Деструктивна семирічка

Як уже відзначалося в попередніх двох публікаціях, жодної з чотирьох цілей реструктуризації вугільної галузі за семиліття не було досягнуто. Але в видобувних галузях, якщо йдеться про їхній розвиток, а не знищення, існують ще дві мети виробництва. Назвемо їх по порядку п’ятою і шостою, хоча за значимістю вони гідні посідати провідні місця. Йдеться про балансові запаси корисних копалин, у даному випадку — кам’яного вугілля, і про технічний прогрес.

Аналітики, справжні знавці вуглевидобувної галузі, не без підстави стверджують, що біди українського вуглепрому почалися задовго до семирічки реструктуризації. Ще в сімдесятих роках минулого століття розхоже визначення «Донбас — всесоюзна кочегарня», по суті, втратило свій сенс. Я вже не кажу про те, що колосальні запаси сибірської нафти і природного газу проблеми вуглевидобутку відсунули на другий чи навіть на третій план. А про те, що левова частка централізованих капіталовкладень саме з початку сімдесятих років, оминаючи Донбас, дедалі більше і більше концентрувалася на східно-сибірському напрямку. Причому не на шахтному, а на кар’єрному видобутку.

Зазначимо відразу, що така промполітика багато в чому будувалася на адміністративно-командних, а отже штучних для реальної економіки чинниках. Наприклад, на практично безкоштовній доставці енергетичного вугілля, скажімо, з Качинсько-Ачинського розрізу на найпотужніші теплоелектростанції України, і зокрема, Донбасу. А це — не одна тисяча кілометрів. Тому, щойно залізничники перейшли на відносно обґрунтовані, з погляду економіки перевезень, ціни — лопнула вся штучна дешевина соціалістичної схеми забезпечення нашої країни первинними енергоносіями. Одночасно вилізли назовні і всі негативні для нас наслідки промідеології «другосортності» шахтного вуглевидобутку. Однак, якщо судити за результатами, така ідеологія виявилася набагато живучішою, ніж сама система, що її породила. Більше того. Сьогодні вона процвітає, як ніколи раніше. Доказ того — вся чехарда, навколо вітчизняного вуглевидобутку.

Згодний. Саме із сімдесятих років минулого століття вибування шахтного фонду в нас не перекривалося будівництвом нових підприємств. Згодний, не без потурання маршалів від вуглепрому багато шахт штучно йшли на погашення, безкарно кидаючи під землею цілком придатні для розроблення вугільні шари і цілі поля. Скажу навіть більше. Саме ідеологія «другосортності» призвела спочатку до застою, а потім і до технічного відставання вітчизняної гірничої справи загалом. Але! Чого не можна відняти в більшовицьких керманичів, так це властивого їм генетичного страху перед туманними перспективами непередбачених обставин. Точно так, як вони десятиліттями про всякий випадок зберігали на запасних шляхах законсервовані паровози (доки новоспечені перебудовою комерсанти не пустили їх на металобрухт), точно так, де-факто зарахувавши Донбас до безперспективних басейнів, вони все-таки безперестанку піклувалися про збільшення його балансових, промислових і підготовлених до виїмки запасів вугілля.

Інша картина нині. Якщо судити зі словоблудства, то всі представники вищих органів влади більш ніж стурбовані енергетичною безпекою країни. Навряд чи знайдеться серед них людина, яка б не погоджувався з тим, що вугілля — єдиний первинний енергоносій, яким щедро нагородила матінка-природа незалежну Україну. Але от протягом останніх років, особливо за період реструктуризації галузі, балансові, промислові та підготовлені до виїмки запаси вугілля знижуються, без перебільшення, буквально катастрофічно. Тільки з 1995-го по 2001 рік вони скоротилися більш ніж на половину. Така тенденція, незважаючи на існування програми «Вугілля України», свідчить уже не про поступове, а фактично про прискорене згортання вуглевидобутку в країні. А отже, про дедалі більшу й більшу енергетичну залежність від зовнішнього світу, у якому, треба погодитися, наша молода держава почувається, скажімо так, не зовсім затишно.

Я не схильний пояснювати те, що відбувається, чиїмось злим наміром. Просто в країні, хоч як це дивно, дотепер не існувало комплексної стратегії розвитку паливно-енергетичного комплексу. Програми типу «Енергетика-2010» чи вже згадувана «Вугілля України» були. А от комплексної стратегії не було. Докази? Їх більш ніж треба. Досить сказати, що борги виробникам електроенергії, що утворилися тільки в 1995—2003 роках через неповну оплату енергорозподільчими компаніями одержуваних ними кіловат-годин, за даними аналітиків, нині досягли 20 мільярдів гривень. Більш ніж третина річного бюджету держави!

Крайніми однак стають гірники, яким уже не платять енергогенеруючі підприємства, та й уся вуглевидобувна промисловість. Відсутність комплексної стратегії веде до дискретних, конвульсивних, а не радикально стратегічних рішень. Які, до слова, підказує саме життя.

Вище я вже казав про те, що вертикально інтегрований ланцюжок «вугілля — кокс — метал», який утворився внаслідок приватизації енергогенеручих підприємств, усупереч проведеній де-факто у вищих ешелонах влади ідеології «другосортності» шахтного видобутку, спочатку стабілізував, а нині навіть служить базою для розвитку гірничодобувних підприємств, що розробляють коксівне вугілля. А от на найпроблемніших, енергетичних, наше доблесне Мінпаливенерго торік провело чергову адміністративну реформу, об’єднавши в державні підприємства рентабельні, умовно рентабельні й зовсім збиткові. Ну зовсім у дусі розвинутого соціалізму епохи незабутнього Леоніда Ілліча Брежнєва!

Це не тільки моя точка зору. Її не раз висловлювали один із кращих наших гірників, керівник орендного підприємства «Шахта імені Засядька», народний депутат України Юхим Звягільський, інші досвідчені менеджери галузі. Усі вони не зі слів, а на власній шкурі випробували результати адмінперетворень, що буквально лихоманили галузь за останні десятиліття. Пережили створення і ліквідації цілих ланок структури управління вуглевидобувними підприємствами: укрупнення і розукрупнення главків, шахтоуправлінь (які нічим не відрізнялися від учорашніх холдингів), комбінатів, трестів та інших структур. Не змінювалося при цьому одне — збиткові підрозділи залишалися збитковими, а економіка рентабельних залежала аж ніяк не від форми управління. За всіх подібних перетворень в період соціалізму не мінявся галузевий принцип. Хоча ще позаминулого століття, саме під час освоєння Донбасу металозаводчик Юз, англієць за походженням, довів доцільність вертикальної інтеграції: як відомо, перш, ніж побудувати доменну піч і налагодити сталеплавильне та прокатне виробництво, він вирив шахту і почав видобувати вугілля.

Я не хочу, та й немає причин ганьбити ідею ринкових реформ в Україні. Вже тому, що за всієї їх хаотичності й непослідовності вони зруйнували нездоланні при соціалізмі міжгалузеві бар’єри. Досвід першого вітчизняного металурга англійця Юза сьогодні, дякувати Богові, втілився в стабільно працюючих стійких ланцюжках «вугілля — кокс — метал».

Щоправда, ідеалізувати на нинішньому етапі ці структури не доводиться. Відомий ступінь монополізації, жадібність першопрохідників неокапіталізму, зрештою, нюанси політичних симпатій і розборок часом призводять до внутрішніх і міжкорпоративних конфліктів, що не може не позначатися негативно на долі та результатах діяльності окремих підприємств і їхніх трудових колективів. Усе це можна віднести до хвороб росту. Але в головному прорив усе-таки відбувся. Більш ніж 90 відсотків нинішніх успіхів вуглепрому забезпечують саме ці вертикально інтегровані міжгалузеві ланцюжки. А вони, ці успіхи, є, і недооцінювати їх сьогодні просто не можна.

Раніше я вже казав про такий інтегральний індикативний показник як добове навантаження на вибій. Отож, позитивну динаміку цього показника забезпечило комплексне впровадження на шахтах, що розробляють коксівне вугілля, вітчизняної видобувної техніки нового покоління.

Як в умовах деструктивної для галузі реструктуризації вижила вітчизняна наука вугільного машинобудування — тема гідна особливої уваги. Зазначимо, однак, який же запас міцності потрібно мати, щоб втративши за роки реформації три чверті наукових кадрів найвищої кваліфікації (у тім числі 536 із 719 кандидатів та 11 з 26 докторів наук), сьогодні створювати, освоювати і запускати в експлуатацію машини, що перевершують за своїми техніко-економічними показниками існуючі світові аналоги! Ні, добродії, перед нашими інженерами і конструкторами все-таки маємо знімати капелюха. На знак всенародної подяки за їхню самовіддану працю.

Та як не вчитуйся, конкретної підтримки наших учених-вугільників з боку держави знайти в тій-такі програмі «Вугілля України» не вдається. Відродження вітчизняного вугільного машинобудування, яке можна спостерігати, відбувається не завдяки, а всупереч усій державній політиці в цій галузі.

Перший камінь у підмурівок процесу заклала шахта імені Засядька, геть-чисто відмовившись, хоч як парадоксально це звучить, від послуг машинобудівників. Профільних. Тобто, від послуг машзаводів, що десятиліттями за соціалізму спеціалізувалися на виробництві вуглевидобувної техніки.

Щоб пояснити такий крок, потрібна невелика ретроспектива. Запас міцності наших учених, інженерів і конструкторів, про який я уже згадував, закладався тоді, коли вітчизняна наука не мала дефіциту фінансових коштів. Але фондовий розподіл висхідної сировини і матеріалів плюс масове виробництво гірничої техніки, властиві колишній соціалістичній економіці, зводили нанівець усі визначні інженерні рішення наших конструкторів. У той час, як машинобудівники інших вуглевидобувних країн переходили на виготовлення індивідуальної, під кожну лаву, техніки с неодмінним урахуванням місцевих гірничо-геологічних особливостей (які часом не повторюються навіть у межах одного шару) Горлівський машзавод, приміром, один за іншим випускав типові комбайни. Дружковський — настільки ж типові механізовані кріпи. Що стосується матеріалів і комплектувальних, то після створення машини в кресленнях, інженери-конструктори роками займалися узгодженням так званих замін: краще, чим володіла країна і що закладали вони у свої розробки, йшло на оборонку, а вугільне машинобудування забезпечувалося за залишковим принципом. Становище ускладнювалося ще й тим, що головні проектні інститути галузі, борючися за честь мундира, часто-густо чіплялися за застарілі технології, нехтуючи досягненнями непрофільних організацій. Усе це, безумовно, значно здешевлювало машинобудівне виробництво, а надто вже знижувало якісні характеристики вуглевидобувного устаткування.

Отож, саме колектив шахти імені Засядькя під час оснащення своїх вибоїв геть-чисто відмовився від техніки масового випуску. Вдвічі, втричі переплачуючи, він розміщав замовлення на комбайни, кріпи, риштаки конвеєрів, електроустаткування тощо на універсальних, на зразок Новокраматорського машинобудівного, заводах, які не на словах знайомі з новітніми технологіями й ультрасучасними матеріалами. Ефект перевершив усі очікування. По-перше, конструктори нарешті одержали можливість утілити свої розробки без інженерних компромісів. А вугільники — досі відсутню в країні техніку і за продуктивністю, і за надійністю.

Досвід шахти ім. Засядька багатьом сподобався. І вже профільні машинобудівні заводи, — Горлівський, Дружковський, Новгородський та інші, по-перше, відмовилися від масового виробництва, а по-друге, від будь-яких конструкторських коректувань. І, між іншим, стали оживати! Об’єднані під егідою корпорації ІСД у торгово-промислову компанію «Укрвуглемаш», тісно співпрацюючи із фахівцями, що залишилися, проектно-конструкторського інституту «Донгіпровуглемаш», яким сьогодні, запускаючи індивідуально оснащувані технікою лави, доводиться працювати по 12—14 годин на добу, наші машинобудівники за останні два—три роки комплексно механізували «під ключ» 120 лав. Причому не тільки в себе на Батьківщині, а й у Росії — вуглевидобувна техніка з українською маркою стає дедалі конкурентноздатнішою на зовнішньому ринку.

І все-таки, все-таки. Темпи технічного переозброєння вуглепрому залишаються вкрай низькими. На шахтах, що видобувають енергетичне вугілля, їх здійснюють за рахунок убогих бюджетних подачок і тому, навіть з урахуванням переоснащення підприємств у ланцюжках «вугілля — кокс — метал» за власні кошти, загалом по галузі становлять від трьох до п’яти відсотків на рік. Як свідчать розрахунки, зроблені фахівцями «Донгіпровуглемашу», щоб вивести галузь на рубежі рентабельності, необхідно вдвічі збільшити темпи переоснащення шахт сучасною вуглевидобувною технікою.

Чи має для цього держава необхідні кошти — питання риторичне. Сподівання Мінпаливенерго на спроможність зібраних гірничовидобувних підприємств переозброюватися за рахунок самофінансування — залишаються примарними: ще жодного разу зміни в адміністративному управлінні не призводили до позитивних результатів. Насправді вони більше нагадували знаменитий квартет із байки Крилова.

І все-таки, як вважає багато хто із фахівців, реальна можливість одержати необхідні для технічного переозброєння шахт кошти є. Для цього, насамперед, необхідно відмовитися шукати чорну кішку в темній кімнаті, тим паче коли її там немає. Тобто — від усіляких адміністративно-управлінських викрутасів. І за прикладом ланцюжків «вугілля — кокс — метал» створювати вертикально інтегровані компанії з циклом «вугілля — енергогенерація — енергорозподіл».

Найзручніший момент для такої реструктуризації вітчизняного ТЕКу, треба визнати, втрачено. Спочатку створення, а потім і хижацька приватизація енергорозподільчих компаній, так званих обленерго, призвели, як уже відзначалося, лише до утворення багатомільярдної фінансової взаємозаборгованості між операторами енергокомплексу. І все одно, держава ще продовжує контролювати велику його частину. А отже, має всі можливості для розв’язання проблеми. До слова, новий віце-прем’єр з ТЕКу Андрій Клюєв неодноразово, ще до свого призначення, висловлювався саме за вертикально інтегровану реструктуризацію енергокомплексу. Як мовиться, і карти йому в руки.