Киянин Володимир Євдоченко — один з небагатьох безпосередніх свідків Чорнобильської аварії, хто залишився живий. Тієї страшної ночі він, оператор реакторного цеху, був на зміні у третьому блоці. Почув вибух, відчув, як здригнулися бетонні споруди, побачив, як зашкалюють прилади і як світиться інертний газ під впливом гамма-випромінювання. Дозу радіації, отриману Володимиром, встановлювали на око — більш як 150 рентгенів. Наскільки більше — невідомо. Але Євдоченку пощастило: він вижив, хоча і став інвалідом. У переддень річниці трагедії він побував на Київському міському меморіальному комплексі жертвам Чорнобиля, де відбувся мітинг, організований Спілкою інвалідів Чорнобиля Святошинського району столиці.
Церемонія вирізнялася не так урочистістю, як сумом. І говорили ті, хто зібрався, не лише про героїзм ліквідаторів та їх небувалий подвиг (ці промови ми ще почуємо днями), а й про свої проблеми та біди. Про 177 товаришів, які вже пішли, про похорон 178-го, котрий помер напередодні, про те, що «нинішні компенсації інакше як глузуванням і не назвеш». Один зі сльозами розповів про повістку до суду за несплату комунальних платежів, другий — про «пільги», що викликають лише гіркий сміх... «Нам потрібна одна пільга, — казали на мітингу, — дайте дожити спокійно і поховайте по-людськи»...
Автор малюнка (угорі ліворуч) — Миколка Скопич — тієї аварії не пам’ятає. Його тоді ще на світі не було. Але він, як і інші школярі Славутича, уявляє масштаби катастрофи набагато чіткіше не лише за ровесників, а й за більшість співвітчизників. Принаймні їм не треба пояснювати, що практично буденний героїзм ліквідаторів заслуговує більшого, ніж періодичні гучні вихваляння.
