«Початок мудрості — у визнанні фактів»

Щира й сердечна взаємоповага і довіра, які впродовж століть визначали історичний діалог між Україною та Фінляндією, розуміння ролі одна одної на політичній карті світу, а надто — у переломні моменти національної історії — спричинили, вважаю, появу засадничої, але маловідомої для сучасників, оцінки українсько-фінляндських відносин: «Лише тоді я усвідомив етнографічні та історичні підстави прагнення українців до незалежності і зрозумів, яке це має значення до Фінляндії. Українські прибічники незалежності були нашими очевидними і природними союзниками. Якби ця велика та багата країна стала незалежною, це сприяло б звільненню Фінляндії та збереженню її свободи». Ці слова належать Герману Гуммерусу, який у 1918 році був першим Послом Фінляндії в Українській Державі.

Ще з VІІ—VІІІ століть саме з теренів Скандинавії проліг славнозвісний торговельний шлях «від варяг до греків», що вів до Візантії. Це був сповнений небезпек і труднощів шлях, який проходив через Київську Русь — праматір сучасної України. Водночас це був шлях взаємопроникнення культур і налагодження взаємовигідних торговельних стосунків. Наша древня столиця Київ стоїть на перехресті Східної Європи, з’єднуючи Північ континенту з Півднем, Західну Європу — з євразійськими просторами.

Десять століть бурхливої і кривавої європейської історії майже не змінили умов первинного геополітичного рівняння, згідно з яким Україна — одна з найбільших країн Європи зі значним промисловим, науково-освітнім і культурним потенціалом — має відігравати роль сполучної ланки між країнами, народами і цивілізаціями.

У межах України зустрілися західно-християнська (католицька і протестантська), мусульманська та православна релігії. Західна частина України зберігає пам’ять про Австро-Угорську імперію з її ліберальними європейськими традиціями. Центральна і Східна Україна розвивалася в межах Російської імперії, втративши демократичні риси Козацької республіки ХVІІ—ХVІІІ століть, зокрема інститути самоврядування і державної автономії.

Переконаний, що сьогодні багатьох молодих людей в Україні та Фінляндії здивувало б нагадування того історичного факту, що обидві наші держави перебували упродовж ХІХ—початку ХХ століть у єдиній імперії —Російській.

Відмінність полягала лише в тому, що Фінляндія з 1809 по 1917 рік була автономною державою у складі Росії, створивши інститути влади і зміцнивши національну єдність, а Україна в цей час втратила залишки незалежності і була перетворена на безправну провінцію царської імперії.

Після 1917—20-х років шляхи наших народів надовго розійшлися — Фінляндія створила незалежну національну державу, а Українську Народну Республіку було знищено комуністичним режимом. Лише з падінням «залізної завіси» Україна та Фінляндія впритул наблизилися одна до одної у своєму бажанні будувати нову Європу як суверенні європейські держави.

Вбачаю особливий сенс у сьогоднішній розмові ще й тому, що саме в Гельсінкі в 1999 році було затверджено Спільну стратегію ЄС щодо України. Зауваження, вміщене у стратегії, про «відкриті для України двері Європейського союзу за умов її відповідності критеріям членства в ЄС, які визначені Копенгагенським самітом ЄС у червні 1993 року», стало для нас імперативом, який упродовж цих п’яти років визначав сутність, пріоритети і динаміку внутрішньополітичних трансформацій, як і готовність України до компромісу у відносинах з міжнародними партнерами.

Проголосивши європейську стратегію розвитку та європейський напрям економічної і військово-політичної інтеграції, Україна дедалі очевидніше дотримується економічних і політико-демократичних критеріїв Європейського союзу і Ради Європи, дедалі рішучіше позбувається прикрих проявів непослідовності у реалізації зовнішньополітичного курсу та ситуативного використання євроінтеграційних гасел. Події останніх років переконливо свідчать про реальну перспективу повного виконання Україною зобов’язань за Угодою про партнерство та співробітництво з ЄС і визнання Євросоюзом української економіки ринковою. Серед політиків і пересічних громадян України неухильно зростає розуміння об’єктивної потреби європейського вибору як форми забезпечення національних інтересів і стратегії демократичного розвитку.

В оцінці власної європейської перспективи виходимо з точного сприйняття первинного значення поняття «інтеграція» — «відновлення цілого». Україна з часів прийняття християнства завжди була, є і залишатиметься невід’ємною частиною європейського простору. Історія підтвердила, що тільки завдяки повоєнному інтегруванню значна частина Європи перестала бути джерелом воєнних конфліктів. Залишається зробити таким весь європейський простір. У відновленні європейської цілісності з Україною як органічною частиною політичної Європи бачиться насамперед перспектива мирного розвитку народів і держав континенту. За такою гуманістичною логікою Україна просто зобов’язана стати одним з наступних суб’єктів стратегії розширення.

Серед безлічі питань, що постали перед Україною як незалежною державою, вирізнялися особливою складністю два:

— як відновити європейську ідентичність України, причому не в географічному, очевидному для всіх сенсі, а у вимірі юридичному, політико-безпековому, психологічному;

— як вийти з-під могутнього впливу та міжнародної «тіні» Росії і відлагодити при цьому дружні, рівноправні відносини двох суверенних країн. Думаю, що ця проблема добре знайома вам, зважаючи на кількасотлітній досвід перебування Фінляндії у складі інших держав.

Незважаючи на те, що наш майже тринадцятирічний шлях побудови незалежної держави був екстремально важкий і пролягав через глибоку економічну і психологічну кризу, демографічні втрати і політичні шторми, маємо право сказати сьогодні, що Україна відбулася як вагомий самостійний чинник міжнародної безпеки, як держава-спадкоємець Київської Русі, і проголосила своєю стратегічною метою приєднання до НАТО і Європейського союзу.

Якщо висловити нашу мету в короткій формулі, то ми хочемо бачити Україну часткою єдиного євроатлантичного простору, процвітаючою демократичною державою, що живе в умовах миру, безпеки і дружби з сусідніми країнами і є впливовим регіональним актором європейської сцени.

Це, якщо хочете, наша «українська мрія». Але на шляху до реалізації цієї амбіційної мети нас спіткали безпрецедентні труднощі, які можна назвати вадами розвитку: тут і жорстока боротьба олігархічних кланів за матеріальні, фінансові та політичні ресурси; і всепроникна корупція, слабкість державних механізмів, апатія населення і важкий тягар тоталітарної спадщини та бюрократичних практик минулого, що лежить на плечах старшого покоління управлінців і не дає можливості перейти до європейської моделі розвитку держави.

На жаль, ці наші тимчасові труднощі, зрозумілі кожному, хто вивчав процес трансформації держав, були перетворені стараннями окремих політичних кіл і певних засобів масової інформації на іманентні риси України: з певного часу Україна стала постачальником «чорних новин», а отже — і «хлопчиком для биття» та повчань у деяких європейських вітальнях.

Але Україна — держава, що динамічно розвивається, робить висновки зі своїх помилок і швидко самовдосконалюється, я б навіть сказав, самоналагоджується, і однієї лише чорної фарби для змалювання сучасного життя українського суспільства стає вочевидь недостатньо.

Хотів би поділитися з вами добрими новинами про Україну.

Ось уже кілька років поспіль триває зростання ВВП, що свідчить про вихід України з лабет економічної кризи. Починаючи з 2000 року щорічне зростання ВВП дорівнювало від 5,2 до 9,3%; у 2003-му ВВП зріс щодо 1999 року на 32%. Обсяги промислового виробництва зросли за цей час на 60,3%. Український експорт збільшився майже на 70%, що стало найвищим показником у Європі.

Поступово покращуються і деякі соціальні показники. Так, за останні чотири роки заробітна плата зросла в 1,6 разу. Загальна чисельність безробітних у 2003 році зменшилася більш як на 10,4%.

За останні роки ми вийшли на фактичну бездефіцитність державного бюджету і стабільність гривні — національної грошової одиниці.

Можна стверджувати, що в українській економіці відбулися фундаментальні ринкові перетворення і що особливо важливо — сталися психологічні зміни в населення, яке відмовилося від патерналістських пострадянських ілюзій і сприйняло правила ринкової гри.

За роки державної незалежності нам удалося досягти стабільності політичної системи, подолати гостре політичне протистояння між гілками влади, законодавчо закріпити можливості проведення вільних і чесних виборів. Увага найвищого законодавчого органу України — Верховної Ради — прикута нині до питань уможливлення прозорості політичних рішень, законодавчого забезпечення діяльності опозиції, недопущення тиску на засоби масової інформації, посилення громадського контролю за діяльністю органів державної влади, передусім правоохоронних органів і збройних сил. Добре розуміємо, що тільки системні внутрішньополітичні трансформації стануть чітким індикатором реальної готовності України інтегруватися до європейських і євроатлантичних структур.

Ми переконані, що процес політичних, економічних і соціальних трансформацій, здійснюваний Україною з метою досягнення відповідності копенгагенським критеріям вступу до ЄС, приведе до високих демократичних і соціальних стандартів життя наших співвітчизників. Найістотнішими для України із загальної множини згаданих критеріїв є такі: стабільність інститутів, які гарантують демократію, верховенство права, забезпечення прав людини, повага та захист прав меншин.

У цьому, і насамперед у цьому — мотивація наших євроінтеграційних устремлінь, як і виправдані сподівання на досягнення успіху. Водночас нас не полишає тверда переконаність у тому, що перелік критеріїв європейськості, яка не може сприйматися поза рамками європейської демократії, як і стандартів європейської інтеграції та модернізації, аж ніяк не повною мірою відповідає вимогам сьогодення.

Думаю, що й фінські політики та інтелектуали поділяють цей погляд, принаймні розуміють глибину проблем, з якими Україні доводиться мати справу.

Ось чому, оцінюючи демократичний потенціал України, неправильно дивитися на нашу країну крізь окуляри євроскепсису і єврозневіри.

Навряд чи продуктивною була б зупинка процесу розширення об’єднаної Європи на кордонах України. Це стало б великою геополітичною помилкою лідерів сучасної Європи і — одночасно — великою несправедливістю щодо українського народу.

Ми конструктивно сприймаємо об’єктивну критику на нашу адресу з боку Ради Європи і Європейського союзу, намагаючись усунути наявні недоліки і поліпшити демократичні стандарти в нашій країні. Водночас нам не подобається політика подвійних стандартів, що нерідко застосовується до України.

Однак, якщо казати про унікальний досвід України, що збагатив людство своїм позитивним змістом, хочу нагадати про рішення про добровільну відмову від ядерної зброї, розташованої на нашій території. Сьогодні не дуже часто і не дуже охоче згадують про цей безприкладний жест доброї волі з боку України. Адже, усунувши ядерну зброю зі своєї території, Україна фактично усунула загрозу розповсюдження зброї масового знищення в Європі, зокрема, в країнах Центральноєвропейського регіону.

Тож сьогодні від легітимації європейськості нашої держави, тобто від поетапного включення України в європейські інтеграційні структури, залежить, з одного боку, спроможність європейців реалізувати одвічну мрію кращих гуманістів континенту, зокрема, славетного філософа І. Канта встановити вічний мир, а з другого — остаточно подолати руйнівний для миру розкол європейців на «своїх» і «чужих».

Як вам відомо, саме в ці квітневі дні 18 років тому на території України сталася глобальна техногенна катастрофа — вибух і пожежа реактора на Чорнобильській атомній електростанції.

Радіоактивна чорнобильська хмара поставила свої зловісні мітки в десятках країн на всіх континентах, зокрема і в Фінляндії.

Можливо, саме Чорнобиль уперше показав людству, якою малою є планета Земля, якими примарними є кордони між державами. Чорнобиль символізував зворотний негативний бік глобалізації, процес, що нестримною силою об’єднує людей інформаційними та іншими мережами, посилює взаємозалежність країн та економік.

Ми цілковито розуміємо, що глобалізація — це об’єктивний процес народження нової цивілізації ХХІ століття, і було б несерйозно заперечувати його існування або оголошувати «священну війну» глобалізації.

І все-таки мусимо відділити зерна від полови, добре від злого, конструктивну частину глобалізації, що відкриває величезні перспективи перед людством, від руйнівних викликів, які працюють на самознищення нашої планети.

Нам дуже приємно, що Фінляндія традиційно посідає одне з чільних місць у світі як країна, що формує і спрямовує процеси глобалізації.

Двадцять четверте місце в Європі і сорок п’яте у світі для України в процесах глобалізації лише наголошують на наших потенційних можливостях удосконалення у цій сфері — і ми були б раді запозичити фінський досвід впровадження глобалізаційних принципів і технологій в економіку, політику, науку, культуру.

Є ще одна обставина, що викликає в Україні великий інтерес. Це — участь Фінляндії у Світовій комісії з соціального виміру глобалізації. Символічним є той факт, що співголовою цієї авторитетної комісії є пані Тар’я Галонен — президент Фінляндії. Нам близькі і зрозумілі цілі комісії, серед яких пошуки таких шляхів глобалізації, які сприяють зменшенню бідності в світі, зростанню економічних показників і зайнятості населення, поліпшенню соціальних стандартів, встановленню принципів справедливості.

Надати глобалізації «людського обличчя» — чи є більш благородна мета для політичних діячів і громадських організацій, які формують сучасний образ світу?

Адже тектонічні зміни у світі після терористичних спалахів у Нью-Йорку у вересні 2001 року та в Мадриді у березні цього року з усією безпощадністю вияскравили загальнопланетарні вади й знову роз’ятрили забуті, здавалось, іще в середні віки, виразки фанатизму, нетерпимості, жаги кровопролиття й насильства.

Україна рішучо виступила проти хвилі жорстокості й страждань, спричиненої терористичними атаками і загрозами у Європі та США, тому підтримує нові ініціативи Європейського союзу про посилення безпеки, зокрема, мобілізацію всіх сил для боротьби з тероризмом та упередження його проявів. Вважаємо, що Декларація про боротьбу з тероризмом, Стратегічні цілі Європейського союзу у боротьбі проти тероризму та Декларація про солідарність у боротьбі з тероризмом, схвалені Європейською радою у Брюсселі 25—26 березня 2004 року, не тільки удосконалюють політико-правове реагування Європейського союзу на загрози, а й закладають підвалини дальшої розбудови системи боротьби з тероризмом на континенті.

Як вчасну розцінюємо й ідею запровадження посади координатора ЄС з питань боротьби з тероризмом, а також — окрему програму ЄС на зміцнення відносин з «третіми країнами» з метою активізації зусиль країн—членів ЄС та їх сусідів у боротьбі зі спільним ворогом.

Значним є вклад України в зміцнення безпеки на Балканах, на Близькому Сході, в Азії, Африці. Йдеться про миротворчі контингенти, сформовані з громадян нашої країни (понад 15 тисяч осіб), які, ризикуючи життям і здоров’ям, діяли і діють у зонах конфліктів.

Обидві наші країни — кожна по-своєму — зацікавлені в зміцненні безпеки в Іраку — больовій точці Близького Сходу. Ми сподіваємося, що рішення Фінляндії виділити близько 200 професійних військових для участі в антикризових операціях у складі сил швидкого реагування та евентуальна участь вашої країни у створенні разом з іншими державами підрозділу швидкого реагування сприятимуть установленню миру, спокою і демократичної форми правління в Іраку. Зусилля України в цій сфері добре відомі: наш внесок у міжнародну коаліцію у боротьбі з тероризмом охоплює політичні, дипломатичні, воєнні та гуманітарні складові.

В Україні проводиться значна законодавча та організаційна робота у сфері боротьби з тероризмом, зокрема, прийнято Закон «Про боротьбу з тероризмом» і спеціальну Програму антитерористичних заходів, створено Антитерористичний центр. З січня 2003 року наша держава є учасником усіх 12 універсальних антитерористичних міжнародно-правових документів.

У зв’язку з цим Україна висловлює свою високу готовність до посилення співробітництва з Європейським cоюзом у сфері юстиції та внутрішніх справ, регулювання міграційних потоків, у тому числі в рамках концепції ширшої Європи та нового сусідства.

Європейську і трансатлантичну безпеку сьогодні вже не можна зводити тільки до співробітництва між США і ЄС. До того ж, ведучи мову про безпековий вимір такого співробітництва, слід обов’язково враховувати чинник позанатовської частини Центрально-Східної Європи. Тож неминуче постає проблема повнокровної і повноправної участі України як найбільшої держави даного європейського субрегіону. Адже у розв’язанні проблем сьогодення демократично налаштовані державні діячі та громадськість в умовах глобалізації просто зобов’язані думати про гарантовану безпеку для майбутніх поколінь. У цьому сенсі альтернатива принципу загальності рішень, які зачіпають спільні інтереси, відсутня.

Шановні пані та панове!

Україна вітає приєднання до НАТО нових членів — семи європейських країн, яке відбулося 2 квітня 2004 року. Вбачаємо в цьому один з ключових моментів загальноєвропейського інтеграційного процесу, розширення зони стабільності й безпеки, утвердження загальновизнаних цінностей демократії і прав людини, побудови єдиного Європейського дому без розподільчих ліній. Надаємо важливого значення послідовності Альянсу в реалізації політики відчинених дверей, яка уможливлює приєднання до НАТО й інших демократичних європейських держав, бажання і здатність яких взяти на себе відповідальність і обов’язки, передбачені членством у цій організації, не можна ігнорувати.

Водночас розглядаємо етапним для себе Цільовий план Україна—НАТО на 2004 рік, який охоплює найважливіші сфери життєдіяльності держави і включає політичні та економічні питання, питання безпеки і оборони, інформації, права, а також передбачає чіткі механізми імплементації. Заходи, які Україна здійснюватиме з метою наближення держави до сучасних євроатлантичних стандартів, спрямовуються на зміцнення демократичних інститутів і розвиток громадянського суспільства, забезпечення сталого економічного зростання, реформування Збройних сил України. Цим документом уперше зафіксовано кінцеву мету співробітництва нашої держави з Північноатлантичним альянсом — набуття повноправного членства в цій міжнародній організації.

Таким само є український національний інтерес і в напрямі зміцнення сусідства з Євросоюзом. Сподіваємося, що на саміті Україна—ЄС, який відбудеться на початку липня в Гаазі під нідерландським головуванням, буде прийнято рішення про План дій Україна—ЄС. Результатом його виконання стане якісний прорив у відносинах України та ЄС. Головне для України в цьому плані те, що він ґрунтуватиметься не на односторонніх, а на спільних діях, а отже, може виступити своєрідною «дорожньою картою» України на шляху до укладення угоди про зону вільної торгівлі, а в перспективі — європейської угоди про асоціацію між Україною та ЄС.

Верховна Рада України за останні кілька років своєї діяльності набула рис і значення реального загальнонаціонального центру демократії і плюралізму, повсякчас знаходячи правові можливості для досягнення консенсусу в умовах гострого протистояння політичних партій і груп. Уперше у парламенті сформовано центристську політичну більшість, з участю якої створено коаліційний уряд. Тут діє сильна опозиція і на лівому, і на правому флангах.

Великі дискусії в країні викликала політична (конституційна) реформа, пов’язана зі спробою обмежити повноваження Президента України, надати більше прав Кабінету Міністрів, підвищити роль парламенту. Цей процес мав призвести до зміни нинішньої президентської моделі до парламентської моделі республіки. Попри запеклу політичну боротьбу, Верховна Рада, у суворій відповідності до Регламенту своєї діяльності, не підтримала в даний час внесення змін до Конституції.

Парламентарії України у своїй більшості загалом готові діяти за стандартами ЄС і НАТО. У зближенні з цими структурами і задекларованому входженні до них послідовно дотримуємося базових ідеологічних і політичних критеріїв, притаманних європейській цивілізації. Національний інтерес України та українського суспільства на тринадцятому році незалежності в цьому сенсі бачиться незмінним: формування громадянського суспільства та консолідованої політичної нації, сприяння масовому розумінню незаперечності прямої залежності між ступенем впливу громадськості на політиків і державних діячів та економічним успіхом.

Шановні друзі!

Фінська народна мудрість гласить: «Усього хорошого має бути в міру». В цій гранично лаконічній і водночас місткій життєвій мудрості, що історично виступила висхідною мовою культури, вбачаємо і корені моральної свідомості, і образну формулу дій за будь-яких життєвих обставин. Така мова є близькою і зрозумілою українській інтелектуальній і політичній еліті, представники якої впродовж століть реально зміцнювали загальноєвропейський культурний, релігійний і особистісний фундамент. Тож навряд чи коректно сьогодні повчати Україну «граматики політичної чи економічної мови», якою розмовляють нині в Європі. Непомічання внеску України у вироблення і правил, і законів такої граматики несе в собі потенційну загрозу відродження штучних кордонів і «залізних завіс».

Переконаний, що саме Фінляндія, визначальні етапи історичного розвитку якої тісно переплетені з історією України, добре розуміє значення сказаного. Взаємопереплетіння наших шляхів, що відбулося десь між 1120—1125 роками, коли київський князь Всеволод, внук легендарного Володимира Мономаха, здійснив похід на Фінляндію, спостерігалося і в часи входження до єдиної імперії з однотипними політичними утисками та національно-культурними і мовними заборонами, і на новому витку історії — в 1917—1918 рр.

Тоді політику здобуття державної незалежності Фінляндією та Україною судилося проводити колишнім однополчанам, регенту Фінляндії Карлу Густаву Маннергейму та гетьману Української Держави Павлу Скоропадському. Династичні зв’язки останнього, до речі, тягнулися від княжої доби києворуської історії.

Показово, що обох генерал-лейтенантів царської армії, лицарів офіцерської честі, доблесті і звитяги (улюблені слова Карла Маннергейма «За чисту справу —чистою зброєю!» повною мірою можна адресувати й Павлу Скоропадському), які ще влітку 1917 року командували корпусами на сусідніх Румунському та Південно-Західному фронтах, співвітчизники сприймали аж ніяк не однозначно і навіть насторожено.

Утім, в історії Фінляндії назавжди залишиться епоха діяльності К. Г. Маннергейма, зокрема, названа його іменем захисна «Лінія Маннергейма», яка, за висловом самого фельдмаршала, була передусім «лінією фінських солдатів».

Гетьман Павло Скоропадський також зумів звести не менш вікопомну в історії новітньої України лінію — низку форпостів національної професійної культури — академію, університет, бібліотеку, архів, театр, музей, які пережили всі політичні режими і успішно виконали своє головне історичне призначення: інтегрувати Україну до загальноєвропейського духовного і культурного простору.

Доречно згадати тут і про сучаснішу нам «Лінію Паасіківі—Кекконена» як про мудру лінію зовнішньої політики між Сходом і Заходом, яка увінчалася добросусідством із колишньою світовою надпотугою СРСР, а головне — зберегла державну незалежність і забезпечила економічне процвітання Фінляндії.

Нехай же ці лінії, як символи національної єдності й патріотизму, не втрачають свого значення в нинішніх і майбутніх міждержавних відносинах України та Фінляндії. А молодому поколінню українських і фінських інтелектуалів хотів би побажати творчої праці та звершень в ім’я нової об’єднаної демократичної Європи без жодних розподільчих ліній.

Дякую.