Тріщина-2

Про такі квартири, як ця, мріють багато людей. Уже по тому, як зручно сплановано кімнати, видно, що будинок спорудили до торжества ери «хрущоб». Господарі теж постаралися, щоб мати справді затишне родинне гніздо, до якого хочеться повертатися після напруженого трудового дня. Але до сказаного треба додати слово «було». Бо тепер у квартирі Ленчуків товсті капітальні стіни «помережані» наскрізними тріщинами. А на килимі валялася бита штукатурка: кілька квадратних метрів її відвалилося зі стелі якраз перед приходом кореспондента. В іншій кімнаті це сталося раніше. Уявляю, що було б, якби такий «шматочок» упав на голову... Не треба бути фахівцем, щоб зрозуміти: осідають, тріскаючись, стіни, розходяться панелі перекриття.

Про цю історію ми вже розповідали в матеріалі «Тріщина» («ГУ» за 13 серпня 2003 р.). Все почалося з того, що військові будівельники взялися втиснути дев’ятиповерхівку між будинками в чотири і п’ять поверхів. Протести їх мешканців тоді ніхто до уваги не взяв. А люди як у воду дивилися — скоро сусідні будинки стали тріщати.

У попередньому матеріалі йшлося про те, як намагався знайти правду в судах один з потерпілих — голова обласної організації ветеранів, генерал у відставці Степан Семенов, який пройшов дві війни — Велику Вітчизняну і афганську. А навесні цього року до редакції надійшов лист від Івана Ленчука, котрий більш як чотири десятиліття працює на освітянській ниві, 22 роки очолює кафедру математики Житомирського державного педагогічного університету імені Івана Франка. Маючи все життя справу з найточнішою наукою, він ще раз переконався, що в наших реаліях двічі по два все-таки може дорівнювати п’яти, бо якщо суд задовольнив позов — це ще не привід для радості.

Добиватися справедливості подружжя Ленчуків почало восени 2001 року. У травні минулого року Корольовський райсуд Житомира прийняв рішення, згідно з яким відповідач мав компенсувати Ленчукам завдану їм матеріальну й моральну шкоду. На ці гроші вони могли б придбати нову квартиру, а ту, в якій мешкають тепер, передати «Укрвійськбуду». Не погодившись із цим, генеральний директор ДП подав апеляцію. Розглянувши її, апеляційний суд Житомирської області відхилив заперечення військових будівельників. Вніс тільки одне уточнення: чітко визначив строк, протягом якого Ленчуки мають передати відповідачам свою аварійну квартиру. Після того, звичайно, як одержать належну їм суму компенсації.

Але Іван Григорович уже сумнівається, що такий день колись настане. Бо хоч у відділі державної виконавчої служби Подільського райуправління юстиції Києва й було відкрито виконавче провадження про примусове виконання «Укрвійськбудом» виконавчого листа № 2—343, на його письмовий запит відповідь не надходила. А з інших столичних інстанцій одержав, як він вважає, формальні відписки.

Зважившись, 2 лютого цього року Іван Григорович написав Президентові України. За кілька днів йому зателефонували, попросивши додати підтверджувальні документи. Відвіз їх до Києва, а через деякий час одержав стандартний бланк, з якого довідався, що Київське міськуправління юстиції направило його звернення до Подільського райуправління юстиції (а там ще й, до того ж, лежали такі само документи) з проханням «детально перевірити викладені у зверненні факти, вжити невідкладних заходів до усунення виявлених у зверненні порушень і поновлення прав та законних інтересів заявника». І далі: «У відповіді вказати повний перелік проведених виконавчих дій, їх наслідки, починаючи з дня надходження виконавчого документа, а також чи було виявлено за результатами розгляду звернення порушення законодавства під час ведення виконавчого провадження та які заходи вжито до їх усунення».

У результаті «повного переліку виконавчих дій» Іван Григорович одержав з ВДВС Подільського райуправління юстиції постанову від 23 лютого ц. р. про закінчення виконавчого провадження. Мотивувалося її прийняття тим, що 6 листопада 2000 року господарський суд Києва порушив провадження у справі про банкрутство ДП МОУ «Укрвійськбуд». А з іншого паперу довідався, що йому, як стягувачу, надалі з усіх питань треба звертатися до арбітражного керуючого. Адреса — не дім і не вулиця, тільки номер абонентської скриньки.

Не встигли Ленчуки отямитися від такого повороту подій, як одержали нового листа за підписом начальника того само ВДВС Подільського райуправління юстиції Києва. І знову сюрприз, бо виявляється, що 10 березня звідти направили лист до арбітражного керуючого «з проханням повернути виконавчий документ, оскільки виконавчий документ передається арбітражному керуючому в разі визнання боржника банкрутом, а в даному випадку порушено справу про банкрутство. Після надходження виконавчого листа до відділу буде винесено постанову про зупинку виконавчого провадження до вирішення справи про банкрутство ДП «Укрвійськбуд».

Бачите, як добре, що люди Президентові пишуть. Іван Григорович має тепер багато підстав для роздумів. Скільки ще вирішуватиметься: банкрут той «Укрвійськбуд» чи не банкрут? У судовому рішенні вказано чітку суму, як і належить, у гривнях. Вартість житла в Житомирі стрімко зростає. Якою вона буде, коли зупиниться ота «зупинка»? Не секрет і те, що квартири в нас оцінюють в еквіваленті до чужої валюти. Яким буде тоді курс гривні? Інакше кажучи, якщо визначену судом суму раптом виплатять, то чи зможе він за ті гроші придбати інше помешкання? Що й казати, задачка саме для завідувача кафедри математики університету... А на додачу — той «Укрвійськбуд» може виявитися «голим і босим», як намагаються переконати І. Ленчука деякі благодійники, без машин чи нерухомого майна.

На жаль, таких історій, коли суд рішення виніс, а з виконанням — заминка, немало. От і виникає дуже небезпечна тріщина — у вірі людей у те, що в нашій країні можна добитися справедливості.

Житомир.