Для країни — проблема, для вченого — можливість самореалізації
Відтік учених з України набув просто загрозливих масштабів. Горезвісний «відплив мізків» обходиться країні в 40—90 мільйонів гривень на рік. Тільки комп’ютерників з України щороку виїжджає 2,5—6 тисяч. Тим часом витрати держбюджету на підготовку одного такого фахівця перевищують 10 тисяч гривень. Ситуацію, що склалася, прокомментував президент Центру суспільно-правових досліджень Олег Бойко (на знімку):
— Природно, якщо вчених не задовольняє, приміром, зарплата на батьківщині, вони шукають вигоду за її межами. Боротьбу з цим явищем оголошувати безглуздо. Єдина панацея — створення в країні умов для реалізації творчого потенціалу.
Стан у вітчизні сучасної науки найточніше може відчути той, хто «вариться» в цій системі. Нібито у країні проводяться конференції, симпозіуми, і здається, ніби наукове життя вирує, однак насправді це далеко не так. Комерціалізація науки, що на Заході нерідко виступає як могутній стимул для досліджень, у нашій науці скоріше зіграла стримувальну роль. Відсутність системи стипендій, грандів під результативні дослідження, з одного боку, і наявність розгалуженої мережі дослідних інститутів — з другого призвели до того, що наука України виявилася багато в чому неготова до тих кардинальних перетворень, які сталися в суспільстві. Але замість модернізації структури дослідних інститутів у вітчизні обмежилися зміною атрибутики. У підсумку наші «правила гри» на науковій ниві все ще залишаються відсталими. При цьому, на тлі досить слабкої підтримки з боку держави володарів наукових ступенів, традиційно виняткове значення закріпилося за «табелями про ранги». Звідси хабарництво — бич, що буквально роз’їдає вітчизняну науку.
Корупцію породила саме атрибутивність реформ наукового сектора, швидше навіть імітація цих реформ. Система освіти України, що в ідеалі має ростити наукові кадри, насправді перетворюється на систему торгівлі дипломами, в деяких комерційних вузах — узагалі сумнівної якості. Замість прилучення студентів до наукової праці, стимулювання їх підсвідомого прагнення до досліджень, у таких вузах має місце бути чітка схема «товар—оцінка—товар». У результаті наука асоціюється з винагородами і підношеннями, де основним критерієм одержання гарних балів є матеріальний статус студента.
Та головне лихо нашої науки — усе-таки відсутність нової формації. Молоді вчені налаштовані переважно на Захід, на еміграцію, і одержання кандидатського ступеня вони нерідко розглядають як плацдарм для успішного перебазування «туди». Спорадичні гранди від західних «спонсорів» можуть підтримати окремі напрямки, але нездатні сприяти розвиткові фундаментальних досліджень. Тому з дуже великими потугами реалізується державна програма «Образний комп’ютер». Через неможливість почати або продовжити ефективні наукові дослідження перспективні українські вчені воліють емігрувати туди, де їхні знання — не ступені, а саме знання — затребувані й де за них добре платять.
