Багатоколісний апарат із круглою кришкою й антенами, що стирчать, із привабливою назвою «місяцехід»... Предмет гордості вітчизняної науки і прототип популярних механічних іграшок демонструють тепер у столичному планетарії.

 

...Це було ще в шістдесятих роках. Завдання, отримане кількома секретними НДІ і КБ було досить розпливчасте: потрібно було створити безвідмовну машину для роботи в умовах, про які ще не було точних даних. Так, на спеціальній нараді в Харкові члени Академії наук СРСР обговорювали робочу гіпотезу моделі(!) місячного ґрунту, по якому належало їздити проектованому апарату. Ґрунт на поверхні космічного сусіда міг виявитися надмірно пухким, липучим, слизьким, кам’янистим — але насправді він був саме такий, як його «розрахували» автори проекту «Л-2».

Найжорсткішими були температурні умови: удень на Місяці — 150 градусів спеки, вночі — до 150 морозу. Але навіть удень обернений до сонця бік місяцехода міг бути на сто градусів тепліший, ніж тіньовий борт апарата.

Предмет особливої гордості конструкторів — підшипники, здатні тривалий час працювати в умовах глибокого вакууму і різких перепадів температур. Ретельно розраховані колеса неземної машини робили в Харкові, на ХВЗ — велосипедному заводі.

Нарешті, коли все було готове, перед відправленням машини «до місця постійної експлуатації» її більше року ретельно випробовували. Спочатку — на штучному місяцедромі при секретному ВНДІ-100, потім — у спеціально обладнаному літаку, насамкінець — на обладнаних полігонах у Ленінграді, під Сімферополем, на Камчатці. Під час випробувань особлива група конструкторів працювала над питанням зневажування —адже сила тяжіння на Місяці у шість разів менша: чи не буксуватиме такий «легкий» місяцехід на підйомі і не котитиметься стрімголов на спуску?

На всі питання було знайдено відповіді, усі проблеми було розв’язано. Старт ракети-носія «Протон» до Місяця відбувся в листопаді 1970 року, і після успішного приземлення платформи апарат «відстебнувся» від неї і з’їхав на ґрунт.

Керували місяцеходом дистанційно. Водій змушений був кермувати, розглядаючи шлях з відстані 400 тисяч кілометрів. До того ж апарат був безнадійний тугодум: сигнал з пульта керування ішов до нього 2,5 секунди. Стільки само часу був у дорозі зворотний сигнал — телевізійна картинка місцевості і дані бортової телеметрії. Тобто у разі виявлення несподіваної перешкоди місяцехід рухався ще п’ять секунд, перш ніж до нього доходила команда на гальмування або поворот.

Місяцехід працював без перерв цілий місячний день —два земні тижні. З настанням ночі він завмирав, закривши верхню кришку, але відзивався на запити з Землі: «Енергія є, температура у відсіку нормальна». Відпрацювавши майже рік (з 17.11.1970 р. по 4.10.1971 р.) далеко від Батьківщини — за п’ять днів польоту на ракеті — «Місяцехід-1» виконав головну, а потім і додаткову програму наукових досліджень. Він припинив свою роботу лише тоді, коли цілком виробило свій ресурс ізотопне джерело тепла кліматичної установки.

Слідом за ним було створено «Місяцехід-2», доставлений на Місяць за два роки, — досконаліший, який пробіг відстань утричі більшу. Наступний місяцехід, з індексом «3», був відмінний багатшим набором наукового обладнання. Цілком підготовлений до роботи, по Місяцю він так і не їздив — радянську місячну програму на той час було завершено з причин не технічних, а кон’юнктурних.

...Три роки тому на одному секретному підприємстві святкували тридцятиріччя першого місяцехода. На зроблених під час торжества фотографіях, які вдалося подивитися, — жодного молодого обличчя. Не таїна, що багато перспективних фахівців залишають науку, і найцінніший досвід ветеранів передавати практично нема кому. Місяцеходів ми тепер не робимо. На несекретному ХВЗ, як і колись, штампують велосипеди. Вони мають сталий попит в Україні — країні, яка гордо іменує себе космічною державою.