Московські заробітчани

Відступили морози, весна дихнула першим теплом, і знову вервечки заробітчан потягнулися на вокзали. Особливо багато виїжджають з маленьких містечок і сіл. Переважно до Москви. У північній столиці можна влаштуватися працювати «по-чорному». Якщо нікуди, крім роботи, носа не показувати, то ніхто не видасть. Це не в законослухняній Європі. Так розповідали земляки-поденщики, котрі зустрілися біля сувенірних яток Старого Арбату, на АЗС, у ... вбиральнях торгового центру.

Тетяна і Люда, двоюрідні сестри, приїхали на заробітки з Дніпропетровщини, з райцентру. Одній 43 роки, другій — 38. Тетяна вдома працювала інженером-технологом на невеликому заводі металовиробів, а Люда — бібліотекарем. Після банкрутства свого підприємства Тетяна стала на облік у центрі зайнятості. Проте підходящої роботи не було. Тому влітку колишній інженер полола буряки у фермера, а взимку торгувала пиріжками на залізничному полустанку. Коли й Тетяниного чоловіка, Миколу, скоротили у пожежній частині, сім’я залишилася без засобів до існування. Постала дилема: або старший син, Саша, кидає навчання у столичному університеті, або хтось із батьків їде на заробітки. Вибрали друге. Тим більше, що далека родичка, котра мешкала у Москві, пообіцяла влаштувати на роботу до знайомого бізнесмена. І не одну Тетяну, а й Люду, котра не жила, а злидарювала разом із сином-підлітком на бюджетну зарплату.

— Цієї весни минає третій рік як ми на заробітках у Москві, — розповіла Тетяна. — Працюємо на АЗС з комплексом різних автопослуг: дрібний ремонт, миття, пилоприбирання машин. Потік клієнтів безперервний і до кінця дня ледве стоїмо на ногах. Платили спочатку 300 доларів на місяць, тепер, коли ми взялися прибирати ще й територію АЗС, — 400. Разом з Людою наймаємо за 200 «зелених» кімнату. Ще по сто тратимо на харчування. Двісті надсилаємо рідним.

Жінки поділилися, що дуже хотіли б повернутися додому. «Бо інколи поговориш з дітьми та чоловіком по телефону, то миєш машину не тільки водою, а й сльозами», — зізналася старша сестра. Однак про рідну домівку вони можуть поки що лише мріяти. У Тетяни син-студент одружився, а школяр цього року випускник. До того ж лежить з інсультом її батько, а чоловікова мати скалічіла — поламала ногу. І Микола мотається між двома селами. Везе то паливо, то газові балони, то ліки, продукти. А ще ж треба і на своїй садибі вправлятися, город обробляти...

— Ось підуть незабаром син і невістка на свій хліб, — завершила оповідь Тетяна, — і я візьму квиток на Дніпропетровськ. Не у відпустку поїду. Назавжди.

— Аби ж то так, — сумно зітхнула Люда.

На Старому Арбаті плавом пливе люд. Це й не дивно. Стародавня пішохідна вулиця — одне з найулюбленіших місць москвичів та гостей столиці. Тому й торгових точок тут — на кожному кроці. Найбільше — ресторанчиків. А ще — крамничок та яток з продажу сувенірів. Різноманітністю товар не вирізняється. Переважно це витвори невідомих народних умільців сумнівної якості. Однак люд знічев’я перебирає розцяцьковані матрьошки, ложки, скриньки. Приміряє обручки, намисто, сережки. Роздивляється листівки, календарики, буклети... Окремо перед яткою на спеціальному стенді виблискує фарбами ще один поліграфічний «шедевр». Це «дотепні», на думку їх авторів, «шуточниє докумєнти». Приміром, «удостовєрєнія» «кума», «тьощі», «агента КГБ», «полового гіганта», «секс-бомби». Можна було б і не зупинятися біля того вульгарно-примітивного непотребу, якби не одна деталь. Вона зачепила за живе. Ще більше — обурила: неподалік Культурного центру України у Росії, на розкладці, продавали «удостовєрєніє хахла». Чорнява, кароока молодиця, хазяйка ятки, миттю вловила зацікавлений погляд і запропонувала: «Беріть, коштує недорого!» Й почала вмовляти купити бодай якийсь «московський сувенір». З її акценту неважко було здогадатися, що вона українка...

Катерина, так назвалася нова знайома, охоче розповіла про себе. Вона колишня медсестра. Родом з Житомирщини. Була заміжня. Чоловік покинув, коли тяжко захворіла. Залишилася з матір’ю-пенсіонеркою. Перебивалися картоплею, хлібом та чаєм. На операцію пішли всі скромні заощадження. Довелося продати двокімнатну квартиру і перейти у кімнату в комуналці. Однак і це не допомогло. Катерині потрібно було постійно купувати дорогі ліки. І тоді вона поїхала у білокам’яну. Спочатку жила у сім’ях, доглядала за дітьми, старими людьми. Останні чотири роки наймає кімнату у самотньої жінки і працює ось тут, на Арбаті. На харчування і ліки їй вистачає. Регулярно надсилає й мамі гроші. Старенька навіть змогла за них купити однокімнатну квартиру. Повертатися в Україну не збирається. «Там я зі своїми болячками не виживу», — пояснює. Щодо специфічності свого товару, зокрема горезвісного «удостовєрєнія хахла», махнула рукою: «З нас тут усі сміються. Бо ми бідні, а не вони...».

Ще з однією землячкою довелося зустрітися у торговому центрі на Тверській. Щоправда, 46-річна миловидна жінка стояла не за прилавком, а в грубому комбінезоні, кросівках і гумових рукавицях мила підлогу у вбиральні. Вона почула українську мову, і ми познайомилися.

Галина не приховувала своєї радості — через місяць вона повертається до рідного Запоріжжя. Лише рік довелося їй «махати шваброю» і по вихідних наймитувати на дачі у «нових» росіян. Тепер зароблених грошей вистачає, щоб купити у посередників... шенгенську візу та місце роботи для дочки.

— Світланка закінчила університет, — розповідала Галина. — Володіє кількома іноземними мовами, добре знає комп’ютер, водить машину. В школу на жебрацьку зарплату йти не хоче. Тому ми разом вирішили, щоб їхала вона за кордон. Нехай дочка хоч поживе у цивілізованій країні, якщо нам не судилося... — сказала на прощання колишня вчителька історії.

Черкаси—Москва—Черкаси.