Квітень, можна сказати, місяць знаковий. Для всього року. За результатами першого кварталу, які підбивають в першій декаді, можна без перебільшення судити про гуртові й роздрібні цінові тенденції, про кон’юнктуру зовнішнього ринку, місце на ньому вітчизняних виробників, про очікувані макроекономічні пропорції, зрештою, про майбутній врожай.
І хоча квітень, що минув, на відміну від торішнього (який спричинив, якщо пам’ятаєте, панічні настрої, що і призвело до нестримного зростання цін на харчі), особливих сюрпризів не приніс, національні особливості нашої економіки проявилися повною мірою.
Ціни
Роздрібні ціни на споживчі товари і послуги для гаманця пересічного споживача зростали, можна сказати, непомітно. Тобто, видима інфляція була в припустимих межах, які не руйнують прогноз макроекономічних показників. Адже не міг же на них вплинути сезонний, напередодні Великодня, сплеск цін на продукцію тваринництва і птахівництва на міських базарах.
Але ось що цікаво. Ціни в наших міні- та супермаркетах, а по-колишньому в продовольчих магазинах і гастрономах, на високоякісні м’ясні продукти побили психологічно важливий для продавців і покупців поріг у 40 гривень за кілограм.
Щоправда, поруч з гарною на вигляд, натурального кольору, соковитою шинкою, вирізаною із суцільного окосту, від 40 гривень за кіло, на прилавках з’явилися пресовані сорти цього продукту з гучними назвами за ціною від 14 до 25 гривні. Те саме і з ковбасними виробами. Невідомо з яких відходів м’ясного виробництва і чи з м’яса взагалі, а не із сої і харчових добавок, ароматизаторів і хімічних барвників цю дешевизну виготовляють, тільки вона цілком і повністю відображає провалля майнового розшарування в незалежній Україні. Тугі гаманці ніколи не куплять шинку «Королівську» за чотирнадцять гривень. Насолоджуватися такими, з дозволу сказати, шедеврами гастрономічного мистецтва — доля пересічних громадян нашої рідної батьківщини. А їх, як відомо, переважна більшість.
Проте ерзац товари, які масово заполонили споживчий ринок, пом’якшують перманентне зростання цін, характерне для нашої економіки, заганяють усередину її негативні сторони. Інша справа — виробничі товари і послуги. Особливо в базових для української промисловості галузях та інфраструктурі.
Минулого місяця буквально заволали наші залізничники. Від навіть не відсоткового, а багаторазового зростання цін на рейки, колеса, рейкові підкладки, стрілочні переводи і гальмові колодки. За наявного зносу магістральної колії і вагонного парку, цієї металопродукції потрібно дедалі більше. Інакше неможливо забезпечити безпеку руху — у квітні зійшов з рейок через незадовільний стан шляху електровоз пасажирського потяга під Харковом. Дякувати Богу, обійшлося без катастрофи.
Стогін залізничників не менш гучними акордами підхопили машинобудівники, які хором благали послабити ціновий зашморг на сировину і комплектувальні. Адже ця галузь лише торік набула ознак активного життя. І ось маєш, ціни на металопрокат зросли на 40, 100 і більше відсотків залежно від сортаменту і марок сталі. Удар, як кажуть, нижче пояса.
Стан був такий серйозний, що Президент особисто зажадав від Антимонопольного комітету вжити термінових заходів для приборкання апетиту металургійних королів. І мало хто згадав, що кілька років тому точно так само волали самі металурги від різкого підвищення цін на залізничні перевезення. Як гукнеш, так і відгукнеться.
Наші промисловці бігають одне за одним по замкнутому колу. А базові галузі, зрозуміло, підганяють і споживчий ринок. До того ж темпи зростання ціни робочої сили в нас традиційно нижчі за низькі. Показово, що паралельно зростанню цін на метал і металопродукцію залишалася на місці, а на деяких заводах навіть знижувалася, питома вага заробітної плати в структурі витрат на тонну чавуну, сталі та готового прокату.
Низька зарплата в базових галузях економіки, звичайно, не дає змоги нарощувати її й в бюджетній сфері. Саме тому, незважаючи на справді високі, — до 10 і вище відсотків щомісяця, і минулий квітень не виняток, — темпи зростання ВВП і промислового виробництва, купівельної спроможності основної маси населення вистачає хіба що на продукти ерзац і китайський ширвжиток.
Безсистемність
Жодними монетарними теоріями і методами це порочне коло не розірвати. Причини тут лежать набагато глибше і мають насамперед інженерно-технологічний характер. Індустрія, яку дістали ми у спадок від колишнього СРСР, як і раніше, не сприймає науково-технічних інновацій. До того ж, як підрахував у квітні Держкомстат, річні капітальні інвестиції за своїм обсягом у нас зрівнялися з річним бюджетом і досягли 60 мільярдів гривень, інноваційна складова в них не перевищує 5 відсотків. У результаті промислові підприємства не мають технологічних резервів для компенсації сюрпризів ринкової кон’юнктури. Навіть прогнозованих. Таких, наприклад, як давно очікуване зростання цін на первинні енергоносії.
Ще на початку року НАК «Нафтогаз України» захистила в уряді потребу 50-відсоткового підвищення вартості блакитного палива для промислових споживачів. І хоча зійшлися на тому, що підвищуватимуть її поступово, не більш як на 5 відсотків на місяць, легше від цього тим самим металургам чи енергетикам не стало. Утім, як і пересічному громадянину. Утішливі для нашого з вами гаманця запевнення в тім, що ціна побутового газу в цьому році залишиться незмінною, хіба що відстрочить неминуче.
Я все це до того, що ринкова атрибутика, якою ми обросли за роки реформації, — комерційні банки, пункти обміну валют, акціонерні товариства, ілюзорна воля підприємництва, монетарні технології в організації грошового обігу, товарні та фондові біржі тощо — на рівень і якість життя пересічного українця практично не вплинула. Казки про те, що ринок без державного втручання сам по собі все врегулює (насамперед вартість робочої сили, а отже, наші з вами зарплати), виявилися, м’яко кажучи, неправдивими.
Тепер у вищих ешелонах влади — нова «теорія». Неминучості соціальних втрат, а точніше, страждань народу, у період первісного нагромадження капіталу, в якому і перебуває Україна. На мій погляд, це така сама нісенітниця, як і вигадки про самодостатність ринкових механізмів. Здатна хіба що затушувати управлінську неспроможність наших керманичів, яка щорічно проявляється у відсутності системних підходів до регулювання економікою. Лише один приклад.
На початку минулого місяця на наші АЕС звалилися диспетчерські обмеження. У перекладі на просту мову — несподіване, непланове зниження їх «оборотів», що, у свою чергу, призводить до неприпустимого, набагато нижчого за критичний, зниження рівня безпеки. Якщо хочете, до другого Чорнобиля.
Причина — не просто недолік, а фактична відсутність маневрених генерувальних потужностей в єдиній енергосистемі країни. До того ж саме в квітні пролунали клятвені запевнення Мінтопенерго в тому, що вже до вересня нові енергоблоки-мільйонники Рівненської та Хмельницької АЕС буде підключено до єдиної енергосистеми. Але вона просто не готова їх прийняти!
Про це знають усі, але вголос кажуть хіба що окремі народні депутати. Висновок простий. Реактори в ліпшому випадку працюватимуть на холостому ходу, у гіршому — простоюватимуть. А доблесне Мінпаливенерго гарячково шукатиме кошти для добудови двох законсервованих гідроакумулювальних електростанцій на Дністрі та Південному Бузі. Однак учені-енергетики, здатні думати системно, ще багато років тому доводили необхідність попереднього запуску саме цих об’єктів.
Але гроші знайдуть. Неважко здогадатися, у чиїй кишені. Непрямий податок у вигляді цільової надбавки на ціну побутової електроенергії неминучий. Для добудови гідроакумулювальних електростанцій. І чим усе це відрізняється від соціалістичної системи виробництва заради виробництва? Коли індустрія з кожним роком виробляла дедалі більше чавуну, сталі і тієї самої електроенергії, а собівартість життя пересічної радянської людини ставала дорожче і дорожче?
...І адміністрування. Голе
Відрізняється хіба що тим, що вершителі народних доль у ті далекі часи роз’їжджали на службових «волгах» і власних «жигулях». А тепер, відповідно, на «мерседесах» і «БМВ».
Принципи безсистемного ручного керування фінансовими потоками і промисловістю, неприкрите адміністрування — колишні. Щоправда, якщо більшовики періодично запроваджували продрозверстку і тільки для селян, то наші керманичі запровадили розверстку фіскальну. А отже — поголовну.
Я маю на увазі розпорядження Кабміну № 207 р «Про заходи з мобілізації (слово то яке. — Авт.) доходів у державний бюджет у 2004 році», яке набрало чинності з квітня, а ухвалено його напередодні — 31 березня. Цим документом інспекторам ДПАУ відверто встановлено планові завдання надходження податкових сум, до того ж ще і по галузях. А всій вертикалі влади на місцях — забезпечити 20-відсотковий приріст бюджетних надходжень від підприємств торгівлі, цитую: «Порівняно з показниками відповідних періодів минулого року».
Незрозуміло одне. І чого б це Кабміну Віктора Януковича так завзято турбуватися, якщо Держкомстат щомісяця рапортує про перевиконання дохідної частини бюджету? Адже квітень не був винятком. З другого боку, наказовим порядком товарообіг, який у темпах зростання далеко відстає від промислового, не збільшити. А купівельна спроможність населення стосовно перманентного зростання цін у всіх сферах суспільного виробництва в квітні, утім, як і в попередні місяці цього року, плавно знижувалася.
Приклади голого адміністрування в розв’язанні економічних проблем можна наводити нескінченно. Результати від цього, щоправда, не дуже втішні. Гадаю, передусім тому, що за дванадцять років реформації ми так і не зуміли перейти до державного регулювання ринку на основі технологій цільового системного планування. Витратний механізм вітчизняної економіки і надалі діє.
