Щороку в Київському центрі хірургії гриж живота роблять понад тисячу операцій. На жаль, ця біда, грижа, трапляється в кожного десятого. І що найприкріше, багатьом доводиться лягати на операційний стіл по кілька разів. Адже ще не всі хірурги застосовують сучасну технологію вживлення поліпропіленової сіточки. А саме лише після операції за такою методикою грижа більше не з’являється. Частка рецидивів із 50—60 відсотків зменшилася до 0,3 відсотка.
На щастя, у нашій столиці є місце, де працює злагоджена команда медиків. Це — Київський міський центр хірургії гриж живота. Очолює її 45-річний професор кафедри хірургії Національного медичного університету ім. О. Богомольця, доктор медичних наук Ярослав Фелештинський. До його золотих рук у лютому нинішнього року потрапив і автор цих рядків. І подивився на все, так би мовити, ізсередини.
Одразу скажу тим, хто ще вагається: не зволікайте (телефон центру — 416-00-35). До речі, у клініці, розташованій на Подолі, на території Києво-Могилянської академії, не відмовляють практично нікому. Там беруться за, здавалося б, безнадійні випадки. По допомогу сюди їдуть з усієї України.
— Позбутися грижі можна тільки хірургічним шляхом, — каже Ярослав Петрович. — Не оперують лише дітей до п’яти років із пупковими грижами, котрі можна вправити...
Утім, про всі нюанси діяльності клініки та її лікарів розповість керівник закладу. Та спочатку кілька слів про нього самого...
— Народився я на Тернопільщині, в селі Жукові Бережанського району, — розповідає пан Ярослав. — До речі, лікарів у нашій родині не було. Мама — шкільний бібліотекар, тато — вчений-агроном.
— То звідки з’явилося захоплення медициною?
— Батько дружив з лікарями. Вони часто бували в нашому домі. Це були шановані в селі люди. А тато ще й підкреслював, що то найгуманніша професія. Його слова запали в душу.
Школу закінчив на «відмінно». З першої спроби у сімнадцять років вступив до Київського медичного інституту.
— Але з хірургічною спеціалізацією, либонь, визначилися пізніше?
— На третьому курсі, коли почали вивчати клінічні дисципліни і відвідувати заняття на кафедрі загальної хірургії. Тут, до речі, я тепер і працюю. Мені сподобалася ця спеціалізація, бо результат роботи видно одразу. Ходив на чергування до тодішньої Жовтневої лікарні, де базувалася наша кафедра. І не розчарувався, а ще більше впевнився: обрав свій єдиний шлях. Розподілом після шостого курсу особливо не переймався. Важливо було потрапити до хірургії. Так воно і сталося. Інтернатуру з цього фаху проходив у Білоцерківській міській лікарні. Пропрацював там рік. Дуже вдячний людині, котра стала моїм учителем на першому місці служби, Григорію Дем’яновичу Ковбасюку — справжньому хірургові, який свого часу пройшов школу в Миколи Амосова...
Після інтернатури Ярослав Петрович одержав призначення до Сквирської районної лікарні на Київщині. Згодом вступив до клінічної ординатури у своїй альма-матер. Успішно здолав конкурс і потрапив до інститутської кафедри, де й навчався.
Через певний час визначився з темою кандидатської дисертації — «Лікування післяопераційних гриж». Після захисту його вчитель та науковий керівник, професор Макар Петрович Черенько запропонував Фелештинському залишитися на кафедрі і продовжити роботу над темою.
— Мені імпонувало, що над нею серйозно працюють у розвинених країнах, — розповідає Ярослав Петрович. — Тоді з’явилася можливість користуватися іноземною літературою. Медлайн, Інтернет стали й нам доступні. А 1995 року звернувся з ініціативою до міського управління охорони здоров’я організувати в Києві центр хірургії гриж живота. Аргументував це тим, що є багато таких пацієнтів. Нам пішли назустріч — і задум став реальністю.
— Цікаво, а чому центр з’явився саме на базі п’ятнадцятої лікарні?
— Дуже просто — тут була база кафедри медінституту. З часом я став членом асоціації хірургів Європи і герніологів (фахівці, котрі лікують грижі). Побував за кордоном, збагатився досвідом колег із Кракова, Варшави, Брюсселя, Мілана, Будапешта, Лондона. Коли стажувався у Великій Британії, багато чого запозичив. Однак і своє вже міг запропонувати. На моє запрошення три роки тому в нашій клініці побував англійський професор Ендрю Кінгнорт, віце-президент Європейської асоціації хірургів-герніологів. Разом за дванадцять днів ми зробили близько тридцяти операцій. Від’їжджаючи, поважний гість сказав буквально таке: «Гадав, що їду вчити колег, але вийшло так, що ми вчилися один в одного».
Побував я і в центрі хірургії гриж міста Плімута, очолюваному професором Ендрю Кінгнортом. Там усе організовано на найвищому рівні. Звичайно, ми можемо лише мріяти про таке обладнання, як там, про забезпеченість медикаментами. Не кажу вже про те, що місцеві колеги отримують належну винагороду за свою працю. Однак і ми можемо дечим похвалитися. Насамперед талановитими хірургами, які працюють за передовими технологіями. Та за рівнем матеріального забезпечення ми поступаємося. Нашим пацієнтам самим доводиться купувати медикаменти.
— Докторську дисертацію ви захистили вже працюючи в центрі гриж?
— Так. Центр, як уже згадувалося, з’явився 1995 року, а 2000-го — я захистився. До речі, тема докторської споріднена з кандидатською — одна з проблем лікування гриж. Конкретною науковою роботою було підтверджено нові підходи, впроваджено їх у практику. Робота дала поштовх до застосування нових технологій по всій країні. І чимало хірургів зацікавилися допоміжними пластичними матеріалами у лікуванні гриж. Біологічно інертними, такими, що не спричиняють запалення тканин, не відторгуються і водночас слугують каркасом для проростання.
Раніше для лікування використовували місцеві тканини і закривали дефекти шляхом натягу, переміщення з одного боку в другий. Це призводило до того, що цей натяг згодом призводив до нового розриву на певній ділянці, до рецидиву хвороби. Сьогоднішня операція передбачає закриття дефекту без натягу тканин. Ставиться своєрідна латка...
Є американські й вітчизняні сітки. Професор Фелештинський перший в Україні застосував цей матеріал. Тепер уже в багатьох регіонах країни є його послідовники. Цьому, до речі, сприяла перша всеукраїнська конференція «Нові технології у хірургічному лікуванні гриж живота» (квітень минулого року). У ній взяли участь майже 250 делегатів — фахівці з України, Великої Британії, Москви, Санкт-Петербурга, Мінська, Тбілісі.
— Ярославе Петровичу, мати однодумців — річ приємна. А чи є такі, кому ви, як кажуть, муляєте очі?
— На жаль, є. Та інакше й бути не може. Де робиться якась справа, є певний успіх, там є і заздрість. Важко тих людей назвати опонентами. На них не ображаємося, скоріше не звертаємо уваги, працюємо собі та й годі. Взагалі я людина компромісна.
Хотів би сказати про інше, що тішить найбільше. До нас щиро і приязно ставляться в Академії медичних наук України, поділяють наші думки. Ректор Національного медичного університету ім. О. Богомольця Віталій Федорович Москаленко також сприяє подальшому розвитку нашого центру.
— Знаю, що не тільки справою лікування грижі переймаєтеся з колегами...
— Звісно. У нас загальнохірургічна клініка. Виконуємо всі оперативні втручання — апендицит, холецистит, проривна виразка шлунка, кишкова непрохідність тощо. Проте оперування грижі не варто зводити до якогось примітиву. Мовляв, закрив дірку і все. Операція з приводу післяопераційної грижі (та ще й неодноразової) — річ надскладна. Це виражений спайковий процес у черевній порожнині — зрощення. Такі операції дуже складні і тривають дві-три години.
Трапляється супутня хірургічна патологія. Можуть бути й камінці у жовчному міхурі. І залишати це неможливо. Тому доводиться одночасно видаляти жовчний міхур, роз’єднувати зрощення, виконувати резекцію кишки, видаляти орган, котрий зазнав змін. Це найчастіше кісти, хворі яєчники, пухлини матки. Як бачите, і гінекологічні споріднені операції доводиться робити. Тож хірург має бути готовий до всього.
...Коли я сам лежав на операційному столі, Ярослав Петрович кілька разів виходив до сусідньої операційної зали. Там у чоловіка сталася проривна виразка шлунка. Треба було рятувати життя. Лікарі, на щастя, впоралися із завданням. І мені все зробили швидко, якісно, віртуозно, й іншого пацієнта вчасно прооперували.
— А які випадки запам’ятовуються найбільше?
— Якщо вчасно не вжити заходів, то грижа може стати дуже великою, навіть гігантською. І найстрашніше те, що від неї можна померти. Це коли виникає защемлення грижі, яке призводить до омертвіння внутрішніх органів (найчастіше кишечника), до перитоніту. Інколи лікарям доводиться просто витягувати людей з того світу. Приміром, одного разу до нас «швидка» привезла 36-річну пацієнтку з величезною пупковою грижею, яку вона носила дванадцять років. І це за ожиріння четвертого ступеня. Грижа постійно защемлювалася. Зрештою, запалення — і грижовий мішок розірвався. Там уже було гнійне запалення. Молода ще людина могла померти. Але фінал у цієї історії був щасливий...
— Чи є протипоказання для використання сіточок?
— Так, коли в людини гнійно-запальний процес у черевній стінці, запальні хвороби шкіри, вживлювати цей матеріал не можна. Практично не використовується матеріал у пацієнтів, молодших за 18 років. Правда, буває, що вроджений дефект черевної стінки дуже значний, і закрити його власними тканинами пацієнта неможливо. Тоді застосовуємо сіточку.
— Скільки часу доводиться провести в лікарні після операції?
— Усе залежить від розміру грижі. Якщо вона невелика, то це три-чотири дні...
— Як довго після операції забороняється піднімати вагу?
— Упродовж півтора місяця ми рекомендуємо обмежити фізичні навантаження, не піднімати більше п’яти кілограмів. У цей час протипоказано качати прес, виконувати вправи для м’язів живота. А вже через півтора місяця людина повертається до звичного життя, не обмежує себе ні в чому. Протягом півроку поліпропіленова сіточка остаточно проростає з’єднальною тканиною. Формується механічно міцна тканина.
...Ярослав Петрович очолює зіграну команду однодумців. Серед них багато його учнів. Вони вже самі виконують надскладні операції, ведуть і наукову діяльність. Скажімо, щороку шеф і його підлеглі публікують до шістнадцяти наукових праць, працюють над дисертаціями, досліджують різні композитні матеріали для пластичного закриття дефектів черевної стінки. Останнім часом оформлено три заявки на винахід. Отримали вже два позитивні рішення. У планах — проведення другої науково-практичної конференції...
Дуже важливо, що школа, створена на базі центру, передбачає виважений підхід до справи, високу відповідальність. Люди тут працюють у досить непростих умовах, більше на ентузіазмі, з надією на кращі часи. Та найголовніше, що колектив центру і його лідер своєю високопрофесіональною діяльністю примушують пацієнтів повірити у, здавалося б, неможливе. І ті безмежно вдячні за це лікарям.
