечорниці на Замковій горі!

Ці люди — з київського Клубу етнічної музики та Фольклорного фестивалю «Країна мрій». Вечорниці вони проводили й раніше (в галереї «Лавра», про що наша газета вже писала). Але просто неба — вперше. Ефект — надзвичайний. Ті вечорниці, що в галереї «Лавра», були хороші, але нагадували скорше звичний концерт фолькколективів. А тут, на Замковій горі, було щось автентичне, сакральне. Така аура цих вечорниць.

Уявіть... Ви переноситесь у язичницькі часи і стаєте свідком жертвопринесення. Саме цей обряд (точніше, перша його половина) розпочав дійство. Якось трохи моторошно стає, чи не так?

За обрядом, обирають найвродливішу дівчину, прикрашають її як наречену, а потім — приносять у жертву, спалюючи на вогнищі. Зрозуміло, до спалення не дійшло, але перша частина обряду (до жертвопринесення) стала вражаючою. Наречена, яку прикрашали дівчата, так глибоко перейнялася роллю, що мимоволі заворожила глядачів. Енергетика внутрішнього хвилювання, покора звичаям (адже дівчина фактично йде на страту) передалися людям, що заповнили галерею «У Карася» на Андріївському узвозі. Свідки обряду відчували себе на місці дівчини. Дійство було освячене веснянками, що їх співали дівчата.

Парадоксально... Зовні веселий обряд (прибирання молодої і спів далеко не мінорних веснянок), але танцювати зовсім не хотілося. Мабуть, відлуння традиції так «зачепило», що можна було лише замислитись над чимось таємним, над тим, що споконвіку існує незалежно від нас.

Після такого ефектного і водночас емоційно-інтимного початку, всі, на чолі з організатором вечорниць Олегом Скрипкою, подалися на Замкову гору. Тут уже загуляли всі й по-справжньому. Власне, ця частина вечорниць (на вільному повітрі) справді ввижалася святом свободи прадавньої слов’янської душі. Мало хто розумів, що тут головне за сценарієм. Та, власне, й сценарію не було, все нагадувало суцільну імпровізацію, імпровізував кожен по-своєму.

Гуляли всі: і учасники колективів «Божичі», «Володар», «Лук’яні роси», і всі бажаючі. Всім, скажімо, хотілося видобути звук з волинки (так, як це робив Олег Скрипка). І ніхто нікому не заважав. Здається, лише Скрипку раз у раз шарпали репортери, фотографи і всі, хто хотів. Солістові ВВ ледь вистачало сил залишатися невимушеним.

Крім співу та звучання волинки й бубна, атмосферу свята підтримали танці, яких змогли навчитися тут-таки всі бажаючі, а їх було чимало. Ставало дедалі багатолюдніше. Можливо, автентичний спів, що лунав з гори, так магнетично приваблював людей? Чи багаття, на якому варили куліш? Еге ж, усіх бажаючих щедро пригощали стравами, що їх на відкритому повітрі ще більше хотілося скуштувати. Був тут і автентичний самогон у різних антикварних суліях. Цим продуктом дуже цікавилися й наші, й гості (французи, узбеки, казахи). Московських гостей дуже цікавило, «можна лі смєшивать тот самагон с етім?» Дізнавшись, що змішувати не варто лише київський з московським, — заспокоїлись.

Ну, а дітям що? Їх теж було багато, і їх тут таки вчили мистецтва створення традиційних ляльок.

Паралельність співу, гри, танців, застілля, хороводів хоч і не дало відчуття цілісності, однак усе це було осяяне приємним відчуттям спокою і затишку. Здається, востаннє Замкова гора таке бачила десь перед часами хрещення Русі, дві тисячі літ тому. Отже, добрі традиції — це відродження, це історія, вічність, і вечорниці — доказ цього.