Микола КОРНІЄНКО
Він з’являвся в басейні республіканського Палацу фізкультури (тут нині вихід станції метро) з першими півнями. Двері йому відчиняв дядько Костя, незвичайна людина, котра виконувала безліч ролей, — від сторожа і слюсаря до «хрещеного батька» усіх чемпіонів і юної зміни.
Коли до вестибюля входила перша зміна спортсменів, Микола Корнієнко вже ніжився під душем, зганяючи солоний піт. Небагатослівний і усмішливий, він випромінював душевну теплоту, що для нас, молодих, було як напуття, адже історію його фантастичного запливу через Гниле море Сиваш плавці знали.
Микола був кандидатом у першому складі збірної команди країни, що готувалася до Олімпійських ігор 1952 року в Гельсінкі. Разом з ним було ще двоє ветеранів, зранених, але не зломлених: Анатолій Драпей, перший українець — рекордсмен світу, і Юрій Короп, рекордсмен і чемпіон СРСР. Ми вчилися у них переборювати себе, вчилися спорту і життя.
На жаль, на ігри колишніх солдатів не взяли, з України узагалі поїхала лише Марія Гавриш, хоча москвичів, не набагато молодших за трьох киян, набралася мало не ціла команда. Утім, тільки Гавриш і виборола одне очко, що, як казали, і врятувало збірну СРСР від поразки — ми з американцями набрали однакову суму.
Та незважаючи на те, що Микола Корнієнко так і не став олімпійцем, я вважаю, що напередодні Дня Перемоги він заслужив на ці рядки пам’яті.
Дніпро біля Черкас, широкий, бурхливий — не те що нинішній, був для Корнієнка і рідною домівкою, і роботою — у батьківському селі Пекарі від малого до старого всі були рибалками. Звідси і пішла спортивна доля Миколи — вміння плавати далеко і швидко він вперше офіційно зафіксував під час традиційного столичного напівмарафону — від Вишгорода до Києва. Тоді й наразився на бич усіх плавців на довгі дистанції — судоми. Дикий біль, що скрутив, здавалося, не тільки онімілі ноги, а й усе тіло, мало не змусив його зійти з дистанції. Але переміг свою слабість, не скорився болю. Пізніше, уже тренуючись, Микола навмисне викликав судоми, вчився переборювати страх. Ніколи не міг би й подумати тоді, у мирні передвоєнні роки, що ці безглузді, як здавалося багатьом, завзяті спроби заганяти себе в «кут» і виходити переможцем, врятують життя і йому, і тисячам солдатів та офіцерів...
Природно, що служити потрапив на Чорноморський флот, де Миколу Корнієнка незабаром уже визнали непереможним чемпіоном і рекордсменом, асом не тільки на наддалеких дистанціях.
Війну старшина зустрів у 120-му артилерійському дивізіоні, коли довелося стати до бою з фашистськими танками. Бій видався жорстоким, загинула майже половина пушкарів, але позиції не залишили.
Та незабаром ситуація різко змінилася — танки прорвалися в тил армійського угруповання, що розташувалося на Арабатській Стрілці — довгій, майже стокілометровій піщаній косі завширшки в кілька кілометрів. Рацію розбило ще в першому бої. Потрібно було будь-що негайно повідомити командуванню угруповання про небезпеку оточення. І тоді командир викликав Корнієнка: «Іншого виходу в нас немає, дорога одна — через Сиваш... Ти — спортсмен, мусиш доплисти!» Від однієї думки, що потрібно ввійти у крижану чорну, круто посолену воду мертвого моря, він мало не крикнув: «Браття, краще вже отут помирати... разом з вами!» Однак відігнав саму думку про це. Збори були недовгі: напоїли «від пуза» водою, хотіли було підкріпити сили спиртом, але його давно витратили на поранених. «Слава богу, що не знайшли, — розповідав мені Микола Йосипович. — Якби сьорбнув, то потонув би на півдорозі...» Донесення і партквиток Корнієнко склав у гумовий мішечок з-під протигаза і закріпив на голові. Роздягнувся, залишився у самих плавках, з якими ніколи не розлучався.
1 листопада 1941 року старшина Корнієнко о 16.40, уже сутеніло, проплив перший метр свого 19-кілометрового супермарафону. Утім, хто міг злічити ці кілометри, адже плисти довелося не по прямій. (У 1982 році я на прохання Миколи Йосиповича зателефонував у приймальню Голови КМ України, попросив довідатися про температуру тієї листопадової води. Там відгукнулися і через кілька днів видали довідку — 8 градусів).
Орієнтувався по зірках, але хмари, що насувалися, часто надовго затягували небо. Трохи полегшало, коли зійшов місяць, та на той час Микола майже нічого вже не бачив. Сіль роз’їдала очі, кожний їх порух давався з величезним трудом. Вода була важкою, в’язкою, кожний гребок потрібно було відвойовувати. Монотонність — гребок — вдих — видих — гребок —заколисувала, зрадницький мозок підказував: відпочинь, полеж хвилинку... Микола знав: як тільки на якусь мить розслабиться — на цьому все для нього і скінчиться. Страшенно боліла голова, кожний удар хвилі дзвонами відбивався у скронях.
Шкіру під пахвами розтер до живого тіла, сіль обпалювала вогнем, кожний гребок — немов наждаком. «Хочеш вір, хочеш ні, — згадував Корнієнко. — Поки плив, усе життя, як у кіно, перед очима промайнуло. Може, це і врятувало мене? Але одна думка просто свердлила мозок: якщо не допливу, люди подумають — спасував Корнієнко, зійшов з дистанції... слабак».
Щоб не дати мозку приспати пильність, почав рахувати: гребок — метр, ще гребок — ще метр... Скільки їх було, цих кривавих, смертельних гребків, він і пізніше не міг злічити. З усього запам’ятав на все життя жах, що охопив його, коли щось довге і слизьке, здавалося, сповило тіло, заважаючи гребти. Воно потягнуло вниз, зв’язуючи руки і ламаючи волю. Лише відштовхнувшись від дна (глибина ж бо невелика — метрів чотири), Микола зміг скинути із себе це «щось»...
Коли відчув під рукою землю, упав без сил. Піднятися вже не зміг. Так і застиг на холодному піску. Тут на нього і наштовхнувся патруль (цікаво, що знайшов його земляк, киянин Олександр Музика), думали, мертвий. Здивувало, що голий і мішечок на голові. Прислухався Музика й уловив ледь чутні удари серця...
Коли доповіли командувачу угруповання, той довго не міг повірити, що людина здатна переплисти Сиваш мало не в найширшому місці та ще й у крижаній ропі. Проте донесення переконало його, що це — не мара. Отямившись, Корнієнко навідріз відмовився йти в госпіталь. Командувач наказав: нагодувати, відігріти, одягти... Орден Червоної Зірки вручили старшині наступного дня.
Війна тривала. Через кілька діб Микола Корнієнко вже в ар’єргарді відбивав чергову атаку німецьких танків, потім залишки частини переправили до Керчі. Тут моряк не раз уплав (якісь п’ять-вісім кілометрів!) «ходив» у тил ворога, збирав зведення для берегової артилерії.
Повернувся Корнієнко до Києва й одразу пішов до басейну на Червоноармійській —єдиного тоді у столиці. А в 1950 році виграв золоту медаль чемпіона СРСР на 25-кілометрової дистанції. Одного разу я запитав його: «А Ламанш здолав би?»
Микола Йосипович тільки усміхнувся, мовляв, це — після Сиваша?
