З досьє «ГУ»
Ігор ШКІРЯ, народний депутат України по 57-му виборчому округу (Донецька область). Народився 20 серпня 1965 р. у селищі Новгородське Донецької області. Має дві вищі освіти: закінчив Донецький політехнічний інститут за фахом гірнича механіка і Донецький державний університет за фахом правознавство. 1990 року разом з однокурсниками організував виробниче об’єднання «Іліташ», почесним президентом якого є досі. Член Партії регіонів, депутатської фракції «Регіони України», Комітету ВР з питань будівництва, транспорту, житлово-комунального господарства і зв’язку. Одружений, сину Дмитрові 16 років.
— Ігоре Миколайовичу, у нашій країні влада і бізнес тісно пов’язані. Це добре чи погано?
— Буду ханжею, якщо скажу, що влада не залежить від бізнесу. Така залежність є в усьому світі. Інше питання, яку мету має цей альянс? У нас бізнесом часто називають торгівлю на базарі, спекуляцію. Але ж бізнес у перекладі з англійської — «справа». І будь-яка справа, будь-яка галузь економіки залежить від того, як влада співробітничає з представниками бізнесу. Це нормально, коли всі уми країни, всі руки і сили працюють на один результат.
— В одному інтерв’ю ви порівняли політику із стосунками справжніх чоловіків, котрі, мовляв, поважають один одного за силу, характер і конкретні справи. А що особисто для вас стало поштовхом до приходу в політику?
— Якщо не брати до уваги комсомольську юність, моє політичне життя почалося 1993 року, коли я прийшов у Ліберальну партію. Що підштовхнуло до цього? Уявіть собі тогочасний український бізнес. Безправність, бандитизм, криміналітет, безлад у контролюючих органах, басмацькі набіги, рекетирське ставлення влади до підприємців. Відчував: потрібно щось змінювати. І в цьому мене переконали ліберали, тоді це була єдина центристська партія, створена в Донецьку. Приваблювали ідеї — свобода, демократія, розвиток особистості.
— І проте ви залишили Ліберальну партію після невдачі на виборах 1998 року...
— У цієї невдачі було кілька причин. Тоді я балотувався в народні депутати в рідному Дзержинську. Майже напередодні виборів було прийнято новий виборчий закон, і округ став удвічі більший. У тих районах і містах, котрі приєднали до округу, мене не знали. Відомо, яке ставлення до бізнесменів було тоді, та й ідеї лібералізму народ того часу не сприймав. Я посів друге місце, програвши комуністу. У перший момент здавалося, що життя зупинилося. Два роки пішло на заліковування моральних, фінансових ран, часткове відновлення команди. Я вже не думав про парламент, а більше про те, що докладу свої зусилля і можливості на регіональному рівні. А потім у 2002-му мені, як члену Партії регіонів України, запропонували балотуватися в цьому окрузі ще раз. Прийняти рішення було неважко, підготувати себе морально до цього кроку. Адже все, про що казав виборцям чотири роки тому, було актуально і в 2002-му.
— І ставлення до кандидатів від бізнесу за чотири роки змінилося?
— Скажу так: час бідних політиків минає. Не може куховарка керувати країною. Потрібно мати знання, досвід і власну економічну базу. Якщо приходить до керівництва, умовно кажучи, людина від верстата, то хоч яким вона була б альтруїстом, усе одно думатиме, що їй їсти, де жити, у що одягти родину і якісь плани на майбутнє будуватиме.
— Обрання народним депутатом тривалі роки було ледь не основним шляхом входження донецьких у велику політику. Як позначиться прийняття закону про пропорційну систему виборів на можливостях вихідців із Донбасу обіймати посади у вищих ешелонах влади?
— Після прийняття такого закону (а я ніколи не був і не є його прихильником, хоча за нього голосував, підкорившись партійній і фракційній дисципліні) не лише у представників Донбасу, а й у представників інших регіонів України буде мало шансів потрапити до парламенту. Чому? Всі партійні керівники, партійні боси живуть у Києві, вони впливатимуть на формування списків. Звичайно, насамперед еліта навколо них матиме можливість потрапити до цих партійних списків. Тому парламент буде щонайменше на 90 відсотків київським. Робіть висновки.
— Ви відстоюєте інтереси окремих підприємств і галузей. Не боїтеся докорів у лобіюванні?
— Ми багато робимо таких речей, коли доводиться лобіювати інтереси одного регіону. Але для цього нас і обирав народ у конкретних округах від конкретних територій. І покладали надії на те, що ми насамперед думатимемо про інтереси своїх земляків. У цьому немає нічого ганебного. Що більше в регіонів лобістів, то краще і швидше розвиватиметься наша країна.
— Чи знаєте ви, як живуть ваші виборці? Приміром, скільки коштує хліб чи кілограм картоплі?
— Не стверджуватиму, що знаю конкретно, скільки в кожному селі чи на базарі коштує картопля або помідори. Скажу про інше. Кілька років тому всі міста й райони на території мого округу були серед найвідсталіших. Сьогодні й сільські райони, і міста підтяглися і перебувають уже в середині «турнірної таблиці». Є позитивна тенденція.
— Що робите у вільний час? Які книжки любите читати?
— Здебільшого читаю політичну й економічну інформацію, відвідую Інтернет. Дружина дорікає, що через мою постійну завантаженість ми не буваємо на концертах, у театрі. Доводиться заповнювати прогалини телебаченням. На жаль, не надто різноманітне життя. Коли вдається викроїти час, займаюся спортом: фітнес, басейн, тенісний корт. Я пристрасний уболівальник «Шахтаря». Уже тридцять років намагаюся не пропускати жодного матчу улюбленої команди.
