Камо грядеші

Минулого тижня Держкомстат порадував країну черговим повідомленням. За остаточними підрахунками виявилося, що в економіку України 2003 року було спрямовано майже 60 мільярдів гривень капітальних інвестицій. Сума, що дорівнює річному бюджету країни. Причому 85 відсотків — в основний капітал: будівництво і придбання машин і оснащення.

Досягнення безперечне. Якщо зважити, що ще кілька років тому ця цифра не перевищувала 12 мільярдів. Питання в іншому: багато це чи мало? Тобто, чи можна робити висновок про те, що країна нарешті вирвалася з системної кризи?

Простою математичною дією визначаємо, що на одного мешканця припадає трохи більше як 1200 гривень капіталовкладень. Мінімальні інвестиції в основний капітал, які дають змогу говорити про реальне зростання соціально спрямованої ринкової економіки, як відомо, становлять таку само цифру. Тільки не гривень, а доларів США.

Але справа навіть не у більш ніж п’ятиразовому відставанні від індикативного параметра. По життю цікавіше, куди йдуть ці гроші. Пам’ятаю, у роки брежнєвського застою на одного мешканця, наприклад, тільки в Донецькій області щороку припадало десь 6 тисяч доларів капіталовкладень за курсом чорного ринку. За офіційним — у два з половиною разу більше. Що на якості життя радянської людини коли й позначалося, то суто негативно. Як же зростання інвестицій в основний капітал та інші економічні досягнення позначаються на якості нашого життя сьогодні? А от як.

Відносна купівельна спроможність середньостатистичного українця знижується. Про що і свідчить процентне відставання темпів зростання обороту роздрібної торгівлі від темпів зростання промислового виробництва і капітальних інвестицій, що забезпечують зрештою зростання ВВП. Утім, держаналітики цей факт схильні пояснювати зростанням банківських депозитів фізичних осіб. Але за часів соціалізму вклади населення в Ощадбанк багаторазово перевищували річні обороти торгівлі. І до чого це привело? А до того, що всі трудові заощадження простих людей зникли у відомому напрямі.

Ще більше насторожує інше. Перманентне зниження відносної ціни робочої сили до стрімко зростаючих цін на продукцію промислового призначення, та й на споживчі товари так само. У першу чергу — до цін на продукти харчування. І це при тому, що абсолютне значення вартості робочої години в Україні нижче, ніж у Гондурасі. За цим індикативним показником якості життя ми посідаємо чи то 156-е, чи то 172-е місце у світі. Отакі справи. Недаремно вітчизняні науковці-системники закликають владу не надто радіти показникам зростання ВВП і промислового виробництва.

Висновки з усього сказаного випливають однозначні. Прибавочна, чи, як сьогодні прийнято казати, додана вартість осідає на рахунках вузького кола певних осіб. А отже, про соціальну спрямованість ринкової економіки в Україні говорити щонайменше передчасно.

Безперечним хітом минулого тижня стала практично одночасна ратифікація російською Держдумою і нашою Верховною Радою договору про утворення ЄЕП. Чи це політичний виверт, чи реальний крок до економічного співробітництва, що сприяє реальному подоланню системної кризи в Україні, — покаже час. Дай Боже, щоб хоч частково було реалізовано положення цієї дуже туманної угоди.

Передусім маю на увазі пункт договору про вільний рух робочої сили. Адже не секрет, що приблизно 5 мільйонів наших співвітчизників сьогодні працюють у Росії. Так само як не секрет і те, що умови їхньої праці значно гірші, а оплата незрівнянно нижча, ніж у російських громадян. Але ж були часи, коли ми всі були рівні. Хоч би де працювали: в Україні, Росії, Білорусі чи в тому ж Казахстані... По собі знаю.

Поставлено крапку під стратегічним рішенням уряду про заміну соціальних пільг на адресну допомогу найближчим часом. Та й чи могло бути інакше, якщо за найскромнішими підрахунками для цього потрібно щонайменше 30 мільярдів гривень, або майже дві третини річного бюджету країни. Зрозуміло, що таких грошей немає і не буде, можна сказати, ніколи.

Проте ідея — з минулого понеділка — втілюється локально. У Броварах на Київщині та у Смілянському районі Черкаської області. В порядку експерименту. При цьому громадянам надане право вибирати: пільга — чи гроші.

Хрусткі гривні у кишені, воно, звісно, але... у скільки ж буде оцінено ту чи іншу пільгу? І за якими нормативами? Якщо за ідентичними до прожиткового рівня, то українцеві, що працює, як відомо, вистачає 0,4 поїздки в міському транспорті на день. Сільському пенсіонерові трамваї й поготів ні до чого. А коли так, то може статися, що транспортна, і не тільки, нехай і міфічна для конкретного адресата пільга буде замінена для нього на реальну дірку від бублика. Втім, поживемо — побачимо.