Так уже склалося, що Сашко змалку мусив мешкати разом з дідусем та бабусею, оскільки батько-військовослужбовець і мати «кочували» різними гарнізонами країни, часто навіть не маючи власного житла. А тут, в Одесі, Сашко був, нерідко тішилися батьки, мов у Бога за пазухою.
Й справді: дідусь працював директором фабрики, отож, для милого онука мав змогу створити щонайліпші умови. І житлові також: незадовго до того, як Сашкові мало виповнитися п’ять років, дідусеві вдалося отримати нову трикімнатну квартиру по вулиці Перекопської дивізії, до ордера на яку було вписано, як повноправного члена сім’ї, і онука. Тобто відповідні квадратні метри житла отримали тоді й на нього, Сашка. Був він, природно, і прописаний спочатку в старій квартирі по вулиці Терешкової, а потім — у новій, по вулиці Перекопської дивізії (пізніше перейменовано на Фонтанську дорогу).
Під час приватизації трикімнатної квартири в грудні 1993 року до кола осіб, що мали на те право, знову-таки було занесено й неповнолітнього (йому тоді минуло дев’ять років) Сашка, який, отже, відтоді мав на цілком законних правах свою окрему кімнату. Його мати, Тетяна, яка народила ще одного сина, раділа: хоч у старшого є власний дах над головою. Що з того, що на той час її шлюб з Ігорем, батьком Олександра і сином отих дідуся й бабусі, з якими постійно мешкав Сашко, вже розпався, і колишній чоловік завів нову сім’ю? Адже йому придбали в Одесі окрему квартиру, мала нормальне житло й донька вчорашніх Тетяниних свекора й свекрухи. А вона, Тетяна, разом з меншим сином знайшла притулок у тісній оселі своєї рідної матері, де для Сашка, який дедалі дорослішав, місця ну ніяк вже не викроїти. Та й потреби такої, думалося, не буде, — не зобидять же дідусь з бабусею свого онука, якого змалку ростять, виховують, на якого, врешті-решт, отримали відповідні квадратні метри житлової площі...
Мабуть, і справді так було б, якби не помер дідусь. А бабусю відтоді мов підмінили: ще недавно така турботлива й ласкава, вона раптом почала... витурювати Сашка з квартири. Хто зна, чому так змінилася: чи власну недоброзичливість до онука досі вміло приховувала, дивлячись, як любить його глава родини — її чоловік, чи підпала під вплив когось із близьких родичів, що поклали око на оту простору квартиру? Одне слово, бабуся створила такі умови, що Сашко мусив кинути за законом належні йому квадратні метри житла. І перебратися до матері, точніше, до другої бабусі, у якої вона з меншим його братиком мешкала. Для Сашка, який невдовзі став студентом, там мусили пристосувати під спальню... кухню. Ну а матері, Тетяні Федорівні, коли мирні переговори з бабусею по Фонтанській дорозі ніякого результату не дали, нічого іншого не залишалося, як звернутися до суду: захистіть, мовляв, законні права мого сина на житло, в судовому порядку усуньте перешкоди в користуванні квартирою, у якій він стільки років мешкав.
Можна було б багато розповідати про всі оті хитрощі, до яких вдалися бабуся К. та найняті нею адвокати, доводячи непричетність Олександра до квартири по Фонтанській дорозі. Вони, коли говорити коротко, висунули зустрічний позов щодо визнання прописки Олександра у спірній квартирі (так тепер почало називатися житло по Фонтанській дорозі) недійсною, оскільки він, мовляв, там ніколи не мешкав (?), а прописаний без згоди бабусі як співвласник на підставі свідоцтва про приватизацію, що, знову-таки, насправді недійсна, бо проведена з порушеннями... Потім — нова мотивація: Олександр, мовляв, втратив право користування спірною квартирою, оскільки до неї не вселявся...
Хоч як це дивно, та 14 серпня 2003 року місцевий Київський районний суд Одеси «клюнув» на всі оті докази-вигадки і задовольнив позов Олександрової бабусі. А невдовзі, 4 жовтня, виніс у справі додаткове рішення, яким у задоволенні позовних вимог Тетяни Федорівни в інтересах неповнолітнього сина Олександра про вселення до спірної квартири відмовив. Не зважив суд і на думку органу опіки й піклування Київської райадміністрації (увага: не райДЕРЖадміністрації!), який повністю підтримав позов саме на користь Олександра. Ось так! Тетяна Федорівна, певна річ, оскаржила те рішення в Апеляційному суді Одеської області. Згаданий вище орган опіки й піклування приєднався до її апеляційної скарги. Колегія судової палати у цивільних справах цього суду під головуванням судді Л. Мизи, глибоко і всебічно розібравшись у суті справи, передусім вказала на допущені помилки й необгрунтованість висновків суду першої інстанції. (Цікаво, у зв’язку з цим, дізнатися б: чи будуть колись наші суди нести хоча б моральну відповідальність за явний брак у роботі?). Колегія, спираючись на справжні, а не надумані, факти й мотиви, апеляційну скаргу Тетяни Федорівни задовольнила, а згадуване рішення місцевого Київського районного суду скасувала, прийнявши нове рішення. Згідно з ним Олександр має бути вселений до квартири на Фонтанській дорозі, а бабуся К. не повинна чинити перешкод у користуванні ним тамтешньою житловою площею.
Ось так — справедливо — закінчилася ця прикра історія. Втім, чи закінчилася? Важко тепер уявити мешкання в одній квартирі бабусі й онука, між якими пролягли кількарічні чвари. Правда, сам Олександр, будучи по вінця завантажений студентськими справами, участі в отих чварах, вважай, майже не брав. Все чи майже все залежатиме надалі саме від бабусі. Не захоче щодня бачитися з онуком, може скористатися іншим варіантом — розміняти квартиру, продати її, придбавши дві окремі. Тетяна Федорівна і Олександр сподіваються, що здоровий глузд візьме гору, і рішення суду буде виконано без зайвих зволікань та нових конфліктів. Адже йдеться про стосунки не між чужими людьми, а між своїми, рідними — бабусею та онуком... Тому й прізвищ у цій публікації ми не називаємо, бо винесення їх на широкий загал може, не дай Боже, призвести до нової хвилі недоброзичливості, образ і претензій. А так, думається, кожна з діючих сторін сама себе впізнає. Й сторонні читачі свій висновок зроблять: неправедна стежка надто невдячна — не довела б до ганьби.
Одеса.